Справжній чоловік - Антоненко-Давидович Борис
Але вже ніколи було гримати на Васютку. Степана Никифоровича цілувала Паля, а за нею весело сміявся її муж і кивав пальцем до Васютки: — Ану-ну, йди сюди, я тебе сховаю в "чамайдан"! Васютка серйозно подивився на високого чорного дядю й боязко позадкував до курника. Степан Никифорович дав зятеві потрусити в гарячих руках свою долоню й вибачливо усміхався:
— Мерзавчики-шалуни ужасни! Как бур'ян, можна сказати, ростуть. За ними даже досмотреть ніззя, тольки на шкоду і способні.
Мара стиснув тестеву долоню ще раз і взяв речі. Всі рушили до хати.
Степан Никифорович пішов останнім. Він подивився на широку зятеву спину, на краєчок білого комірця, рівно підстрижену потилицю і задоволено підморгнув собі: "Ето, я понімаю, муж! Настоящий, а не какой-нибудь там заксовський розписчик! Старорежимний муж!.."
Речі, щоб не наносиш до покоїв пороху, поклали тимчасово в сінцях, а самі молоді пірнули в золоту зливу вітальні. Степан Никифорович наказав Лідочці принести молодим умитись, а сам пішов у сінці подивитись на валізи.
Валізи стоять у кутку, покладені одна на одну. Дорожній пил припорошив їхню ніжну коричневу смуглявість, і блискучі цвяшки, що по ріжках, теж потьмарні-ли. Ця густа сірувата намітка пилу зневажає дорогі речі й знецінює їх. Степан Никифорович не може бачити на нових речах печальні сліди тліну й занедбання. Він нахилився до валіз і бережно, щоб не подряпати часом шкіру, струсив порох подолом піджака. Валізи ожили й посміхнулися томним відлиском гладких боків. Вони нагадують Степанові Никифоровичу давно забуте, втрачене, веселе життя. З такими валізами люди їздили колись мандрувати в дальні краї, й валізи давали своїм господарям вигоди й певність. Навіть дивно тепер дивитись на валізи: гай-гай, куди порозкидало їхніх колишніх господарів, а вони таки повернулися!.. Степан Никифорович любовно, по-хазяйському оглянув зятеві речі й подумав:
"Странно: чемайдани хароші, а робота как будьте совєцькая..."
Він схилився на коліно й уважно помацав замочок:
— Замок єрундовий: раклам раз плюнуть розкубрити чемайдан! До таких чемайданів треба ставити старі замки, а не отакі фінтеклюшки.
З двору Лідочка несла відро води молодим, і Степан Никифорович мусив звестись на ноги. Подивився на Лі-доччине старанно на проділ розчесане волосся й забурчав, повертаючись до покоїв:
— Чемайданів даже не могла витерти! Стид-срам...
— Я, папа, сейчас вытру, только воду отнесу.
— Я вже сам витер, — буркнув роздратовано Степан Никифорович і сердито переступив поріг.
Лідочка зітхнула й понесла відро до вітальні.
— Ти ж і виросла, Лідочка! — схопила сестричку за плечі Паля Степанівна і ще раз поцілувала її: — Тебе просто не пізнати тепер, ти зовсім уже доросла!
— Лідочка твоя така велика, що їй, гляди, й до комсомолу вже пізно, — просто в партію і на жінвідділ, — поблажливо хитнув головою Мара й хитро посміхнувся. Лідочка потупила очі й почервоніла:
— Я в комсомол не поступлю, там только с мальчишками балуются...
— Отакої!.. — блимнув баньками Мара й від здивування навіть скинув піджака.
— У комсомоле только плохие девчонки, — уперто повела далі своєї Лідочка, але зараз же засоромилась власних слів і вибігла з кімнати.
