Казкові пригоди Грайлика - Нестайко Всеволод

До речі, я придумав ще одне — Коша ночуватиме у мене на горищі.

— А може, краще у нас? — спитала Галочка.

— Або в нас? — сказав Грайлик.

— Ні! — беззаперечно махнув хвостом Котофей Котофейович. — Вашим батькам обов’язково треба щось пояснювати, може, навіть брехати. А в мене на горищі нікому нічого пояснювати не треба.

Мандрівний кіт ще раз довів свою мудрість.

…Був уже пізній вечір, майже ніч. Батьки давно поснули, а Грайлик все ще крутився на ліжку, дивлячись у вікно. Не міг заснути. Навколо щербатого місяця мерехтіли зірки.

Будинок, де жив з друзями Грайлик, був великий, багатоповерховий, оточував подвір’я з трьох боків літерою "П". І Грайликові було видно дах протилежного крила і оте кругле горищне вікно, за яким знаходилася домівка Котофея Котофейовича. Раптом Грайлик побачив, що з вікна… виліз Коша. Він сів на край даху, звісивши одну ногу, а на другу, зігнуту в коліні, поставив лікоть, підперши голову. І отак довго сидів, замислено дивлячись у небо. Про що він думав? Про маму? Про Темнондію? Про Печеру Невільниць?

Потім раптом знявся й полетів.

Він летів у зоряному небі, маленький хлопчик, самотній і безпорадний. І Грайлик ураз відчув щемливу жалість до нього. Як же йому зараз гірко й погано, мабуть.

Але куди ж полетів Коша? Чого він не спить! Може, щось трапилося?

Грайлик довго вдивлявся у вікно, чекаючи. Але Коша не з’являвся.

Нарешті сон зборов Грайлика, і він заснув…

Вранці Грайлик ніяк не міг дочекатися, поки мама приготує сніданок. І навіть не доївши своєї улюбленої яєчні з салом, вибіг у двір.

Галочка вже була там.

Котофей Котофейович зустрів їх розгублено:

— Ви знаєте, Коша пропав. Не ночував дома. Я вночі прокинувся, щоб збігати у зоопарк, порадитися з нашим екстрасенсом, мудрою совою пані Пугач-Сиченко (у неї робочий день, як відомо, вночі), дивлюсь — нема Коші. Ну, думаю, вийшов на хвилинку. Збігав, порадився, прибігаю — нема. Я до ранку очей не стулив. Так він і не прийшов. Де він дівся?

— Я бачив, як він полетів кудись, — сказав Грайлик.

— Сам? — спитала Галочка.

— Сам.

— Ну, раз сам, раз ніхто його не забрав, то прилетить, я думаю. А що сказала пані Пугач-Сиченко?

— Сказала, що відомий професор Барановський-Лісковський винайшов спеціальний костюм для пожежників і космонавтів, який у вогні не горить і у воді не тоне.

— От би нам! — вигукнув Грайлик.

— Ми б тоді проникли у Печеру Невільниць, де шліфується дорогоцінне каміння, — мрійливо сказала Галочка. — Хоч би подивитися!

Все-таки вона була принцеса. Дівчинка. Маленька жінка. А де ви бачили жінку, зовсім байдужу до дорогоцінного каміння?

— Але професор Барановський-Лісковський навряд чи дасть стільки костюмів, — сказав Котофей Котофейович. — Хоч би один випросити. Для Коші.

— А може, й дасть. Він добрий, — сказав Грайлик.

— І дітей любить, — додала Галочка.

— Сам на дитину схожий. Вранці у трусах через скакалку на балконі стрибає.

— Дасть! — почулося раптом ззаду.

Всі обернулися — з-за дверей горища визирав Чух.

— Ги-ги! А я все чув. Або ви мене з собою візьмете, або я вам все поламаю.

Вони розгублено мовчали.

— А… а ми просто так… фантазуємо, вигадуємо, — пролепетав нарешті Грайлик.

— Що ви з мене шланг робите? — закопилив губу Чух. — Що я, дурний?..

— Слухай, не мішайся! — рішучо сказала Галочка. — Не в’язни!

— А я буду! — вперто набурмосився Чух. — Я теж хочу скарб шукати.

