Криничар - Дочинець Мирослав

Куди, до слова, і наш шалапутний Мошко занаджується бити карти".

"Прикуси язика, не хочу й чути такі дурнота", — брязнула тацею об лавку.

Я не дуже розумів, про що вони говорять. Та й не до того мені було. Розпач, що крейцера немає, розривав мені зів’ялі від утоми груди. Та Мордко й зараз напоумив мене:

"Дай свіжій воді прочиститися, а тоді задобри її. — Подав мені коновку сірої солі: — Обсип нею бокове каміння, посій на дно, а тоді нагостри свої очі".

Так і сталося. Сіль відтягла слиз, і крізь нурт піску тьмаво зблиснула жадана монетка. Вона була дрібною і мідною. На глибині все видиться більшим і принаднішим.

Зате як тішився Мордко: "Тепер і ти при грошах, і я вернув собі спокій".

Мідяк я віддав Олені. Вона купила за нього дві мірки муки, на якій ми жирували з місяць. Ніхто мене вже не кликав на жидівське обійстя. Перегодом я сам набрався смілості зголоситися. Двері мені не відчинили, як звично. Слугиня сердито виповіла в шпару: "Пан Мордахей подався на свої соляні копальні, і чекають його не скоро". Я вернувся до своїх псів і до дітвацьких бавок.

Я ще не збаг тоді головної Мордкової науки, але на світ уже позирав по-іншому. Він здавався мені цікавішим, ніж раніше. Я вже прислухався до нього, хоча мало ще чув.

Недавно ми з майстровим Рахунеком брали з берега на випробу землю. Він плював на долоню, розтирав глину й обертав рукою, тряс, мочив у воді. Навіть брав на язик. Стромляв у глинище залізний ціпочок. Вергав каміння на плесо і дослухався. Прийшли його люди, натягнули через воду мотузки, і Рахунек цілився повздовж прижмуреним оком. Присилував одного брести, пірнати посеред річища і щось йому доповідати. Говорили вони по-швабськи, я не розумів. Я чекав, як недужий лікарського присуду. Під полудень Рахунек змив клопіт з лиця і присудив: "Міст тут стоятиме, як струна. Ліпшого місця для нього не вибрали б і роменські зодчі. Одно раджу: бити бики з тиса". — "З того, що наші називають негний-деревом?" — запитав я. Майстровий ствердно прикліпнув. Цей чоловік не гайнував часу на слова. Вже давав розказ, де стовпити робітні поприща.

А я пішов виходжувати поземні метрики. З бургомістром давно заручив умову, що купую в города вільну парцелу на правому березі Латориці. Лише ще не вибрав котру. Тепер поклав перед ним змальований Рахунеком папір.

"Я знаю, пане Овферію, нащо вам ця землиця. Ви потайливий, але уряд не сліпий і не глухий. Загадали покласти собі мостик?" Сам дебелий і важний, цей чоловік мав звичай словами все здрібнювати.

"Не собі, пане бургомістре, а мукачівцям, — поправив я. —1 це не тайна, я вам про це якось говорив".

"А тоді чому, миленький, не хочете, щоб цей мостик ми звершили купно, толочкою?"

"Бо корови на толоці ходять чередою, а вертаються нарізно, кожна сама по собі".

"Хе-хе-хе, смішненько кажете".

"Як уже знаю. Я син мужичий".

"Не грішіть словом, панику. Нам би ваші школи. Чолобитну я вам підпишу, і то спішно, аби зверхники чогось не висліпали. Бо знаєте самі, як то є: коли нікому не треба, то нікому, а коли комусь — то всім. Що міль не з’їсть, то сточить заздрість. Такі крихкі наші душеньки. А вам, пане Овферію, щиро кажу: в добрий час! Нехай ваш мостик не знає ані зносу, ані великої води".

"Міст, пане бургомістре. То буце міст, що має стати воротами Мукачева, через які в город прийдуть нові люди, а з ними нові приспіхи, нові ремесла, нові гроші".

