Нові коментарі
У п'ятницю у 18:15
Шановна пані Галино, дякуємо Вам за Вашу творчість! Ми виправили вказану Вами неточність. Дякуємо за проявлену увагу. З повагою, адміністрація сайту
З Божою правдою
3 липня 2024 02:48
Щиро вам дякую за увагу до моєї казки з книги казок ''Богданія''. На кожному з двох сайтів, з якого ви могли передрукувати цю казку, у змісті
З Божою правдою
Українські Книги Онлайн » Класика » Кармелюк: гнів і гордість України - Сушинський Богдан

Кармелюк: гнів і гордість України - Сушинський Богдан

Читаємо онлайн Кармелюк: гнів і гордість України - Сушинський Богдан

Й ось тут зав'язується досить романтичний ( і, водночас, драматичний) сюжет.

Із переказів, які вже не раз були експлуатовані авторами прозових і драматичних творів, не кажучи вже про кіно, випливає, що між аристократкою Розалією, яку доля закинула до віддаленого провінційного села Головчинці, й молодим, фізично сильним парубком Устимом почали складатися близькі взаємини. Або ж навпаки, Розалії мріялося, аби вони склалися, проте Кармелюк старанно уникав такого розвитку їхнього знайомство.

А почалося ж усе нібито з пригоди, котра сталася якоїсь літньої днини на околиці села. Коні, запряжені в бричку, з якої аристократка полюбляла милуватися навколишніми краєвидами, раптом з якогось дива схарапудилися і понесли її до поближнього урвища. Та вже тоді, як, здавалося, що в Розалії не залишалося жодного шансу вціліти під час цієї катастрофи, звідкись виникнув кремезний парубок , кинувся навперейми коням і на всьому скаку зумів зупинити їх.

Щоправда, творець іншого варіанту цієї пригоди, мабуть, засумнівавшись, що така високорідна аристократка, з родини магнатів Раціборських, подорожувала без дворового їздового, переіначив цю історію, доводячи, що насправді Розалія перебувала тоді не в бричці, а в сідлі; проте суті сюжетної зав'язки це не змінює. Так чи інакше, а звідкись виринув він, міцний, відважний лицар, який кинувся під ноги коневі і врятував її, майбутню даму свого серця... Га, хіба не романтично? Отож бо!..

Принаймні вихованій на рицарських романах Розалії хотілося, щоб вона стала "дамою серця" цього відважного мужчини, який по суті врятував її життя. Але чи то лицар без страху і нарікань злякався гніву пана Пігловського, для якого ця пригода таємницею не стала; чи ж просто віддавав перевагу міцним сільським дівчатам, та й, знову ж таки, дома дружина чекає…

Одне слово, чергового провінційного роману у Розалії з кріпаком Устимом не склалося. Певний час аристократка все ще вірила в силу своїх чар, ще сподівалася підкорити серце сільського "дикуна", та коли зрозуміла, що не судилося, вирішила помститися, провчити, показати, хто в цьому селі господар і кому належить вирішувати долі.

Ну а закінчилося все тим, що, з помсти за нерозділене кохання, Розалія домоглася, аби чоловік віддав Устима до війська. Тобто, як заведено було казати з цього приводу в колі російських аристократів: "Із сердца — вон, із глаз – долой!" Але, в свою чергу, Устим вирішив дезертирувати з війська, щоб помститися Пігловській та її чоловікові.

Хтось із дослідників готовий вірити в правдивість цієї романтико-мстивої історії; комусь вона здається типовим витвором народної романтизації свого героя, одначе ні ті, ні ті жодних документальних підтверджень не мають. Я теж уважно ознайомився з усіма відомими дослідникам документами, пов'язаними конфліктом між Пігловським та Кармелюком, а також із його подальшими нападами на маєток Пігловських, але ніякого письмового свідчення правдивості історії із порятунком Розалії та її нав'язливої прихильності до Устима, не віднайшов. Пардон, кохання під слідчі протоколи не твориться…

Ось чому свідчення, яке зринає в вуст вівсяниківського економа Антонія Олтаржевського, набуває для нас із вами особливого значення. По-перше, Устим прямо звинувачує Розалію, що це вона відірвала його від родини і віддала в солдати. Проте відомо, що поміщик Андрій-Йосип Пігловський помер лише в 1816 році, отож в 1812-му Розалія Пігловська ще не отримала Головчинці в спадщину, відтак самовільно віддати Устима в солдати не могла.

