Казкові пригоди Грайлика - Нестайко Всеволод

Де? — спитала Любушечка. — Ми так хвилювалися. Віка сказала, що тебе якийсь розбійник потяг кудись.

— Та який там розбійник! — засміялася Галочка. — Якби розбійник, я хіба б тут стояла? Від мене й гудзика не лишилося б.

Всі перезирнулися. Справді.

— А… — почав був Іван-Сумніван, але Галочка його перебила:

— Не питайте нічого. Ми потім усе скажемо. Хай буде секрет. Це ж цікаво.

І знову-таки — справді! Секрет — це ж цікаво. Хай буде!

І, щоб покінчити з розпитуваннями, Галочка заспівала пісеньку, яку тут же сама склала:

Незнайомець Коша —

Дитина хороша!

Чесний, добрий і сміливий

Незнайомець Квша!

Всі уважно розглядали незнайомця Кошу.

— Сміливий? — зміряв його ревнивим поглядом Роман-Отаман. — А з цієї гілки у пісок стрибнеш?

І кивнув на гілку дерева, під яким була пісочниця. Гілка висока — метрів три над землею.

Крім Романа-Отамана і Грайлика, ніхто в усій Дитиндії з неї стрибнути не наважувався.

Незнайомець Коша глянув і здвигнув плечима:

— Мабуть, стрибну.

— Ану! — сказав Роман-Отаман.

Незнайомець Коша спритно заліз на дерево, схопився руками за ту гілку, погойдався трохи і стрибнув униз.

— Бачите! — гордо, наче це вона сама стрибнула, сказала Галочка.

— Подумаєш! — сказали Чух і Миня. Але тут і думати було нічого. Ясно, як Божий день, — незнайомець Коша хлопець хоч куди.

— Молоток! — сказав Грайлик.

— Гайда з нами у піратів гратися! — кивнув Роман. — Бери собі якусь зброю і…

— А у мене є зброя, — сказав незнайомець Коша.

— Яка? — здивувався Роман, не бачачи у його руках нічого.

— Секретна.

— Де?

— А тут-о! — вдарив себе рукою у груди незнайомець Коша: там у нього зліва була кишенька на гудзику,

— Покажи.

— А хіба секретну зброю показують? Вона ж секретна, — усміхнувся Коша.

Що тут скажеш? Правда. Весь час він говорить так, що не заперечиш.

Почали гратися.

Усі хлопці — "тра-та-та-та!" — з автоматів, "ГІу! Пу! Пах!" — з пістолетів, рушниць… А незнайомець Коша мовчки грається, ні в кого не стріляє.

— Ти чого? Чого свою зброю не застосовуєш? — кричить Роман-Отаман.

— А секретну зброю тільки у крайньому разі застосовують. Коли вже виходу нема.

І знову — нічого не скажеш. Свята правда.

Гралися вони, гралися, аж раптом крик:

— Рятуйте!

Чий крик, не розібрати, але такий відчайдушний, що аж мурашки по спині побігли в кожного.

Крик лунав з краю Дитиндії — з підворіття, де починалася Дорослія — вулиця. Кинулися всі туди, але нічого не побачили, тільки прохурчало щось — чи то мотоцикл, чи то машина.

Незнайомець Коша спохмурнів ураз, перезирнувся з Галочкою.

Галочка тільки плечима здвигнула.

Грайликові здалося, що те "рятуйте!" якось особливо їх обох збентежило, не так, як інших. Але через кілька хвилин про той крик уже й забули. Всі були на місцях, ніхто не пропав, не зник, чого хвилюватися. Мабуть, хтось просто пожартував. Так буває.

Гру продовжили.

Та раптом Грайлик відчув удар по спині. Обернувся — нема нікого… Через якусь мить — знову. І камінець на землі лежить. Ага! Хтось камінцями з підворіття кидається. Дивиться — справді, чиясь рука йому з підворіття пальцем накивує: а йди-но, мовляв, сюди.

РОЗДІЛ III

Ще один незнайомець.

"Давай йому все розкажемо!"

Підійшов Грайлик до підворіття. Бачить — хлопчик якийсь малий обличчя у комірець таємничо ховає.

— Слухай. Поклич мені Кошу. Тільки так, Щоб ніхто не бачив.

— А що таке?

— Ти "рятуйте" чув? Дивись, щоб тобі так кричати не довелось. Біжи клич!

