Кармелюк: гнів і гордість України - Сушинський Богдан

Зокрема, негайно ж кинулося в вічі, що зі схилу до неї можна було потрапити кількома досить непримітними ходами. А в самій печері, в кутку, в стелі, десь на рівні грудей людини високого зросту, починаються сходи, що ведуть на другий поверх, з якого можна було вийти на кам'янисту рівнину.

Єдине, що змушувало сумніватися у повстанському минулому цього каньйону, — що все навколо оголене: ні дерев, ні кущів. Кому спаде на думку ховатися посеред такої голизни, нехай навіть у печері? Тим паче, що в жодних історичних чи судових джерелах згадки про цю його базу я не знаходив. І все ж таки...

Села в цих краях давні, тому було що розповісти місцевим старожилам і про Кармелюка, і про його загін. При цьому всі як один сходилися на думці: те, що печера була базою Кармелюка — не легенда, а фольклорно засвідчений історичний факт. Підтвердив його і 90-літній дід, нащадок одного з місцевих повстанців-кармелюківців.

Зберігши ясність пам'яті, цей чоловік зумів багато розповісти і про свого діда, що пов'язав у юності долю з Кармелюком, і про його побратимів, багато з яких загинули у сутичках із жандармами і солдатами, або ж були заслані до Сибіру; і про те, що основна база повстанців знаходилася, за свідченням предків, у тій таки долині, де Кармелюкова печера, тільки значно далі, в печерах-катакомбах поблизу нинішнього придністровського села Валядинка ( Валя-Адинка).

А що стосується незахищеності печери, то все виявилося досить просто: ще до недавнього часу і каньйон, і пов'язана з ним долина знаходилися в центрі густого дубового лісу, якого, на жаль, знищили. До речі, про те, що колись схили цієї западини справді вкривав густий ліс, свідчили величезні, хоча і давно спорохнявілі, пні.

Де не бував би я потім у Кодимському, Балтському (одне з сіл району навіть назване Кармалюківкою), Савранському чи Красноокнянському районах Одещини; в багатьох районах Вінниччини та Хмельниччини, всюди намагався підшукати історичні і фольклорні сліди цього селянського ватажка.

У червні 2013 року, саме напередодні відзначення громадою Загніткового 420-річчя від дня заснування села, я, в супроводі озброеного фотоапаратом та кінокамерою співробітника Кодимського районного історико-краєзнавчого музею Сергія Севастянова, знову побував у цьому каньйоні, якого місцеві називають просто Яром. Тепер він уже не видається таким оголено-пустельним, як колись; приємно відзначити, що схили його знову позаростали деревами та всілякою порослю, яку поки що ніхто не вирубує.

Якщо так поведеться й далі, то незабаром ті кілька хат "ярового" хутірця, які ще там залишилися, і печера, — виявляться посеред молодого лісу. Між іншим, старожили переконують, що в Яру люди селилися віддавна, тобто хутірець там з'явився разом із селом, заснування якого офіційно засвідчене ще 1593 роком! За переказами, місцеві жителі нераз ховалися в цьому каньйоні, — який проліг на десятки кілометрів, і тягнеться аж до Дністра, — та в печерах, які давно перетворені на розгалужені каменоломні-катакомби. Якщо вірити легендами, то в цих місцях люди знаходили прихисток ще від епохи татарських набігів і турецької навали.

Тобто я хочу сказати, що, базуючись у Яру, повстанці неминуче мали використовувати в якості своєї бази не лише "кармелюківську печеру", але й хутір, і саме містечко Загнітків, яке вже й у часи Кармелюка поставало великим і старовинним. До того ж, воно мало давні козацько-повстанські традиції. Оповідаючи про них у своєму історичному нарисі "Загнітків – поселення біля витоку річки Майстриха", місцевий краєзнавець Архип Софич писав:

" Це чарівне місце приваблювало до себе втікачів, зокрема, розгромлених польською шляхтою повстанців 1590-1593 років на Київщині, Поділлі та інших землях. Селяни поодинці, козаки — групами і окремими загонами, рятуючись від повного поневолення, зупинялись в зручних і в деякій мірі недоступних на той час місцях – лісах, ярах. В легендах і переказах дійшло до нас, що отаман на прізвисько Нитка зі своїм загоном зупинився в густому лісі біля великого джерела… Місцевість сподобалась козакам, вона була дуже зручною в боротьбі з набігами на нашу землю татар та турків, які вони здійснювали з форт-постів фортець і укріплень Османської імперії, залишки яких ще і досі збереглись у місті Балті та в селі Крутих. Не менше клопоту завдавали литовці і поляки…

Перші поселенці отамана Нитки залишились в народній пам'яті, як загін Нитки. Так і з'явилась назва Загнітки – Загнітків".

Можна не сумніватися, що, облаштовуючи свою базу в Яру, отаман Кармелюк добре знав історію села, відчував його бунтарський козацький дух. Як можна не сумніватись й у тому, що чимало нащадків козаків отамана Нитки або взяли безпосередню участь у повстанні Кармелюка, або ж співчували повстанцям та всіляко підтримували їх.

