Польові дослідження з українського сексу - Забужко Оксана
Ловись за повiтря.
Корiнням вглибай крiзь пiски до
щирця, до мокви.
ГУЛАГ — це коли забивають порожню пiвлiтру
Тобi помiж ноги — по чiм переходять на "Ви".
Ми всi — таборовi. Сто рокiв тривать
цьому спадку.
Шукаєм любови — знаходим судомнi корчi.
ГУЛАГ — це коли ти голосиш: "Мiй смутку,
мiй падку!" —
Й нема кому втямить, в якiй це ти мовi кричиш…"Так бубонить вона до себе (от тiльки — корчТ чи кЧрчi? заникає мова, заникає, i не пудрiть нам мiзкiв "лiтературою в екзилi"!), — волочачи своє непослушне, нелюблене тiло вулицями чужого американського мiста, в якому не має друзiв, жодної душi, а на факультетi належиться всмiхатись i на всi "How are you doing?" вiдповiдати "Fine", — це ще одне з арифметичних правил, хоч яке там у лиха "файн", де воно є, те "файн", i хто його бачив, — на одному з факультетських прийнять статечна й урiвноважена товстушка Крiс, адмiнiстративний генiй, мама восьмилiтнiй дiвчинцi й мужевi — вiчному студенту (тижнями живляться картоплею, благо в "Джайнт Iгл" якраз на неї знижка, дев’яносто дев’ять центiв за чотирифунтовий пакет), по третьому (одноразовому) кубковi дармового вина, розшарiвшись i закуривши, зiзналася — понесло жiнку, — що має рак грудей, от уже п’ятий рiк ходить на опромiнювання, а їй же щойно сорок перший, а Елен, завжди прудкiй i звиннiй, електрично накрученiй збудженим смiхом, у шортах, у вiдкритiй лiтнiй сукенцi зi сповзаючою з плеча бретелькою, в чорнiй вузькiй спiдницi з розпiркою до клуба, у щокрок пiдстрибуючiй пушистiй хмарi розiскре-ного темно-золотого волосся, — так тiй невдовзi полтинник, розлученiй i бездiтнiй, спазматично вчепленiй у безрозмiрну (fits all ages!) позицiю sexy lady, з якої потiк часу невблаганно її вимиває, виштовхує в спину, хоч як вона глушить себе роботою, аби цього не помi-чати, — розмахуючи вiчною цигаркою, як панотець кадилом, життєрадiсно верещить, що обожнює, просто обожнює вiзити до гiнеколога — щоразу кiнчає в крiслi, i слухачi посмiюються, вiдлунням її запалу, здорово, молодець, вона класна, Елен, кльова чувiха, як сказав би той чоловiк, — може, тiльки тро-ошечки задокладно оповiдає про себе: про те, як спiзнювалась на лекцiю, а авто не заводилась, i як мусила вискакувати на вулицю й голосувати, нi-нi, навiть спiдницi не задирала, i який милий попався бiзнесмен за кермом, i що вона йому сказала, i як вони обмiнялись вiзитками, — весь цей шлак, який вечорами спускається в родинi, бо це там ми, дiвоньки, оповiдаємо, в любовно-чуло зверненi до нас лиця, що трапилося за день, а чужим — чужим треба вмiти таке накручувати, аби їх не знудити, треба вмiти завинути весь той послiд, як цукерка, в сухозлотяний фантик гумористичної новелетки, пошарудiти ним знадливо — глядь, i проковтнули, i вважається, буцiм повеселила публiку, — тут Елен трошки пробуксовує, тут усе-таки митцем, чи, як сказала б дiаспора, мисткинею, треба бути, але поза тим — поза тим тримається пречудово, бурхливо й темпераментно витанцьовуючи на вiдкритiй платформi поїзда, котрий мчить її по колiї до межової риси того дня, в якому нарештi — осяде, зсутулиться, погасне, нiби викрутять iз неї остаточно безужитковi лампочки, i, може, також зачастить до психоаналiтика, як шiстдесятилiтня Катi з сусiднього вiддiлу, котру рiк як покинув чоловiк, i тепер її жодним способом не випхати на пенсiю, а може, нищечком спиватиметься в себе в домi, займатиметься медитацiєю або заведе пса — самозрозумiло, породистого. I є ще Алекс, пiдстаркуватий