Справжній чоловік - Антоненко-Давидович Борис
Головний бухгалтер — окраса всієї установи, без нього нема в Соробкоопі бухгалтерії, та де там — без нього нема Соробкоопу! Бухгалтер не відвідував загальних лекцій, але він мав удома лекції найкращого украї-нізатора. Всі можуть сьогодні зрізатись, але головний бухгалтер — ніколи!
Зала причаїлась і стежить на всі очі за ним.
Але бухгалтер нервується, він уже оступився і службовці не ймуть віри. Це вже пахне конфліктом, це...
У залі хтось голосно прошепотів:
— Он делает тихий погром!..
Мара стрепенувся і погрозливо провів очима по залу. Зала прикипіла до столів. Але на бухгалтера все це і той глухий шепіт, що долетів і до нього з далеких місць, де сиділи його колеги, вплинув інакше: він розмашисто скинув окуляри, поклав їх на стіл перед Марою, одкинувся на спинку стільця й криво посміхнувся:
— На жаль, я, особисто я, не можу вимовиш тільки "р".
Мара взяв цю відповідь за якийсь прихований виклик і пильно подивився на бухгалтера. Збоку йому шепотів на вухо представник Укрлікнепу:
— Дозвольте, я ще його проіспитую. Він, безперечно, знає, тільки хвилюється трохи...
З другої руки до Мари зашепотів представник місцевкому:
— Его нужно еще что-небудь спросить, а то, знаете, неудобно как-то получается...
Мара кивнув головою і передав бухгалтера лектору. Проте наостанку він усе ж таки сказав бухгалтерові ображено:
— Да, а про м'який знак забули, товаришу Розенкле-вер! А між тим він грає велику роль в українській мові...
Паля Степанівна почула, як вдячно зітхнула зала, коли Мара одпустив, нарешті, бухгалтера, і вона ще раз гордовито подумала:
— Мій Мара хоч і не націоналіст, але він куди більший українець, ніж усякі Діагностики та укапісти!
Воно треба було сьогодні неодмінно поїхати на хутір, чи пак совхоз, передати завідувачеві ключі від комори й гроші за продану кооперації пшеницю, але Степан Ни-кифорович Забийворота відклав свою поїздку. Сьогодні приїде Паля з своїм молодим, заради такої нагоди може собі завалитись совхоз, а не він буде туди й назад ганяти! Поїзд приходить о дванадцятій удень, і з самого рання в домі через те метушня. Тринадцятилітня сестричка Палі Степанівни, чорноока метка Лідочка — єдина в домі жінка. Вона і за служницю, й за господиню. На її долю вже не залишилося гімназій, а в трудшколах — тільки язик портять та коники стругають — так принаймні висловився одного разу сам Степан Никифорович і після приватної вчительки залишив молодшу доньку вдома, коло хазяйства. Учора до півночі Лідочка вчиняла тісто на пиріжки, а на світанку вона вже мусила його місити. Тепер їй залишається тільки поліпити пиріжки й засунути в піч: пиріжки поспіють саме на приїзд молодих. Але треба ще почекати, поки тісто зійде (не дай, Боже, тісто не достоїть і пиріжки вийдуть низькі!). Тим часом Лідо-чці не садиться. Вона мусить ще раз побігти в колишню "гостиную", що її призначено тепер для молодих, і обдивитись, чи все там гаразд. Цю "гостиную" вона сама ще позавчора почала прибирати для Палі та її чоловіка. Два дні вона дбала за кожну в ній дрібницю, і "гостиная" ще з учорашнього дня виглядає, як молода до вінця. Туди постягали найкращі картини — "Маки", колишній додаток до "Нивы", Палину "Грусть" і Іоанна Кронштадтського. Коло вікна старий фікус і на вікнах чистісінькі, як із срібла плетені, фіранки. Фіранки стримують сонце, переробляють по-своєму його вогненне проміння і до кімнати пускають тільки саме щире золото. Золото падає дрібною