Мара більше нічого не сказав, він тільки, зітхнувши, подумав: "Ну-ну! Сестричка..." Його вже перемагала втома, заснути б оце. Він подивився на мережану піну постелі й, недовго думаючи, шусть туди з ногами. Мат-расні пружини жалібно писнули, але все ж таки витримали Мару. Паля Степанівна кинула застібати блузку й перелякано глянула на ліжко.
— Що з тобою, Маро? То ж чисте укривало, а та ввесь з дороги і — з ногами туди!
— Чисті укривала — це дійсна мука: через них не можна навіть полежати! — поскаржився Мара й ледаче встав.
— А шкода! Ліжко м'яке, так і просить — ляж. Мара позіхнув і сонно оглянув кімнату. З Іоанна
Кронштадтського його очі перевалили через крісла в покрівцях і спинились на вінчальних іконах угорі з великою посрібленою лампадкою. Мара прищулився і голосно промовив:
— А богів з кадилами здря понавішували!
Паля Степанівна пильно подивилась на чоловіка і суворо сказала:
— Тільки, будь ласка, без антирелігійної пропаганди! Ми сюди приїхали спочивати, а не політикою займатися.
— Та я хіба що — хай висять, не я ж їх повісив, — глухо відповів Мара й підійшов до миски вмиватися.
Вийшовши з вітальні, Лідочка завмерла в їдальні й уважно наслухала. Палин чоловік розчарував її. Вона сподівалася зовсім іншого. То мав бути стрункий, блідолиций із смутними блакитними очима й довгим каштановим волоссям юнак. Він, розуміється, буде в "байро-нівці". Він трохи, як і Лідочка, соромливий і ніжний. Він тихо говоритиме, читатиме книжки й мріятиме. Вони втрьох ходитимуть за місто на старий Миколаївський цвинтар до мами, збиратимуть квіти й читатимуть написи на надгробках і хрестах. Але замість цього — чорний, довготелесий, голосно регочеться, як парубок, і — про комсомол та партію. Лідочка на мить перестала дихати, їй раптом промайнуло в думці: а може, він і сам комуніст?.. І тоді їй страшенно закортіло, щоб він неодмінно був комуністом: такому телепневі тільки й бути комуністом!
Нараз Лідочка почула, як за дверима щось важко гупнуло й застогнали на матрасі пружини. Це він. Він ліг на ліжко! Лідочка плеснула долонями й присіла. Бідне ліжко! Воно таке чисте, біле, тендітне й ото на нього бухнувся він, такий чорний, мамулуватий і несимпатичний.
У вітальні затихло, і Лідочка метнулась застеляти новою скатертиною стіл. Хлюпання води й стук крапель об підлогу Засмутили її: "Ввесь паркет мені забризка своєю водою. А я ж його вчора натирала..."
Лідочка дістала з буфета тарілки й замислилась стоячи.
— Але ж Паля вийшла за нього заміж. Він її чоловік, — прошепотіла тихо до себе й це виправдало Мару.
Молоді здорожились і хотіли спати. Вони згодились тільки трохи перекусити. Степан Никифорович заходився був витягати з буфета свої наливки, але зять спинив його довгою рукою:
— Ні-ні, спасибі, я не п'ю.
— Та як же? Та ні! Ну ради такого случаю, хоч по одній?..
Мара пасивно згодився.
— Ну хіба що тільки одну.
"Непитущий! Вроді тверезенник і постник"... — узяв собі на увагу Степан Никифорович і налив зятеві слив'янки.
Зять, щоб тільки одмогтись, хильнув чарку й узявся за оселедця. Він спритно визволив виделкою м'ясо від кісток, і це знову подобалось Степанові Никифоровичу: "Воспитаний і манєри знає".
Сам Степан Никифорович не їв. Тільки держав виделку й дивився на зятя. Густі брови, широка спина, дві продовжні зморшки на чолі і навіть пасмо чорного волосся, що впало на скроню, — все воно влазило цілком у той портрет зятевого обличчя, що його носив Степан Никифорович у своїй уяві, одержавши Папиного листа. Йому здавалося, що він давно вже бачив десь зятя — на хуторі, в земвідділі чи в кооперації. Він давно вже знає зятя, тільки чи не змінилось щось в ньому?
