Талісман далай-лами - Чемерис Валентин
Льонічка, як повернеться, ледь переступивши поріг, запитає: а як Лама? Що я йому скажу? Та й ви що йому скажите?" Було навіть створено бригаду пошуковців. І ось що вона виявила. Перемахнувши через паркан, Лама вибрався на трасу, що вела в Москву і подався понад нею в "зореносну". Дорогу він, очевидно, візуально пам’ятав, адже не раз Брежнєви брали його з собою в столицю, на Кутозовський проспект, де була їхня квартира. Мабуть не знайшовши хазяїна на дачі, Лама "подумав", що він — у міській квартирі. І благополучно дістався Кутузовського проспекту, але коли перебігав його напроти будинку Брежнєвих, з ним і приключалася непоправима біда.
Ні, Лама не "покінчив життя самогубством", як, даруйте, напише одна з московських газет (кіт, мовляв, стрибнув під колеса з горя та відчаю, що з його хазяїном скоїлось лихо, а він його не зміг порятувати — це вже було б занадто!), а просто перебігаючи гамірливий проспект, де був особливо інтенсивний рух (напроти будинку Брежнєвих взагалі не дозволялося зупинятися), необачно потрапив під машину…
— Охоронці!!. Т-туди й перетуди!.. — завжди спокійний, витриманий і толерантний (конфліктів та ще між колегами він старався уникати — такий уже мав характер), генсек наче з ланцюга зірвався — Шерлоки Холмси! Ви, навіть, кота не змогли вберегти, а вам довірили дорогоцінне життя генерального секретаря! От і покладайся на вас! Та ви… ви самі себе не здатні захистити!
— Льонічка, Льонічка, — це дружина. — Годі-бо. Ламу не воскресиш, краще себе побережи. Що сталося — те сталося.
А. І. ще хотів було щось під гарячу руку додати, але стомившись, тільки махнув рукою.
— Ідіть геть, охоронці… сякі-такі!.. Ламу й справді вже не воскресиш. А він сам-один був надійніший за все ваше управління!
Після загибелі Лами А. І. наче враз зів’яв. Можливо, це й не було пов’язано із загибеллю кота, до якого він устиг прикипіти душею, можливо, вік брав своє, а тільки А. І. якось знітився й наче аж зростом став меншати, занудьгував, засумував, став безпричинно задумуватись, замикатися в собі. Іноді ж забувшись, никав по дачі, шукав кота, викликаючи його нізвідки: "Кис— кис". Іноді нявкав. І простягав руку ніби щось невидиме пропонуючи невидимому коту…
— Льонічка, — благально дружина. — Ти забув, що Лами вже немає…
— Ах, так… Дякую, що нагадала… А через хвилину заглядав до холодильника й обурливо кричав:
— Робітнички, т-туди т-твою!.. Чому в холодильнику не лежить свіжа телятина?
Через два-три дні шмат м’яса в холодильнику міняли — на свіжий. А. І. суворо за цим слідкував.
Чи від втрати улюбленця (а на старості люди особливо звикають до речей, так і до живих істот), чи просто вік та болячки своє брали, а здоров’я його почало швидко здавати — жити йому залишалося всього нічого…
Лама загинув по весні 1982 року, а Брежнєва не стане в листопаді того ж року. Але це, мабуть, просто збіг. Швидше всього.
Ті останні місяці свого життя (хоч у нього нічого мовби й не боліло, але він увесь був хворий) генсек проведе в напівсні-напівдрімоті.
В Москву вибиратиметься рідко і неохоче, хоча вважалося, що він знаходиться на своєму пості біля руля партії і держави. Возитися з документами, читати їх, і за молодих літ не любив. Навіть книги. Та й що читати, як тодішня т. з. радянська література була зведена до рівня Аскара Токмагомбетова (був такий казахський радянський письменник, "основна тема творчості" якого, "Ленін і партія, дружба народів, творча праця") — то що ж тут будеш читати, бодай той письменник і нагороджений орденом Жовтневої революції!. В останній рік він просто відразу відчував до книг! Коли вже край треба було з чимось ознайомитись — все йому читали помічники, а він, дрімаючи, у піввуха слухав і хутчій все те переадресовував членам політбюро — хай вони приймають рішення.
Втратив і цікавість до полювання, без якого раніше й жити не міг, в Завидово більше не їздив. Особливо після того, як віддачею (вже не твердо тримав в ослабілих руках іменний карабін Тульської ручної роботи) йому садонуло в лице…
— Відстріляв своє, — тільки й махнув рукою. — І на звіра, і на жінок…
Чим далі, тим ставав малорухливішим, довго повертався, відповіді на запитання домашнім від нього доводилось чекати хвилинами. Повільність та млявість були неприродними, наче хто його застопорив. Забарність з кожним днем посилювалась й іноді набувала просто таки гротескних форм. А все від того, що він надто багато приймав снодійних пігулок. Спав і вдень і вночі, ховаючись у сон від проблем життя та служби, пригорщами ковтав різні транквілізатори, що знімають з людини страх, напругу, нервове збудження, а натомість несуть заспокоєння. Вони його й заспокоювали, але до такої міри, що він ставав схожим на робота, у якого штучно загальмовані всі процеси. Щоправда, траплялося, що він наче раптово прокидався від летаргічного сну.
— Поїду в Кремль, — казав. — Так, так, тільки в Кремль і нікуди більше. Мене чекають партійні та державні справи.