сербський поет, що роками валасається по свiтi, перебираючись з унiверситету в унiверситет, про себе вiн з гiднiстю каже: "Я — югослав", начебто в такий спосiб, як Божим словом, скасовує вiйну i все, що прийшло разом з нею, його манера починати розмову — "От коли я був у Японiї…," "Коли я виступав на конференцiї в Прадо, i кардинал був запрошений…," "Коли я жив у Лондонi, в околицi, менi там надали цiлу вiллу…" — до смiшного нагадує похваляння колишнiх "виїздних" совкiв перед заздро пригнiченою аудиторiєю свiдомих того, що самим їм повiк-вiку "туди" не вирватись, проте Алекс не чує себе збоку, як i взагалi нiчого збоку не бачить i не чує, цiлковито поглинутий безугавно виголошуваним ентузiастичним панегiриком самому собi, — своїм книжкам, перекладеним англiйською, iспанською, китайською, альфа-центаврiвською, своїм iнтерв’ю й публiкацiям у таких-то виданнях пiд таким-то роком, тим, скiльки йому платить за сторiнку "TheаWorld" i скiльки обiцяє платити "NewаYorker", — цей монолог у ньому, вiдай, не припиняється нi на мить i вiд часу до часу сягає точки, на якiй виникає потреба в парi вух, — тодi Алекс телефонує, i заїздить по неї своєю "Тойотою" (щоразу незмiнно згадуючи, що вдома, в Бєлградi, мав "Мерседес"), i вони їдуть куди-небудь на дрiнка, два слов’янськi поети в чужiй країнi, ая, i нехай житом-пшеницею, як золотом, покрита, нерозмежованою останеться навiки од Атлантики до Пасiфiку слав’янськая земля, спати з ним вона не збирається, та й надто вiн захоплений власним усним життєписом, щоб як слiд до неї взятися, але вiршi його, котрих наволiк їй скiльки стало рук, у тому числi в китайських перекладах, таки небездарнi, — здебiльшого, правда, все ж "снепшоти", подорожнi замальовки, снiданок туриста, проте сливе в кожному сюд-туд та й проблимне живий рядок, i вже нiби, глядь, i цiлий вiрш стулився докупи: рiдкувато, але iскрить, i одного вечора вона питається в Алекса, а як же вiн дає собi раду з мовою, — роками лиш од дружини й чуючи сербську, чи не вiдчуває обмiлiння запасiв, — i вперше бачить на його обличчi понуро навовкулачений вираз: є таке дiло, визнає неохоче, нiби змушений звiрятися зi старанно укритого фiзичного ганджу, — тим-то й згодився на працю в емiграцiйнiй газетi, — ага, це приблизно так, якби вона пiдрядилась поправляти мову в нью-йоркськiй "Свободi": Дня f1-го серпня 1994 року на заклик Всевишнього Творця неба i землi вiдiйшла у Всесвiт (у Всесвiт! на заклик! просто космонавтка, чи то пак, астронавтка…), залишивши невимовний смуток i жаль (цебто, без смутку i жалю?) наша найдорожча, незабутня, улюблена дружина, тета, кузинка i братова (уф, дайте дух перевести!). Не в силi подякувати всiм особисто за так численнi вияви спiвчуття: телефонiчнi, писемнi i особистi (а синтаксис! синтаксис, перепрошую, синтакса!), тому цiєю дорогою (стежиною! путiвцем! хайвеєм!) висловлюю всiм приятелям i знайомим, та родинi мою найщирiшу подяку (а тепер спробуй-но це все перепиши, щоб був якийсь глузд!), — i тодi вона розумiє, що кайфувати од себе, по-щенячому тiшитись кожною ознакою власної присутностi в свiтi, — це так само один iз способiв витворювати в ньому дiм, надто коли чуєшся невiдвзаємнений нi своєю мовою, нi країною, i що до цього також, либонь, приходять не зразу, — i вже не дивується, коли пiсля того вечора Алекс перестає їй дзвонити — правдоподiбно, назавжди. Боженьку мiй, i на все то треба вмiння — бути хворим, бути самотнiм, бути бездомним: все то мистецтва, i кожне вимагає хисту й труда. Fine, будемо вчитися.
Чхати йому було на її вiршi — як i на все взагалi, i завжди було чхати, його вiв власний, нi на що не вважаючий iнстинкт дару, i, знаючи темним, глевким знаттям — родовим i фамiльним, котре тягала в собi змалку проковтнутою каменюкою i котре, по правдi, й гнало її вперед, вперед, вперед! — божевiльним страхом i собi впасти в ряд, не збутись, скапцанiти, як усi в по-передньому поколiннi, i в позапопередньому, i в поко-лiннi перед позапопереднiм (тим узагалi привелося — бодай не згадувати!), цiлу молодiсть вона рвалася геть з льоху, де ядушно смердiло напiврозкладеними талантами, догниваючими в безруху життями, прiллю i цвi-ллю, немитим сопухом марних зусиль: українською iсторiєю, — знаючи, кревним отим знаттям, через якi ляди проламуючись, виносив його, пручи як танк, iнстинкт дару на собi — нагору (цiлий час — нагору: останнi роботи були й найсильнiшi, жахтiли свiтлом уже нетутешнiм, як зоряне небо вночi над пустелею, — а на її пам’ятi лава за лавою бучно висвячених у генiї подавальникiв надiй покотом сипалися з нiг у вторований рiвчак, тiльки-но вичерпавши молодiсть!), — вона, котру млостi змагали на вид зачустраних рiдних алкашiв у проплiшинах залишкової генiальности (кому цiкаво, ось адреси: "Еней" у Києвi, "Червона калина" у Львовi, вхiд вiльний, годувати, а надто ж поїти тварин не то дозволяється, а й заохочується), — вiдразу проявила з ним — першим на вiку! — готовнiсть поступатися: вперше-бо мала до дiла з мужчиною-переможцем. Українець — i переможець: чудасiя, їй-бо, в снi б не приснилося, — чого мусили вартувати йому самi тiльки сiмдесятi-вiсiмдесятi у провiнцiйному мiстечку, вважай, у пiдпiллi, з того мiстечка, вхопивши попiд пахи її семилiтню, колись давно втiкали вiд кагебiстської облави до Києва її батьки, батька, котрий одтрубив своїх шiсть рокiв ще "сталiнських", всенький вiк ганяв, як бiлку, в обручi жаху комплекс "повторника" — другого арешту нiхто не витримував, навiть якщо виживали, ламалися всi, кожен на свiй спосiб, — чи не тi самi бистрi, серiйно стриженi, всi як на пiдбiр чорнявi, мальчики в шелестких плащах, котрих вона — кепсько сфокусованою, розмитою дитячою пам’яттю — зазнiм-кувала собi зi спин, як порпалися в навалених долi кучугурах книжок серед разом оголених стiн її першого в життi, та нi, єдиного в життi дому, — потiм, дослужившись до бiльших зiрок, смертною хваткою вчепилися були в м’ятежного художника? — ех, братiку мiй, i побратимство ж наше довбане — все’дно що з одного табору корєша, скiльки ж, мать його за лапу, справдi рокiв тривать цьому спадку, i як його з себе викров’янити, вихаркати — як? — друзi-кияни, розм’якнувши за чаркою, згадували, як познайомилися з ним у вiсiмдесят другому: приїхали у вiдрядження, впали на каву до мiсцевої "склянки", пiдступився провiнцiал зашуганий: "Хлопцi, ви не художники? Тут моя майстерня поруч, ходiть, я вам свої роботи покажу, i кава в мене є," — а, ну хiба що кава, давай, чувак, наливай, — а з чого взяв, нiби ми художники (були — писателi, актьори, вопшем, тоже набрiд порядошний)? — "А — бороди у вас," — отуди к бiсу, на облiк їх там тодi брали в тiй норi за ношенiє борiд, чи як?! Так крiзь грати у вiкнi вагонзаку протискалося руку з запискою, металося за вiтром: ачей хто незлий нагледить, пiдбере, пiшле за адресою — визирання вслiд полопотiлому папiрцевi, голодна надiя в очах: не художники, нi?… А до майстернi — бочком, задами, кружними вуличками: "Не треба, щоб вас зi мною бачили…" Вiтчизна i дiм, атож: Україна, вiсiмдесят другий рiк.