На жаль, про саме повстання Кармелюка в нарисі мовиться дуже скупо. Хоча розумію, що скупість ця зумовлена браком реальних відомостей про дії повстанців безпосередньо в районі Загніткова. Притому, що навіть вони ґрунтуються лише на переказах, не набуваючи поки що жодних документальних, чи хоча б якихось письмових, підтверджень та свідчень, на зразок тих, які віднаходимо, наприклад, стосовно подібних дій в районі Балти, Літина, Кам'янця-Подільського... Ось, що тут мовиться:

"За деякими оповідями, народний месник Кармелюк переховувався від польської шляхти і жандармерії в загнітківському Яру, неподалік поселення Заболотних, між Загнітковим і Валядинкою. Але це тільки припущення. Найбільш вірогідним є те, що в нашому Яру був форпост Кармелюка по охороні його стоянки, яка була нижче по течії річки Майстрихи. Сліди його стоянки й досі збереглися. Сьогодні йде мова про впорядкування печери і оголошення її історичною пам'яткою".

Нагадую, що нарис побачив світ ще 2006 року. Коли я пишу ці рядки, тобто влітку 2013, біля входу в печеру вже висить пам'ятна дошка, якою засвідчується, що цю печеру називають "Кармелюковою". У такий спосіб місцева громада намагається перетворити перекази та легенди про "Кармелюкову печеру" на доконаний історичний факт, а саму печеру – на туристичний об'єкт.

До слова, міцеві жителі впевнені, що цей каньйон наділений якоюсь особливою енергетикою, яка дозволяє зараховувати його до розряду "уфологічних зон". На підтвердження цього, вони посилаються на все частіші випадки, коли на схилах каньйону з'являються приїжджі люди, які годинами просиджують там, молячись та медитуючи.

9

Село Кармалюкове… Воно зринає з-поміж подільських пагорбів та лісових масивів якось несподівано, кожним куточком своїм, кожною старовинною оселею погордо відкриваючи таємниці сивої давнини не лише свого поселення, але й усього цього буремного, невпокірливого краю.

Не заполонене ні показним провінційним технократизмом, ані містечково-совдепівською "хрущобною" урбанізацією, воно все ще зберігає в собі отой ностальгійний для будь-якої щирої селянської душі образ патріархального українського села – з вимираючими родовими кутками, з романтичними тинами-перелазами, з прагненням кожного шануючого себе господаря по-хуторянськи уособитися, облаштуватися, а, відчувши себе господарем бодай на клаптику дарованої богом землі, на кілька поколінь, або й на віки вічні, укорінитися на ньому. Саме в такий спосіб виникали свого часу головчинські кутки та хутірські присілки Сиранівка, Лісничівка, Вовчий Майдан, Лукашів Яр, Дранч, Павлів, Рибакова, Борсуки…

Обрамлене аж дванадцятьма лісовими ставками, наче ритуальним небесним намистом; огранене цілою низкою долин, ярів та урочищ, це село, — яке лише в жовтні 1955 року було перейменоване постановою Президії Верховної Ради УРСР з Головчинець у Кармалюкове, – породжує якусь особливу ауру язичницької утаємниченості, монастирської окремішності та бунтарської непокори.

За однією з прадавніх легенд, якими буквально насичене буття цього села, назва "Головчинці" дісталася йому від прізвища, або прізвиська, запорізького козака Головні, який, не боячись ні шляхтича, ні татарина, першим заклав свій хутір на цій, колись охопленій непрохідними мочарами, рівнині. Згодом до його козацького "зимівника", спорудженого, як припускають місцеві краєзнавці, в районі теперішнього Милиньового ставка, приєдналося ще кілька лицарів Дикого Поля, а вже до них, під захист козацьких шабель та войовничих оглобель, потяглося, рятуючись від бідності та панської сваволі, бігле селянство.

Офіційне ж заснування села давні, в їх числі й церковні, автори повязують з іменем діяльної дружини польського короля Сигізмунда I Старого, королеви Бони, що доводилася донькою міланському герцогові Джовані Сфорца, родовий осідок якого розташовувався в місті Барі. Прагнучи ґрунтовно заволодіти значною частиною родючих подільських земель, вона за кошти зі свого дівочого посагу, викупила 1536 року в подільського воєводи Станіслава Одроводжа (Одровонжа) містечко Рів.

Коли 1533 року королева прибула до цього містечка, то одразу ж наказала відновити і Ровський замок, який не раз страждав від нападу татар, і спорудити нову фортецю, яка здатна була б витримати черговий напад ворога. А по тому, як придбала місто у воєводи, ностальгійно перейменувала на Бар, аби видавалося спорідненим з її предківським Барі. Нехай хоча б у звучанні назви цього, далеко не південного, дощового та прохолодного подільського міста, вчувається щось від того, що пов'язує її з Апулією, з адріатичним узбережжям Південної Італії .

Маючи намір перетворити Бар на свою королівську резиденцію в Україні, Бона, передусім, подбала про його розвиток. І вже 24 листопада 1537 року вдається до неординарного кроку – звільняє всіх жителів Бара від королівських і старостинських податків. Вона ж домагається для міста "магдебурзького права", грамоту про яке було зачитано міщанам уже 1540 року.

Проте діяльна королева не обмежується турботою лише про свій улюблений Бар. Поки тривала відбудова міста, з її ж волі з'являються села Головчинці, Лука Барська та низка інших сіл, розбудова яких була потрібна Боні, щоб сформувати повноцінне, економічно обґрунтоване староство, яке вона віддала під оруду шляхтича Альберта Старжеховського. Причому достеменно відомо, що під час адміністративної ревізії, яку польська влада провела на подільських землях влітку 1552 року, Головчинці вже значилися чималим поселенням, із добре розвиненою, традиційною для того часу інфраструктурою.

Ну, а в скомпонованій місцевим учителем-краєзнавцем Василем Репінським "Історії села Кармалюкове…" , яку люб'язно надав мені сільський голова Микола Іванович Огородник, з цього приводу мовиться: "В 1552 році Барське староство перейшло в пряме володіння короля.