"О, як я вас розумію, дорогенький, бо тутки все навиворіт: від нас дороги на Пешт розширяються, а до нас

— звужуються".

"То нич, ми їх розширимо. Дайте лишень час".

"Господь і я — ваші помагачі, пане Овферію".

Другий бережок припадався Мошкові, спадкоємцеві Мордка, криводушному торгашеві. "З цим ні згусти, ні сплести", — казали про нього. Я не рядився плести з ним довгі казки. Нараз із порога виклав замір: "Скуповую, Мошку, заплави на кісьбу для своїх коней. Хотів би приточити й вашу".

Мошко вийшов із-за шинквасу, напустив на лице образ святої милості:

"Впізнаю око справного ґазди. З таким сіном і про овес можна забути. Трава там що висока, а що тучна, аж темна. Якби в мене такі коники, пане Овферію, чи горбатився б я денно за цим шинквасом".

"Кажіть ціну, Мошку. Як порозуміємось, то матимете й коника для парадного виїзду".

"Ви добрий, як кусень паски".

"Добрий — дурному брат", — казала одна пані.

"Але не про вас, паночку. Мушу повісти, що ціна за парцелу не може бути малою, бо припадає за нею і "Молоко русалки".

"Мошку, я не корчму прийшов токмити, а землю".

"Воно так, та мало не так. На одному папері записано і підбережок, і корчму на бережку".

"То пусте, клин можна відтяти. Я це поладжу з нотарем".

"Усе можуть гроші, але тут причина інша. Мій няньо, блаженної пам’яті Мордахей, коли тестамент підписував, казав: "Не дроби статки, Мошку. Розумне потя з цілого світу гніздо стягує, а дурний чоловік своє пускає по світу". То чи смів би я наплювати на його останню волю?!"

"Що ж ви будете, Мошку, робити без своєї "Русалки"?"

— запитав я.

"А на вашому конику буцу їздити на винничку, вигрівати кості при кані й попивати винко. Чи не доста я пліснявів тут, звиваючись коло п’яноти? Я заслужив".

"Те, що ми заслужили, не нам міряти. Є одна притча, Мошку. Був чоловік, який тяжко і много гарував. І одного дня обійшов він свою маєтність і сказав собі: чи в мене три горла і три шлунки; чи я кожного дня міняю чоботи й уйоші; чи я гадкую жити три життя?! Чи не доста мені змагатися й тиснути гріш?! Повні ж мої пивниці, бочки, засіки і скрині, набиті хліви худобою, а сідала птицею. Відтепер буду я собі спочивати в дорогих одежах, гоститися всмак і гуляти. А на рано він умер".

Мошко мружив хитре око, таке ж водянисте, як у його вітця.

"То мудрощі з вашого Письма. А в нашому такого немає. Наш Соломон, за котрого не було мудрішого, із золота їв, із срібла пив, та ще й не сам — із трьомастами полюбовницями".

"Еге, доки в печалі не вибив собі на персні "Все минає, і це мине".

"Бо так воно і є, пане Овферію. Все мине, і не лишиться після нас ані тіні, яку кладе на землю тоненька билина".

"Хтозна, Мошку, хтозна. І це нам не вільно знати. Але вернімося до вашої "Русалки". Купую я і корчму".

"Оя! Вгадую регулу справдешнього торговця, хоч ви й не нашого племені. На цьому папірці я випишу ціну. Не хочу вголос казати, аби не дочулася біда".

За годину я повернувся знову. Поклав на стіл капшук.

"Рахуйте, Мошку, і посилайте за нотарем".

"Одним духом. Та наперед цяпнемо собі мужіївського фурмінта. Пахне, як молоко русалки. Тепер це вже ваше. Іншому я не продав би. Кажу вам, як братові, як синові".

Його слова цідилися в погарчики разом з вином, їх чужість до мене не доходила. Дотепер я обходив корчму "Молоко русалки" глухими путиками, а зараз вона припадалася мені. І це недобре муляло серце і водночас тривожно втішало. Так, ніби я торкнувся мощей дорогої мені людини. Ми випили, і вино затеплилося в тілі сонячною живицею.

"Хочу вас дещо запитати, Мошку: яка вона була, ота дівчина з ціркусу?"

"Дівчина-змія? Даруйте мені, але її так усі називали".

"Кажіть як є".

"Що казати. Роки спливли. Я не пригадаю вже її твар, але очі... То були незвичні очі. Прозорі, як гірське скло. Ти заглядав через них у якийсь безмірний овид, з якого важко було вертати назад. Вона ж не кліпала і весь час мовчала. А сама позирала не на тебе, а через тебе, ніби в далечінь. Ті очі зачаровували. А як вона танцювала! Кожна частинка тіла трепетала, жила своїм життям. Здавалося, рука не знала, що робить нога, а нога нічого не знала про шию чи груди, чи живіт. Даруйте старому дурневі... Ти не встигав за тим устежити, бо то був танок не змії, а цілого клубка змій у людській шкірі. Воно й не дивина, що южного вабило бодай рукою дотягнутися до того чуда. Може, вам, пане, не до дяки те, що я просторікую?"

"Та ні, кажіть сміло".

"З Унгвара приїздили пани на її оглядини, і навіть з Паланку. Файні гроші лишали. Мій солодкий нянько просив карлика залишити дівча в корчмі, та щось не порозумілися. Не зійшлися в вартунку".

"Добре, Мошку, а тепер рахуйте свої гроші".

Корчмар брав кожен папірець двома руками і любовно перекладав до другої купки. Як та наростала, так і тиха радість росла в його драглистих очах.

"Але ж, пане Овферію, тут значно більше".

"То вам на обіцяного коника".

"Красно дякую, але я гадав, що ви мені гратулюєте його зі своїх стаєнь".

"Ви, Мошку, самі його виберете й купите. Може, зійдемося у вартунку..."

Жидок сумовито випнув губу: "Я вас розумію: плачене

— не трачене. Та звольте, паночку, й мені вас дещо зазвідати. Допіру я назвав ціну маєстатку, а ви нараз її прийняли, ще й накинули добрий вершок. Чому не торгувалися, як велить звичай, чому ви так щедро відпускаєте гроші?"

"Чому? Бо гроші, Мошку, як і ми, люблять волю. їх негоже давити. Відпустиш птицю, вона вернеться й буде тобі співати. А запхасш надовго в кліть — змиршавіє і здохне. Так і з грошима".

"Гай-гай, таке я вже чув замолоду від батька".

"Ви це чули, а я так роблю".

"Здогадуюся, шановний, що ви й зі мною так обходитесь із поваги до мого няня. Нехай Господь кріпить ваше здоров’я і напоумлює розум!"

"Мошку, для цього я їм много цибулі".

Ми щиро засміялися в один голос. Не як торговці, як прості люди.

Дорогою я вертався до його запитання. Я міг йому сказати про це більше і правдивіше. Мене ніколи не цікавили гроші. Але він би в це не повірив. І Мордко, його отець, не повірив би. Люди в цьому такі різні, навіть ті, що знають ціну грошам. Та далеко не всі знають їх сенс, їх приховану тайну. Таких, як Мошко, цікавлять самі гроші, їх питомість, твердість капшука. Мордка ж цікавило те, що і скільки за них можна купити. Так він купував собі полегкість від нероблення, повагу інших і втіху від множення статків. Мене ж не самі гроші цікавлять, а те, що за них можна поробити. Наскільки вони слугують моєму "чекану".

Старий мулла, котрому я копав водогони під Ефесом, повчав: "Заміряй собі життя на дев ’яносто літ. Перші тридцять вивчай ремесла й науки. Тридцять років мандруй і добувай маєтність. Решту тридцять — віддайся творенню, залиш світові й людям "чекай своєї душі". Бо це головний твій жалощ— скарб.

З грошима, міркую я, цей урок можна потроїти й подесятерити. Що й мірюся я робити.

Був май, і були шапки цвіту над головою, а понад ними баня сизого неба.