Зять запопадливо їв борщ. Тільки-но цокне ложкою об тарілку — і вже ложка в роті, і вже друга в роті, вже порожніє тарілка. "Добре їсть, добре й працює!", — задоволено подумав Степан Никифорович і підсунув зятеві миску з ополоником:
— Одкушали б, може, іще? Та в нас, правда, борщі не київські, — і засміявся зятеві в зуби приязно: — Как Бог послав, так і пробиваємося...
— Борщ дуже смачний, але дякую, я наївся. "Смачний", "дякую"? І він по-малоросійському! Даже странно: чоловік как будьто серйозний, а — українець!"
Степанові Никифоровичу це трохи навіяло сумніву: все в зятеві було як треба, а ця рисочка випиналася потворною ґерлиґою із статечного портрету його. "Чоловік з образуванням, на харошій службі сидить і — вроді дурачка із себе строїть!.." Проте зятеві він сказав інакше:
— Борщ у нас український, мужицький, можна сказати...
Мара проковтнув зайву слину в роті й уперше уважно розглянув тестя. Тесть, розуміється, старий, не нашого покрою, але він, видно, глибоко демократичний і простак. Інші держать, бува, попівен, а Палин батько це, власне, класова прослойка. Да. Раніш колись — селянин, а тепер — прослойка. З такими тестями ще можна жити.
Палю Степанівну за обідом знову занудило. Пахощі борщу, оселедця й наливки стали їй тепер нестерпучими, і вона, подякувавши, пішла з Лідочкою до вітальні.
У вітальні тиша й густий старосвітський дух нафталіну, лаврового листя й мишачого калу.
"Це від чєхлів на кріслах воно несе, — подумала Паля Степанівна. — Мабуть, тільки вчора повиймали їх ради нашого приїзду із скрині. Не могли вийняти раніше!"
Паля Степанівна скривилась. Це ж просто жах: приїхати до рідної хати й не мати куточка відпочити від цих вічних міщанських пахощів. Зовсім нема повітря! 1 як на те ще й вікна всі позачинені.
Паля Степанівна рішуче підійшла до вікна, шарпонула фіранку й рвучким рухом розчахнула стулки. Вікно так довго не відчиняли, що воно майже приросло до лутки, скло глухо забриніло, з рам посипалася на двір замазка й закрутки зсохлої фарби, і навіть свіже повітря — здалось Палі Степанівні — не одразу відважилось сунути до кімнати, а затрималось прозорою стіною перед одчиненим вікном. Паля Степанівна порозпихала горщики молодих кактусів та герані і висунулась до половини на двір.
Свіже повітря приємно залоскотало їй ніздрі й пестливими хвилями сповнило груди. 1 знову на неї повіяло рідним місцем і далеким дитинством. Кущі бузку, білі ноги яблунь, черешні, гнилі стовпи старої альтанки, зажурений затінок батьківського саду — яке воно хороше все й хіба можна його забути! Жити в такому раю й не помічати його, як Лідочка й тато, — це ж жах. Одмовитись від насолоди тихо сидіти й стежити, як плине повз тебе повноводою зеленою рікою літо, одмовитись для того, щоб сидіти в душному кам'яному Києві, — це значить свідомо йти на велику жертву. Палі Степанівні стало боляче за себе й наростав протест проти Лідочки й батька: живуть байдужі, як якісь солопії, і не цінять! Паля Степанівна всунулась назад у кімнату, і "гостиная" видалась їй ще гіршою, аніж перед цим. Навіть багато любові, подиву й захоплення в Лідоччиних очах не розраяли її.
— Хоч би Шевченка повісили, як вождів нема! — досадливо поморщилася Паля Степанівна й спустила очі на підлогу, аби тільки не дивитись на мироточиве обличчя Іоанна Кронштадтського і каламутний глянс вінчальних ікон.