А втім, його вже ніхто й ніщо не чекали. Починаючи з 70-х років А. І. був уже тяжко (і безнадійно) хворою людиною, нікого не помічав, нічого не сприймав і дивився поперед себе, як у порожнечу. Керівництво країною фактично перейшло в руки так званої "горіхової трійці" — Громика, Устинова, "творчого поліцейського" Андропова (трійця мала кабінети під горіх). Вони фактично й царювали в СРСР тих років, Брежнєв залишався всього лише фірмовою вивіскою.
Хоч він бувало й починав збиратися в Кремль, проте досить швидко його метушня починала уповільнюватись, він дер рота, смачно позіхав, тер очі. А далі виходило, як у поговірці: мислі в небі, а ноги в постелі…
І хоч він все ще збирався, але вже не в Москву, а в спальню.
— Покимарю трохи і поїду в Кремль. Але спершу полежу, бо щось мене сьогодні на сон тягне. Мабуть, дощ буде…
І спав до обіду, а пообідавши — його будили, — знову передрімував до вечері, після якої вже вкладався на бокову капітально — до ранку. Лікарі заборонили йому безконтрольне вживання транквілізаторів, але він сердився, вередував, як дитина, у якої відібрала цяцьку і вимагав їх ще і ще, ковтаючи пігулки пригорщами.
Тому постійно клював носом, а коли не спав, то передрімував і рухався як сомнамбула, уві сні…
Став загайним до неприродності, говорив з трудом, надто повільно і втямити що він говорив було тяжко. Сімдесяти шестирічне життя, повне неймовірних злетів — від директора якогось профтехучилища та рядового інженера, пересічного, без здібностей, до генерального секретаря шістнад— цятимільйонної партії і керівництва величезною імперією, що займала одну шосту суходолу, поволі добігало до краю. Він уже і тоді, коли спав, і тоді коли просто кимарив, був схожий на живий труп, і на застиглому його обличчі з порожніми очима тільки густі кущуваті брови ще і ворушилися — супились. Під страхом найсуворішої кари обслуговуючому персоналу було заборонено говорити про здоров’я генсека, зокрема про стан його хвороби, вважалося, А. І. Брежнєв як завжди знаходиться на своєму посту. Один з охоронців якось проігнорував заборону і комусь шепнув про недугу керманича, порушника табу відразу ж вирахували і з тріском — немощі генсека вважалися державною архітаємницею, — вигнали не лише з органів, як такого, що не відповідає посаді, а й навіть з партії, хоча те, що він бовкнув, було чистісінькою правдою — партією і країною керувала людина в стані маразму. Але правди в есересерії у всі часи її існування боялися найбільше.
Іноді, але таке траплялося рідко, він прокидався мовби повеселілий, з іскринками у вже згаслих очах, наче аж збуджено-бадьорий. Дружина вже знала, що було причиною тому: її Льонічці снилася Україна — Дніпродзержинськ, де він починав життя й кар’єру свою запаморочливу. Дніпропетровськ, тепла південна Україна, Дніпро… Молодість, радість відкриття життя. Ні, не тому, що він любив Україну і відчував за нею тугу — ні. Пієтету до рідного краю він не мав. Це ж націоналізм, а партія стояла на войовничому інтернаціоналізмові, що на повірку був звичайнісіньким русифікаторством. Як і до Молдови чи Казахстану, де він пізніше працюватиме, а тому, що за життя в Україні він був молодим красенем, високим, струнким і вдатним з себе, як чоловік — повний сили й снаги. Тоді ж він особливо любив жінок — багато і щедро. Жінки були головним сенсом його життя — а не якийсь там марксизм— ленінізм чи взагалі партійні справи. (За своє партійно— керівне життя він жодного разу так і не прочитав бодай сторінку Маркса чи Леніна, як то ритуально були зобов’язані робити) і потім безконечно цитувати) керівники, не кажучи вже за рядових — нудно. Та й не дуже віддавався роботі. За все життя він потрудився всього лише раз, і — добре. Це коли М. С. Хрущов у 1960 році перетягнув, його в Москву, влаштувавши на не пильну посаду Голови Президії Верховної Ради СРСР, будучи певним, що висуванець за це буде йому безмежно вдячним і підтримуватиме в кремлівських коридорах влади. Але висуванець, швидко призвичаївшись у верхньому ешелоні влади, розвинув бурхливу діяльність, збив групу однодумців (в його офіційній, роботі це буде закамуфльовано, що, він "проводив велику роботу по вдосконаленню державного апарату, розвитку соціалістичної демократії, зміцненню соціалістичної законності"), влаштував двірцевий переворот, давши під зад коліном своєму благодій— нику, а сам усівся в його крісло аж на цілих вісімнадцять років… Більше йому так не випадало трудитися… Хіба що любив "потрудитися" з друзями за щедро накритим (за державний рахунок) столом де-небудь в лісництві чи в закритих спецсанаторіях. Та ще любив "трудитися" коло жінок… Звичайно в молодості та в зрілих роках, коли ще мав снагу… О, жінки!.. Насолода і утіха гіршої половини роду людського!.. О, ночі незабутні, проведені з коханками! Чи не тому іноді прохав почитати йому "Полтаву" Пушкіна (сам, як уже зазначалося, не любив читати, власне, лінився), завмирав, слухаючи рядки про українську ніч:
Тиха украинская ночь.
Прозрачно небо. Звезды блещут,
Своей дремоты превозмочь
Не хочет воздух. Чуть трепещут
Сребристых тополей листы.
Луна спокойно с высоты
Над Белой Церковью сияет…
— І над Дніпром сіяла — наче іграшка в небі, — згадував, усміхався до свого далекого минулого, вже втраченого назавжди, оживав.