мжичкою на фікуса, на герань, воно розляпало веселі калюжі на підлозі й соромливою плямкою зачепило снігову непорочність великого, двоспального ліжка. На цьому ліжку спав колись тато й небіжчиця мама, тут, на ньому ж, колись давно народилась Лідочка і вмерла мама. Після того ліжко спорожніло: тато купив собі нове, маленьке, а це старе, завжди чисто застелене, стояло собі непорушно, дожидаючи часу стати за посаг котрій із доньок. Тепер на ньому спатиме кілька днів Паля з своїм чоловіком. Це ліжко Лідочка не могла сама перетягнути із спальні, і їй допомагав тато. Матрас старанно вибито, застелено щойно випраним простирадлом і блакитною з білими лілеями марселевою ковдрою; в головах здіймаються вгору Гімалаї подушок, накриті мережаною пошивкою. У цій цнотній красі й незайманості — вся Лідочка. Це вона оглянула кожну пружину в матрасі, попрала білизну й пошила пошивку, але тепер, коли Лідочка тихо ввійшла сюди й побожно в останній раз оглянула ліжко, вона почула в ньому зовсім чужу їй, незалежну від неї справжню живу істоту, що ховає в собі принадні і разом трохи страшні таємниці. Лідочка навмисно почала нагадувати собі, що це вона сама застелила ліжко, сама приготувала все для нього, але це чомусь ніяк не давалося віри. Дідочка навшпиньки підійшла до ліжка й ніжно погладила рукою ковдру. Від дотику до прасованої матерії їй стало раптом ніяково й соромно. Вона зашарілась як піймана на злочині, мерщій одірвала назад руку й вистрибом побігла на кухню ліпити пиріжки.
Степан Никифорович дістав із шафи п'ять пляшок горілки, що їх він позавчора купив, і почав розливати в карафки. Проте, перше ніж розливати, він вирішив покуштувати на смак із кожної пляшки: тепер дуже часто продають горілку із сивушною олією, не встережешся.
— Так і знав! Не інакше, як у цю підлили сукини сини сивухи, — сердито забурмотів він, спиняючись на третій пляшці. Що ж його робити? Йти до споживчого товариства, щоб обміняли — далеко, та й чи ж обміняють?
Степан Никифорович почухав пальцем карк і вирішив: "Цю пляшку можна заправити лимоном, щоб не пропадала".
Він прикинув іще оком, чи вистачить наливок, і тоді вже сів спочивати. Передчуваючи радощі побачити після довгої розлуки свою доню, побачити її після всіх небезпек і спокус, що оточували її на кожному кроці в Києві, побачити вже молодицею з чоловіком, Степан Никифо-рович захотів докладно уявити собі сьогоднішню зустріч, і для цього він ще раз витягнув із кишені піджака товстого гамана і там між рахунками й розписками швидко намацав своїми досвідченими пучками Палиного листа.
Він іще раз перечитав від слова до слова, від рядка до рядка чіткий доньчин лист і вдруге пережив батьківську радість і гордощі. Його старша донька, можна сказати, його плоть і кров, що вже мало не шість років на виданні, тепер щасливо побралася. Степан Никифоро-вич у цьому виразно бачив Божий перст. Це його затаєні молитви, що їх він крадькома посилав щоночі до все-могущого, але про око людське скасованого в комуні Бога, повертають йому його старшу доньку.
Давно-давно, ще перед Палею, коли вони жили любесенько в цьому ж будинку з покійницею Марфою (царство їй небесне!), він просив Бога послати йому сина. Та не вволив Бог його молитви: народилась донька Паля. І ще палкіше почав благати ночами Степан Ни-кифорович сина. Синочка. Синочок буде йому за молитовника. Степан Никифорович викохає його і віддасть учитись на священика. Син правитиме в соборі службу Божу й замолюватиме його гріхи.