Залишається інший варіант: ця клята жінка, сексуально заклопотана жінка зуміла спровокувати конфлікт між чоловіком та Устимом, і, в такий спосіб, змусила довести їх взаємини до тієї трагічної розв'язки, наслідки якої нам уже відомі. Тільки в такому контексті нам стає зрозумілою фраза, яка вирвалася у Кармелюка під час його чергового арешту, і яку ми вже чули: — "Завзялась вона, і віддала мене від жінки та дітей у солдати, і я на неї завзявся…".

Тобто саме ці слова, котрі в березні 1822 року потрапили до поліцейського протоколу допиту свідка, опосередковано підтверджують: у солдати Устима віддали винятково через конфлікт із поміщицею Пігловською. Особливої гостроти це свідчення набуває ще й тому, що на той час Розалія Пігловська вже володіла всіма правами спадкоємиці маєтку, і справді виявилася повноправною господаркою Головчинців та їх живих і мертвих душ. Відтак кожен напад кармелюківців на панські маєтності в цьому селі, сприймалися Устимом, як акт безпосередньої помсти поміщиці.

11

… Давно нема на цьому світі всіх тих, хто був причетний і до неправедного бунту любовних амбіцій з боку Розалії Пігловської, і бунту помсти з боку Устима Кармелюка. Від колись величної, майже фортечною стіною обнесеної, будівлі поміщицького гнізда Пігловських залишилися тільки згадки. Річ у тім, що в 1920 році на Поділля увірвалися польські війська. В селі був організований загін самооборони, який, спільно з загоном Червоної Армії, напав на воїнський ешелон поляків на станції Сербинівці, завдавши окупантам серйозних втрат.

У відповідь польське командування організувало каральний рейд в Головчинці, під час якого понад сто двадцять селян було вбито, а понад сімдесят відсотків хат спалено. Коли польські війська було витіснено з Поділля за Збруч, селяни розібрали й огорожу, і саму кам'яну будівлю маєтку Пігловських, щоб відбудовувати власні оселі.

До речі, не встигли подоляни отямитися після польського нашестя, як уже в листопаді 1921 року почалося нашестя комуністичне. Спочатку в Подільську губернію було послано корпус Червоної Армії, а в грудні — ще 24 окремі ескадрони, мета яких — буквально вимести з губернії рештки продовольства, поставивши її населення на грань голодної смерті. І "вєрниє лєнінци" свого домоглися: в двадцяті роки на Поділлі запанував страшний голод. А потім пішли –насильницька комуністична колективізація, криваве розкуркулення з виселенням та іншими репресіями, і нарешті, жахливий, організований комуністичним режимом, штучний голодомор.

Про комуністичні репресії на Поділлі, як і по всій Україні, у двадцятих роках свідчить той факт, що сільських голів примушували складати узаконені доноси, списки так званого "кулацько-контрреволюційного елементу" на території сільради. "В 1929 році, — читаємо в "Історії села Кармалюкове…", — Головчинська сільська Рада подала в район список кулацько-контрреволюційного елементу, що підлягав виселенню та розкуркуленню".

Так ось, у цьому списку ми бачимо таких сільських "куркулів"... Чернелівський Флор, 35 років. Вдумаймось лишень: чотири члени сім'ї, а вся його маєтність — чотири з половиною сотки землі і… корова! Га, хіба не кандидатура для того, щоб усе майно в цього "куркуля" і "класового ворога" відібрати на користь місцевих комуняк, а самого його з родиною виселити до Сибіру?!