— Який скарб? Ти що! Ми ніякого скарбу не шукаємо, — вигукнув Грайлик.

— Та йди ти! Я ж чув, як вона сказала про Печеру Невільниць, де шліфується дорогоцінне каміння.

— Слухай, я тобі дам свій ліхтарик, на який ти давно зазіхаєш, тільки одчепись! — сказав Грайлик.

— Нема дурних! — пхикнув Чух. — Вони будуть дорогоцінне каміння брати, а мені паршивий ліхтарик підсовують. Думаєте, я не знаю, що таке дорогоцінне каміння?.. За отакенюній брильянт-діамант можна торбу грошей одержати. Пірати перш за все дорогоцінне каміння закопували, у печерах ховали…

Грайлик і Галочка тільки перезиралися.

Що робити?

І як вони не додивилися, що Чух за ними ув’язався? От Чужекало-Хочукало!

Котофей Котофейович спостерігав мовчки. Він давно засвоїв, що коти у дитячі стосунки не повинні втручатися. Як почнеш втручатися, обов’язково хтось смиконе за хвоста.

— Ви диваки, — сказав Чух. — Вам же зі мною краще. Я ж вам допоможу костюм у професора вициганити. Він же мій сусіда.

То була правда. Чух жив на одній площадці з професором Барановським-Лісковським — двері у двері. І Чухова мама та професорова дружина позичалися одна в одної цибулиною, яйцем, сіллю, сірниками та іншими господарськими невідкладностями.

Але зреагувати на пропозицію Чуха Грайлик і Галочка не встигли. Бо тут раптом на дах щось гупнуло і закрокувало.

— О! Коша прилетів! — прохопився Грайлик.

Чух, який стояв проти вікна, здивовано вигукнув:

— Справді! Прилетів! Я сам бачив. А чого він літає? Хто він такий?

Становище дедалі ускладнювалося.

У вікні з’явився Коша, стрибнув на горище.

— Доброго ранку!

— Здоров! Де ти був? — одночасно вигукнули Грайлик і Галочка.

Коша глянув на Чуха.

— Ну добре. Потім, потім, — схаменувся Грайлик.

Коша ще раз глянув на Чуха і сказав:

— Та ні. Я розповім зараз. Хай і Чух знає. Раз він уже тут.

РОЗДІЛ VII

Куди літав Коша,

розповідає він сам

Лежав я, лежав на горищі. Не міг заснути. Виліз на дах. Сиджу, дивлюсь у небо, думаю. Як там, думаю, мама, у тій страшній підземній печері у Чорнавії Темнонди… Я був уже певен, що вона там. Не знаю чому, але був певен. Серце мені віщувало. Але як же туди проникнути?.. Вперше тоді пожалів я, що не пив керосину. Справжні дракони, у яких полум’я з рота, не бояться вогню, не бере їх вогонь, не горять вони у вогні. Що робити? Чи дасть професор Барановський-Лісковський свій костюм? А що як не дасть? Може, він усі костюми, що в нього були, віддав уже космонавтам і пожежникам. Та й взагалі чи захоче він давати, як дізнається, для чого той костюм? Що для людського професора рятування драконової мами?..

І раптом майнула в мене думка — але ж тато любив маму, цілий рік шукав її по всіх усюдах, він просто не знає, що вона у Печері Невільниць під землею. Треба йому сказати. І він визволить маму. Вже хто-хто, а тато вогню не боїться.

І, не вагаючись ні хвилини, я вирішив летіти додому, у Дракондію.

Знявся й полетів.

Прилетів — дивлюсь: весь палац освітлений, ніхто не спить, паніка. Драконида лежить на канапі з перев’язаною головою, стогне. Тато нервово ходить по кімнаті, палить сигарету за сигаретою, вогнем з рота хукає. Драка-Забіяка у кутку рюмсає.

Побачили мене всі, як зарепетують:

— Ой лишенько!

— Де ти був?!

— Що сталося?!

А я зарані придумав, що говорити.

— Не знаєте, — кажу, — що сталося? Втекла ваша полонянка Галочка, я її доганяв-доганяв, думав повернути. Та де там! Така спритна виявилася, у такі тарапати мене завела, так голову задурила, що я й досі отямитися не можу,

Драконида у мене втупилася, очима свердлила-свердлила, а тоді…

— Брешеш! — каже.

А я й не сумнівався, що вона так скаже.

— Ага, — кажу. — Якби це Драка говорив, ви б повірили, а я у вас завжди брешу.

— Вона таки метка, — несподівано сказав Драка. — Я це одразу побачив.

— Ну гаразд, не будемо сперечатися, — сказав тато. — Головне, що Коша повернувся, що з ним нічого не сталося. Ходімте вже спати.

— О! Катова дитина! Доведе мене до інфаркту! — підвелася Драконида з канапи і потарабунилася до спальні. Драка-Забіяка теж побіг у свою кімнату. А тато, якому я непомітно зробив знак, лишився,

— Ну що таке? — спитав він пошепки, озираючись на двері, куди пішла Драконида.

— Тату, — спитав я якомога щиріше, — ви мене любите?

— Синку! — вдарив він себе в груди. — Які можуть бути вопроси?

Від хвилювання він навіть забув про чистоту мови. Взагалі-то він грамотний.

— Тату! І маму ви ж любили? Правда?

— Ех-хе-хе! — зітхнув він, і таке полум’я вирвалося в нього з рота, що паркет обвуглився. — Не сип сіль на рану. Ти ж знаєш, як я ставився до покійниці.

— Не покійниця вона!

— Ну що ти таке говориш?

— Ви про Печеру Невільниць знаєте? У підземному царстві Темнондії?

— Тсс! — зблід тато і приклав палець до рота. — Таких речей не можна говорити проти ночі. Жахи насняться.

— Мама там!

— Звідки ти взяв?

— Серце віщує. Ходімте, тату! Благаю вас! Я б сам пішов, та Вогнедишний Змій стереже печеру. А вам вогонь не страшний.

— Тсс! — знову приклав тато палець до рота і лякливо озирнувся на двері спальні.

— Боїтесь? Її боїтесь? Я думав, ви маму любили, а ви… — я махнув рукою.

— Ех! Нічого ти, синку, не розумієш! Малий ще. От підростеш, тоді рукою не махатимеш.

— Так не підете зі мною у Темнондію?

— Ні. І тобі наказую— забудь про ту печеру підземну. Викинь з голови. Нема там мами. І не дай тобі Боже, щоб дізнався хтось у нас, що ти знаєш про печеру. Буде тобі погано. Іди-йди, синку, спати. Іди.

Зрозумів я, що переконувати його немає рації. Удав я, наче послухався тата, і пішов у свою спальню.

А сам вирішив — не буду я більше жити у Дракондії, нема мені тут життя, нема й не буде. Спершу думав великого листа прощального написати, все пояснити. Довго ламав голову, мучився, але потім усі чернетки порвав, написав коротко: "Я від вас іду. Не шукайте мене. Прощайте", поклав на столику і вилетів у вікно.

Був уже ранок, сонце встало, але всі ще спали, стомлені безсонною ніччю.

І от я прилетів до вас.

Назавжди.

РОЗДІЛ VIII

"Йолі-палі!.."

— Так ти… дракон? — вражено спитав Чух, з острахом позираючи на Кошу.

— Дракон, — зітхнув Коша.

— Але він хороший дракон! — вигукнула Галочка.

— Ти ж бачиш — добрий, чесний і порядний, — підхопив Грайлик.

— Ага… ага… Звичайно… Ну, я пішов. — Чух позадкував, штовхнув задом двері і вискочив на сходи.

— Не зважай, — сказав Коші Грайлик. — То ж Чух. Чужекало-Хочукало. Почув про дорогоцінне каміння у Печері Невільниць. Думав, що ми скарб шукаємо. Тому й пристав до нас.

— Тобі у нас буде добре, — сказала Галочка.

— Я з мамою поговорю, ти у нас житимеш, — сказав Грайлик. — У мене мама добра й весела. От побачиш.

— А моя що — недобра? — образилася Галочка. — І я перша сказала, щоб він у нас жив.

— Не сперечайтеся, — сказав Котофей Котофейович. — Він поки що житиме в мене. Як хочеш, я можу навіть переїхати, щоб тобі не заважати, — глянув він на Кошу. — Я ж тут живу тимчасово.