Коли ставало в домі тихо, так тихо, що можна порахувати свої роки й пригадати, що було цього самого дня десять, п'ятнадцять літ тому, Степан Никифорович схилявся навколішки перед темним кіотом. Там кволо блимає лампадка і суворо з-під золотих шат дивляться святі апостоли й великомученики. їхні почорнілі страшні лиця щоночі зазирають у душу Степанові Никифоровичу, і він почуває себе недостойним під їхнім пильним поглядом. Йому вже болять коліна, ятриться шкіра на чолі від хресного знамені, і здається, що там, на кості, він протер уже ямку трьома пучками, але Степан Никифорович молиться. І аж тоді тільки, коли з двоспального ліжка зачинало долітати перше несміливе сопіння (то, не діждавшись кінця молитов, засипала втомлена, нерозважна Марфа), Степан Никифорович підводився на ноги, дочитував, ідучи до ліжка "Богородицю" й, хрестячись, сердито будив під ковдрою заснулу жінку.
Але хтось із нечистих перехоплював його молитви, й вони не доходили до неба: після першої доньки Марфа вже не вагітніла більше. Дев'ять років минуло, і вже давно почали стихати і вкорочуватись марні молитви за сина, а на десятому, мов на глум, мов на знущання, Марфа в муках породила Дідочку і вмерла породіллею.
Сьогодні Бог воздає Степанові Никифоровичу за все з лихвою: сьогодні повертається під батьківську покрівлю старша донька, з чесним, від Бога даним, мужем.
Степан Никифорович пригадує, які страшні речі могли скоїтися з Палею в отому страшному Києві, і сам дивується, як обминула її напасть. Врем*я тяжке пішло, люди як показилися, ніякого уважения й притгічія, скрізь комуністичеські порядки, а вже щодо молодежі, так страшно й подумати: дівчата з хлопцями по комсомолах тічками бігають... Ну де тепер поряд очній баришні жениха путящого найти! Офіцерські дами благородні, що повдовіли за оту завірюху совєцькую, і ті позаписувались із комісарами-комуністами. Дійшло до того, що православні женщини з образуванням (гімназії колись покінчали, на курсах були, в Продкомі служили) за жидів заміж виходять... На переверт у світі пішло, і тільки її, його Палю, заступила Пречиста від тої геєни сущої. Степан Никифорович боїться зрадити свою певність: скрізь усе по-новому, по-совєцькому, — невжеж його Палі пощастило по-людському. Він іще раз мусить дізнатись про свого зятя, і Степан Никифорович перечитує те місце в листі, де Паля Степанівна пише, що її чоловік служить у кооперації членом правління Соробкоопу й заробляє на місяць 180 карбованців без командировочних і нагрузок. Степанові Никифоровичу стає ще приємніше:
— Особенно харашо, що він — по кооперації! Тепер поміж чесними людьми тільки кооператорам і можна кудись доступитись, а більше нікому ходу не дають... Кращої пари, як настоящий безпартєйний кооператор, і не знайти!
Проте є все ж у листі одна заковика, що кидає тінь на тиху радість Степана Никифоровича:
— А Паля і послі замужества не справилась: уп'ять написала письмо на малоросійському язику!
Це давня рана в Степана Никифоровича, і вона вряди-годи боляче дається взнаки. Він повертається до своїх давніх міркувань, що їх колись був висловив Палі ще сімнадцятого року за ту "Просвіту", але й тепер він не годен у цьому анічогісінько збагнути:
"І як же его так — говорит на малоросійському язику! Для чого ж тоді в гімназії вчились? Учиться, учиться человек, усе по-харошому, получає образуваніє, а потім ні сіло ні впало — по-мужицькому варнякає; даже хуже человек дєлається, ніж перед гімназією! Канєшно, комуністи дєлають усяку там українізацію, щоб під мужика вроді получалось, но ето не пройдьот! Ето тольки так, заблуждєніє...