Або ще один приклад… Шістдесятирічний Ковальчук Пилип, у якого на вісім (!) душ родини припадало всього-навсього дев'ять соток землі, а на господарстві – два коня і корова!

Чи візьмімо родину Максима Максимова, у якого на сім душ родини — ті ж таки дев'ять соток землі, а на господарстві — кінь і корова. Не звернули комуністи увагу навіть на те, що він був головою садово-городнього товариства. І це притому, що колгоспне кріпацтво, з його, здебільшого ніким і нічим не оплачуваними "трудоднями", мало чим відрізнялося від кріпацтва поміщицького.

Тобто справедливо мовиться в автора історії села: " Як бачимо із списка, розкуркуленню підлягали в основному середняки і бідняки. До них можна віднести Березовського І., Бабія Г., Олійника І., Чернелівського Ф. І це не поодинокі випадки в роки колективізації, коли до куркулів записували тих, у кого були свої погляди на колективізацію, на існуючу владу; або осіб, які мали в біографії сліди від старого життя"

Як людина, яка уважно вивчила не лише поліцейські та судові документи, пов'язані з самим Кармелюком, але й, у різний час, сотні інших джерел, що відображають умови селянського буття першої половини XIX століття, в роки якої діяв Кармелюк, з усією відповідальністю можу сказати: так, життя селян було нелегким, ставлення до них панівного класу досить часто – несправедливим...

Проте всі ті кривди, яких зазнавало українські, подільські і, зокрема, головчинські селяни часів Кармалюка, ні в яке порівняння не йдуть із тією кривавою ідеологічно-репресивною вакханалією, яку принесли на нашу землю комуністи, котрі висадлили в повітря, або перетворили на комори тисячі храмів; розстріляли або заслали до комуністичних концтаборів тисячі священників та церковнослужителів; виселелили з України понад 200 тисяч (!) більш-менш заможних працьовитих родин, змушуючи їх русифікуватися та по-рабськи працювати на просторах чужого їм Сибіру, збагачуючи новітню Російську Радянську імперію, і, зокрема, власне Росію.

"Подальшому розвитку колгоспу перешкодив небачений в історії України голод 1932-1933 років, — читаємо в "Історії села…", — а точніше, голодомор. Який на Україні був свідомо санкціонований Сталіним. Смерть не обійшла ні одну оселю села. Ось свідчення Кармалюк-Слюсар Марії Кирилівни (це жінка — з роду Кармелюка, яка дивом вижила під час цієї кривавої вакханалії. – Б.С.):

… Ще з осені 1932 року свої гавкуни і міліція все до зернини, до барабольки викачали з села. Голод почався десь так після Різдва 1933 року, а вже з весни почалося страхіття. Мій Семен (чоловік) купив жому в Мартинівці, напечемо малаїв з нього, а їх свиня не їла б, не те, що людина. Весною рвали листя, квасок, кропиву, цвіт з акації. Лукія Багрійка, казали, вкрала сусідського собаку, забила. Варила і їла. Але однаково померла вся сім'я. А ще Любарський Ілько, прости Господи, зарізав дочку, і теж їли. Було у нього аж десятеро дітей, але всі пішли на той світ. Що то з людей голод робить, до чого довів Сталін! Ще й тепер здригаюся, як часом насниться повний віз мерців на цвинтарі. А завтра, думаю, мене повезуть".

А ось спогади того, хто правував отим "возом мерців" — Олексія Власюка, якому в 1933 році було всього лиш шістнадцять років, але якому, та ще його однолітку, голова сільради наказав їздити попід хатами, зносити на воза мерців і везти їх до загальної ями на цвинтарі:

" Ще з осені 1932 року все викачали ( компартійні активісти, міліціонери та енкаведисти ) під мітлу.

Відгуки про книгу Кармелюк: гнів і гордість України - Сушинський Богдан (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: