Тиха обитель - Шиян Анатолій

Не маєш права такого робити!

Степан. Маю! Це право дала мені революція! Гей, Хомо, Савко! Де ви там? Заходьте!

І л і о д о р а (кидається до Степана). Зажди!.. Ще не все тобі сказала...

Степан. Не хочу більше слухати.

Входить А р с е н і я, зупиняється біля порога.

Іліодора. Ні, ти вислухаєш мене... Довго мовчала... довго крилася, але сьогодні, мабуть, настав мій час. Якщо заради мене... ти не хочеш... зроби заради неї... дочки.

Степан. Не розумію... Дочки... Якої дочки?..

Іліодора. Твоєї... і моєї!

Степан (вражений, пильно дивиться на ігуменю). Ти сказала... таке сказала... Де ж вона?.. Де моя дочка? Іліодора. Перед тобою.

Батько й дочка якусь хвилину стоять приголомшені, потім кидаються одне

до одного.

А р с е н і я. Батьку!..

Степан. Дочко!.. Донечко моя. (Обціловує її, голубить).

До келії вриваються Савка й інші ревкомівці. Савка. Що тут трапилось? Що, питаю?

Завіса

ДІЯ ТРЕТЯ

КАРТИНА ШОСТА

Декорація першої картини. Та ж паперть і дзвіниця. Видно корпуси келій, ліс, а ще далі — річку, вздовж якої визирають з садів та городів слобідські

хати.

Андрон (підмітаючи паперть). В уставі монастирському зазначено: "Мужеська полу и днем да не будет приему в келии сестер". А тут тобі в тихій обителі розташувався цілий полк війська генерала Денікіна. Щодня такі гульбища по келіях, та пияцтво, та всяке безобразіє... І куди тільки дивиться Всевишній? Молоді черниці заміж виходять... І ніякого удержу їм нема, ані запрету. Чим це все скінчиться? А вчора до монастиря прибув сам преосвященний Феоктист — епіскоп бєлгородський та обоянський. Як і колись, у всіх церквах дзвонили. Я теж дзвонив. До світанку в корпусі ігумені світилися вікна. Кажуть, у чоловічих монастирях уже створено з ченців полки "Ісуса" й "богородиці" і один такий полк має розташуватися в нашому монастирі... І що сам преосвященний епіскоп Феоктист благословив ченців на ратні подвиги. А діятимуть вони з денікінцями заодно. Що воно буде? Такі діла творяться у білому світі, а ти, Андроне, тільки й знаєш дзвони та мітлу або лопату. Уже й так твої ноги находились, руки наробились, а просвітку ніякого, радості ніякої. Мабуть, і на той світ підеш... з мітлою. (Зупинився, сплюнув на руки). Або взяти нашого отця Сергія. Був собі попом, безобразничав з послушницями, а тепер став охви-цером. Чудеса творяться в нашій обителі, прости господи!..

Входить А н г е л і н а.

Ангеліна. Діду Андроне! Наказала ігуменя дзвонити у всі дзвони.

Андрон. З якої це нагоди? Сьогодні ж не свята неділя. Ангеліна. Невже ви нічого не чули? Андрон. А що я мав чути?

Ангеліна. Ще одне весілля справлятимуть. Сам преосвященний епіскоп Феоктист вінчатиме молодих у церкві. Сказано ж вам — дзвонити у всі дзвони.

Андрон. Отож і я кажу, чудеса творяться... А хто молода?

Ангеліна. Ой діду Андроне, робіть, що звеліла вам ігуменя. (Швидко виходить).

Андрон. Таке моє діло дзвонарське.

Входить диякон Богиня.

Богиня. Чув, Андроне? Сьогодні мені з самим преосвященним доведеться правити вінчальний обряд.

Андрон. А після вінчання, мабуть, добру чарку вип'єте на весіллі?

Богиня. Випив би, та боюсь. Попередив епіскоп, якщо хоч раз іще ввійду до храму во хмелю,— одразу ізвергає мене з сану... Так що я тепер навіть дивитися боюсь... на чарку.

Андрон. Бачу, нажахав вас добре.

Богиня. Остерігаюся.

Андрон. І правильно робите. Хіба ж можна правити службу божу, коли в голові джмелі гудуть?

Богиня (озирається). Цсс!.. Йду переоблачатись. (Простує далі, зупиняється на паперті, скидає шапку, хреститься і потім уже заходить до храму).

Андрон. Нажахали! (Хитає головою, зникаючи в дверях дзвіниці).

До церкви приходять послушниці.

Послушниця 1-а. Вчора мій постоялець, солдат Василій, каже мені: "Зрікайся свого черничого сану, будеш мені жінкою".

Послушниця 2 — а. Не вір! Всі вони на війні нежонаті, а вдома, певне, дружина й діти.

Послушниця 1-а. Клянеться, що немає.

Послушниця 2-а. А ти все одно не вір. Таке ото говорить, щоб до тебе ближче підступитись.

Послушниця 1-а. Та він уже й так... підступився...

Сміються, зникають у церкві. Проходять іще інші послушниці й старі черниці. До молодих залицяються солдати, обіймають їх.

Солдат. Ех, ти, ягідка! Може, ввечері зустрінемось?

Черничка (з сміхом виривається з солдатських обіймів). Гріх отаке робити...

Солдат. А ми його розділимо пополам. (Шмигнув слідом за черничкою в церкву).

Супроводжуваний черницями й офіцерами, до храму йде епіскоп Феоктист. Дві молоді послушниці, з корзинами в руках, встеляють йому шлях живими квітами.

Офіцер. Преосвященний отче Феоктисте! Ми, офіцери, чули, що не з своєї волі молода виходить заміж.

Є п і с ко п. На те є воля Всевишнього, панове офіцери, і порушувать її нікому не дозволено!

Зникають у церкві. Знову через сцену проходять послушниці й солдати.

Солдат (до однієї з них). Може, підемо в ліс та разом грибів назбираємо?

Послушниця. Страшно тепер до лісу ходити. Солдат. Чому?

Послушниця. Кажуть, партизани об'явилися. Солдат. Брехня!

Андрон починає дзвонити. Солдатів і черниць стає більше. Дехто залишається на паперті. Нарешті дзвони замовкають.

Голоси. "Ідуть... Погляньте, їдуть молоді.

— На тройці.

— А коней як прикрашено! І гриви в стрічках, і упряж, і дуга на корінному заквітчана.

Чути дзвоники, чути цокіт копит. Із дзвіниці виходить Андрон, стає в натовпі.

— Яка пишна фата на ній.

Голос за сценою: "Розступіться, люди, дайте дорогу молодим". З'являється Арсенія в білому вінчальному платті, а поряд з нею отець Сергій в офіцерському мундирі. Слідом за ними — Іліодора з посохом, спираючись на руку А н г е л і н и, йдуть мантійні черниці, слободяни — чоловіки, жінки, дівчата. Арсенія ступає на паперть, дивиться на розчинені двері храму, потім на отця Сергія.

Отець Сергій. Чому зупинилась? Ходімо!

Арсенія (біжить до ігумені, падає перед нею навколішки, з риданням благає). Згляньтеся! Пожалійте!.. Не губіть мене!.. Не губіть!..

Отець Сергій поривається до Арсенії, але дорогу йому заступає Ангеліна.

0 т е ц ь С е р г і й. Ти що?

Ангеліна. Отче Сергію, відступіться! Вона ж не любить вас.

Отець Сергій. Полюбить потім...

Ангеліна стає набік.

А р с е н і я. Не хочу я... Не хочу...

Іліодора. Розумію твої сльози, вгадую думки й бажання, та не бувати тому, про що мрієш...

Арсенія (відчайдушно). Тоді вбийте мене відразу! Вбийте! Хай всі чують... всі знають... Не з своєї волі йду заміж.

1 л і о д о р а. Ти зараз будеш обвінчана.

Арсенія. Ні! (Зриває фату). Ось! Я готова до смерті! (Дивиться на молодого). Ну, чого ж стоїш? При тобі зброя... Стріляй! Ненавиджу тебе і ніколи... Чуєш? Ніколи не буду твоєю дружиною!

Іліодора. Повеліваю вінчати. Ведіть її силоміць у церкву.

Манефа і ще одна стариця хапають Арсенію під руки. В цей час двоє денікінських солдатів вводять побиту, з подраною

кофточкою жінку.

Солдат (до отця Сергія). Ваше благородіє, доставили згідно вашого наказу. Куди її тепер? Може, в розход? Іліодора. Оксана... Соколенчиха?!

О к с а н а. Чи я душу чиюсь занапастила, чи вкрала, чи знеславила... За віщо ж мене так тяжко покарано?..

Манефа. Вбити тебе требаї Вбити! Вбити! Яблуко від яблуньки недалеко падає. Ти і чоловік твій —смерті достойні!

Оксана. Може, заступитесь, ігуменіє Іліодоро?

Іліодора навіть не глянула на Соколенчиху.

Отець Сергій. До підвалу... церковного! Ми допитаємо її після весілля!

Солдат. Ну ходімо, бабо! Одна тільки морока з тобою. Порішити б відразу — і край! (Веде).

Андрон. І як же це ти, Петрівно, не вбереглася?

Оксана. Степанові скажеш... Якщо зустрінетесь.

Іліодора (до черниць). Чому спинилися? Хіба не чули мого веління?

Арсенія. Згляньтеся! Не хочу я... Не хо-о-о... (Зникає в церкві).

Крізь розчинені двері незабаром чується вінчальний обряд і черничий хор.

Є п і с к о п. Жена твоя, яко лоза плодовита во странах дому твоего. Слава тебе, боже наш, слава тебе!

Хор (співає). Слава тебе, боже наш, слава тебе!

На паперті з'являється Ангел і и а.

А н г е л і н а (до Андрона). .Ви ж, діду Андроне, стежте, щоб не запізнилися. Як тільки вийде з церкви молода,— бийте у всі дзвони. Так велить ігуменя.

Андрон. Велить... велить... Он вона вже звеліла Арсенії силоміць до шлюбу стати... І що воно діється, прости господи, в нашому монастирі?

До храму заходять іще черниці й солдати. Всі вони хрестяться, а потім зникають у церкві.

Є п і с к о п. Да благословит вас, и да подаст вам долгожи-тие, благочадие, преуспеяние живота и веры, и да исполнит вас всех сущих на земле благих: да сподобит вас и обещанных благ восприятия, молитвами святые богородицы и всех святых. Аминь!

Богиня. Премудрость!

Хор співає "Честнейшую херувим". На паперті з'являються Арсенія і отець Сергій.

Отець Сергій (перетинав шлях). Арсеніе, отямся! Що робиш? Не пущу!.. Нікуди тебе звідси не пущу! Ти мусиш обвінчатися зі мною... Мусиш!.. Мусиш!..

З церкви поспішно виходить ігуменя Іліодора, на цей раз без послушниці.

Іліодора (владно). До храму! А р с е н і я (відчайдушно). Ні! Іліодора. Наказую!

А р с е н і я. Ні! Не стану я до шлюбу з ним. Чуєте? І ви не силуйте мене, бо... уб'ю себе!

Отець Сергій. Я про все домовився з твоєю матір'ю. Ти повинна бути моєю дружиною.

А р с е н і я. Ніколи в світі!

Отець Сергій (ревниво). Здогадуюсь... його любиш? Савку любиш?

А р с е н і я. Не криюся... Люблю!

З храму вже вийшли епіскоп, диякон, офіцери, солдати,

черниці. Слухають.

(Рішуче). З дороги!..

Отець Сергій мимоволі підкоряється їй.

Отець Сергій (до ігумені). Що ж мені тепер робити? Що? Що?

Іліодора (услід Арсенії). Проклинаю тебе!.. Проклинаю!.. Проклинаю!..

В цю хвилину по-святковому б'ють дзвони. Завіса

КАРТИНА СЬОМА

Між шостою та сьомою картинами минає кілька років. Монастирське кладовище, рясно вкрите позолотою осені. Хрести й могили. Праворуч — каплиця. Двері розчинені. Перед образом горить синенький вогник лампади. Чути молитву "Свете тихий".

Іліодора (виходить з каплиці). Ангеліно, руку!

Андрон. Скільки разів уже вам говорив... Ангеліна зараз робить у радгоспі. Має чоловіка-тракториста, має діток. А ви все— "Ангеліно" та "Ангеліно"!

Іліодора. Хлопчика і дівчинку?

Андрон. Двох хлопчиків. (Махнув рукою). Хоч говори їй, хоч не говори — все одно забуде. Іліодора. Ангеліно, руку!

Андрон (допомагає їй зійти з східців).