Грайлик усміхнувся. Хлопчик малесенький, років на два молодший за Грайлика, а напускає на себе, наче він хтозна-який страшний.

— Чудило ти! Скажи "спасибі", що я маленьких не чіпаю, а то було б тобі таке "рятуйте!", що… — Грайлик не договорив, повернувся й побіг назад.

Підбіг до незнайомця Коші, обняв його за плечі й прошепотів:

— Там тебе якийсь малюк у підворітті гукає. Тільки так, щоб ніхто не бачив.

Чи то Грайликові здалося, чи Коша справді зблід.

— Дякую! — сказав він тихо. І, перечекавши хвилю, нишком гайнув до підворіття.

Грайлик назирці — за ним.

Тільки не думайте, що підслуховувати. Боже збав! Грайлик не такий. Просто— а раптом буде потрібна допомога. Може, того малюка підіслали, а за ним хтось справді грізний стоїть.

Незнайомець Коша у підворіття шмигонув, а Грайлик за рогом став, причаївся.

Чує, малюк той сердито:

— Тато наказав, щоб ти негайно додому вертався. Як не вернешся, він тебе з’їсть.

— Не з’їсть! Він мене любить, — весело відповів Коша.

— Ой, дивись, дограєшся!

Коша щось йому сказав, та Грайлик уже не розчув, бо в цей час Роман-Отаман загукав:

— Грайлику, ти чого там вештаєшся? А де Коша?

І Грайлик побіг назад.

За ним і Коша одразу прибіг.

— Ви де були? — суворо спитав Роман-Отаман.

— У печері Алі-Баби, — таємничо приклав долоню до рота Коша і підморгнув Грайликові.— Накльовується серйозна операція по ліквідації награбованих скарбів.

— Операцію очолить Отаман! — вигукнув Грайлик, підморгнувши у відповідь Коші.

Гра продовжилася.

Грайлика, звичайно, розбирала цікавість. Що ж то за малюк такий сердитий? Схоже — Кошин брат. І чого це тато вимагає, щоб незнайомець Коша вертався додому? Значить, він утік. Звідки? Де він живе?..

Зиркає Грайлик на Кошу раз у раз. І помічає, що Коша на Галочку раз у раз позирає і наче робить їй якісь знаки.

Та от гра перервалася, розладналася. Скільки можна у тих піратів гратися, навіть у благородних? Ну перемогли Алі-Бабу і його сорок розбійників, одібрали скарби, роздали бідним, ну, узяли на абордаж кілька ворожих кораблів. Звільнили невільників, а далі що?..

Бачить Грайлик — Галочка, що у дочки-матері з дівчатками гралася, ляльку спати вклала, сказала дівчаткам: "Я у дитячу кухню" — і хаміль-хаміль до підворіття.

А там уже незнайомець Коша її чекає.

І знову ж таки не думайте нічого поганого. Але ноги самі понесли Грайлика до отого рогу край підворіття.

Ну така ж ситуація незвичайна!

А раптом Галочці щось загрожуватиме…

Чує — незнайомець Коша говорить:

— Забіяка мій щойно тут був. Тато вимагає, щоб я повернувся.

— А звідки він дізнався, де ти? — Галочка здивовано.

— А вона про все на світі дізнатися може! То така…

— Невже ти повернешся?!

— Та ні. Піду маму шукати-

— І я з тобою!

— Небезпечно це. А ти дівчинка. Якби ти хлопцем була…

— Слухай, а давай ще Грайлика візьмемо. Він тут за рогом якраз стоїть, слухає. Не тому що нишпорка, підслуховувати любить. Ні-ні! Просто він за мене боїться. Переживає. Він мій друг.

— Ну тоді давай.

Грайлик так розгубився, що не встиг навіть втекти. Закляк на місці, згоряючи від сорому.

Галочка його за руку схопила, у підворіття затягла. Він і не опирався.

— Давай йому все розкажемо? Давай? — глянула Галочка на Кошу.

— Ну тепер, мабуть, треба, — погодився незнайомець Коша.

РОЗДІЛ IV,

в якому розкривається

Галоччин і Кошин секрет

А сталося з Галочкою от що.

Як ви пам’ятаєте, Галоччина бабуся пішла у чергу за ковбасою. А Галочка гралася у дворі. Навіть не гралася, а чекала Грайлика, що побіг за вітрилом для летючого корабля. Пам’ятаєте?

Ну от…

Стояла Галочка на отому самому розі біля підворіття.

І раптом з підворіття визирнув якийсь неголений пожмаканий дядечко, з червоними запаленими очима. Віка-Базіка на цей раз не збрехала.

— Іди сюди! — поманив він Галочку пальцем. — Тебе бабуся кличе. Сказала, щоб я тебе привів.

Галочка, нічого не підозрюючи, пішла. Бо й справді бабуся могла її чогось кликати з черги у магазині.

Та тільки вони вийшли з підворіття на вулицю, як незнайомець схопив Галочку і щосили пхнув у розкриті дверцята якоїсь низенької автомашини, схожої на новий "Запорожець", — "Таврію". Зачинив дверцята, оббіг і плюхнувся з іншого боку поряд з нею за кермо.

— Ой! Що ви робите? — закричала Галочка, намагаючись відчинити дверцята.

Але дядечко вже увімкнув двигун, і машина рвонулася з місця.

— Куди ви мене? Хто ви? — з жахом вигукнула Галочка.

Дядечко зітхнув:

— Брехати не буду. Дракон я. Дракон Іванович.

Він хукнув, і з рота в нього пахнуло полум’я.

— Ой! — відсахнулася Галочка.

І раптом побачила, що машина вже не їде по вулиці, а злетіла й летить у небі поміж хмар.

— Куди ви мене везете? — скрикнула Галочка.

— У Дракондію, — знову зітхнув Дракон Іванович. — Так треба!

Він подивився на неї співчутливо й винувато. Здавалося, він дуже шкодував, що йому доводиться це робити.

— Одпустіть мене! — попросила Галочка. — Бабуся ж хвилюватиметься.

— Я б з радістю. Але… Драконида Семенівна… Не можу… На жаль! — і Дракон Іванович знову-таки зітхнув.

Машина почала швидко спускатися, і от вона вже різко загальмувала й зупинилася перед похмурим кам’яним палацом з химерними скульптурами на фасаді, що стояв серед лісу.

Тільки вони зупинилися, тільки Дракон Іванович витяг з машини Галочку, як на ганку з’явилася товстелезна бабега з бульбашкою на носі і лупатими очима. Галочка зрозуміла, що то і є Драконида Семенівна.

— Привіз? — басом спитала бабега. — Ну, гаразд. А то я так їсти хочу, так втомилася, так втомилася, ніг не чую. Весь ранок бігала за тим неслухом. Не хоче пити, хоч ти вмри.

— Що ж поробиш, — зітхнув Дракон Іванович.

— Ні! Я його примушу! — вигукнула Драконида Семенівна так, що аж листя з дерев посипалося. — Катова дитина! Щоб так не слухатися. Ні! Він у мене питиме. Все, що нормальні діти п’ють, питиме.

І раптом згори залунав дзвінкий хлоп’ячий голос, що співав веселу пісеньку:

А от і ні!

А от і ні!

І ви не зробите мені

Нічого!

Нічого!

Нічого!

Бо я завжди

Од вас втечу, —

Куди захочу,

Полечу.

Га-га-га!

Ги-ги-ги!

Го-го-го!

На одній з химерних скульптур на палацовім даху сидів і співав хлопчик, лаповухий, носатий і губатий.

— Ах ти ж злодіяка! — закричала громовим голосом Драконида Семенівна. — Ще й дражниться!

— Як тобі не соромно?! — схиливши голову набік, докірливо сказав Дракон Іванович.

На що хлопчик проспівав:

Ні-ні!

Не соромно мені!

Ні-ні! Ні-ні!

Ні-ні! Ні-ні!

— От я тобі зараз! — вигукнула Драконида Семенівна, нахилилася, схопила з своєї ноги здоровенницьку пантофлю й пожбурила в хлопчика. Та він спурхнув з даху, мов пташка, перелетів по повітрю і сів на гілку височенної соснини. Галочка тільки рота від подиву роззявила. А пантофля, вдарившись об дах, підскочила і зачепилася за ріг кам’яної потвори на фронтоні.

— Оддай пантофлю, шибеник! — закричала Драконида Семенівна.

Це було так смішно, що навіть, незважаючи на своє скрутне становище, Галочка усміхнулася.

А хлопчик, перелетівши назад на дах, зняв з кам’яної потвори пантофлю і кинув додолу.