Сибірські новели - Антоненко-Давидович Борис

Той мовчки прочитав її і спитав:

— А зава райнаросвіти Прокоповича знаєте?

— Більш-менш.

— Напишіть і на нього характеристику. Через п'ять днів принесіть сюди о 18.00.

Іван Євграфович трохи здивувався, що на Прокопо-вича йому дають не три дні, а п'ять, проте одразу ж пояснив собі: це, мабуть, що я сказав не просто "знаю", а — "більш-менш", тому й дають більше часу, щоб я міг, на їхню думку, ліпше розпізнати Прокоповича. Давайте, давайте, товариші, мені більше часу, але наслідки однаково будуть ті ж, — посміхнувся Іван Євграфович.

Того ж вечора він сів писати характеристику на Прокоповича.

"Усім відомий патріотизм тов. Прокоповича, який проявляється в кожному його виступі й у загальному керівництві наросвітою. Тов. Прокопович сам колишній педагог і добре знає шкільне діло та його потреби..."

Хоч Іван Євграфович був у офіційних стосунках з Прокоповичем, знав його здалека, як і кожний учитель їхнього району, але чом не одвести небезпеку і від свого начальства? Далі Іван Євграфович написав для годиться кілька загальників: "Чемний з підлеглим", "Уважний до кожного, хто до нього звертається" тощо.

12 грудня в призначений час Іван Євграфович приніс характеристику на Прокоповича. Той самий високий чоловік, до якого вже став звикати Іван Євграфович, безпристрасно прочитав нову характеристику і сказав:

— А тепер напишіть характеристику на Прийменка, що працює у вашій школі. Три дні вам вистачить?

Доната Карповича Прийменка, викладача природознавства, Іван Євграфович добре знав уже кілька років, і для написання характеристики йому досить було б і одного дня, але що це вони так напосілись на Івана Євг-рафовича — пиши й пиши характеристики! І йому стало здаватися, що він мусить тепер працювати не тільки на своїй педагогічній ниві, а ще й, мовби за сумісництвом, на якійсь безплатній нецікавій роботі, котру йому накинуто порядком громадського навантаження. Це не подобалось Іванові Євграфовичу, але не скажеш же про це високому, котрий не інакше як служить у НКВС за попихача, а не виконує якісь поважні функції.

Характеристику на Доната Карповича Прийменка, компанійську людину веселої вдачі, що любив сам посміятись і насмішити інших, Іван Євграфович також написав того ж вечора, не відволікаючи надалі. Він не поскупився на схвальні епітети: "широко ерудована людина", "закоханий у свій предмет учитель", "активний громадський працівник", розуміється, не забувши написати на початку характеристики: "патріот, що всіма силами прагне прищепити патріотизм і своїм учням"

Іван Євграфович лишився дуже задоволений своїм новим витвором, певний, що одвів грозу й від Доната Карповича, надавши тому можливість і далі безжурно веселитись серед зовсім невеселих теперішніх обставин.

Наступного дня в Івана Євграфовича, Доната Карповича й нового викладача української літератури Палянички, який посів місце Порфира Григоровича Понома-ренка й до якого ще не придивився як слід Іван Євграфович, були "вікна" і вони залишилися втрьох в учительській пересидіти порожню годину. Робити було нічого, і вони гаяли час, розмовляючи про різні шкільні справи.

— Добре вам, викладачам точних наук, — з року в рік можете викладати одне й те ж, не припасовуючись до змінних обставин, а що накажете робити нам, нещасним гуманітарникам? Як подавати тепер учням, скажімо, Пушкіна — чи й далі згадувати, що він камер-юнкер при дворі Миколи Першого, дворянин, автор вірша "Нет, я не льстец, когда слагаю царю хвалу", чи мовчати про це? У якому аспекті подавати вступ до "Руслана и Людмилы"? Пам'ятаєте:

У лукоморья дуб зеленый, Златая цепь на дубе том, И днем и ночью кот ученый Все ходит по цепи кругом. Идет направо — песнь заводит, Налево — сказку говорит. Там чудеса, там леший бродит, Русалка на ветвях сидит...

Що це, як не казочка для дошкільнят? Але туг на Допомогу нам прийшли словесники-штукарі, котрі так осучаснили її, що вона стала цікавою не тільки школярам, а й дорослим. Чули?

У лукоморья дуб срубили,

Златую цепь в торгсин * снесли,

Русалку паспорта лишили,

А лешего сослали в Соловки.

То место взято на заметку,

На нем теперь звезда горит,

И об успехах пятилетки

Сам Сталин сказки говорит.

* Торгсін, або торгівля з іноземцями — крамниці, де за золото й долари можна було купити будь-які продукт й делікатеси.

Обличчя Доната Карповича розпливлось у добродушну усмішку. Він підсунув стільця до Палянички й перепитав:

— Як, як кінець?

— Хозяин сказки говорит, — загадково посміхаючись, відповів Паляничка.

— Оце так утнули! Виходить, замість "кота ученого"? Ну й дотепні ж каналії! — відкинувся на спинку стільця й голосно зареготав Донат Карпович.

Іван Євграфович посміхнувся також, але поспішив погасити на обличчі усмішку: на людях це небезпечно, хоч йому й подобались дотепні політичні анекдоти, яких хіба що тільки Велика французька революція породжувала так багато, як наша радянська дійсність, — не раз думав Іван Євграфович, але уникав їх слухати, надто ж в товаристві, бо, гляди, ще ненароком попадеш у свідки, а потім не збудешся клопоту!

Звісно, в характеристиці на Доната Карповича Іван Євграфович ні словом не згадав ані про цей слизький вірш-анекдот, ані про те, як реагував на нього сміхун Донат Карпович. Для чого? Не він же укладав того вірша, а посміятись з чужого дотепу — хіба злочин? До того ж Іван Євграфович зобов'язався давати об'єктивну характеристику, а не писати доноси на все, що бачить і чує навколо.

15 грудня Іван Євграфович здав характеристику в призначений час, і високий, спокійно прочитавши її, як і попередні, пішов собі, нічого не сказавши про чергову зустріч. Це трохи здивувало Івана Євграфовича, але він одразу ж пояснив собі: мабуть, їх більше ніхто не цікавить у нашій школі, а втім, не виключено, що його "шефи" (так став називати подумки Іван Євграфович людей з органів безпеки) переконатись нарешті в непридатності його для їхньої роботи: що їм до пісних інформацій Івана Євграфовича, коли вони полюбляють смажене!

Але Іван Євграфович помилився.

Другого дня він одержав не поштою, а приніс увечері фельд'єгер лаконічного папірця за підписом слідчого Пар-фугіна: "З'явитись 17 грудня о 10.00 на відому вам адресу".

Така швидка реакція на останню характеристику збентежила Івана Євграфовича, і він з важким передчуттям наступного ранку натиснув кнопку електричного дзвінка відомого йому особняка.

Передчуття не зрадило Івана Євграфовича: на зустріч із ним цього разу прийшов не високий, а сам слідчий Парфутін.

Навіть не привітавшись з Іваном Євграфовичем, Парфутін підійшов і голосом, повним сарказму й обурення, сказав:

— Так що ж це ви, шановний, надумали з нами в бі-рюльки грати?!

— Як? — тихо спитав приголомшений такою зміною в поводженні з ним Іван Євграфович і зблід.

— Замість всебічної серйозної характеристики тої особи, що нас цікавить, ви пишете пустопорожні трафарети: "працьовитий", "уважний", "чемний" Кому потрібні ці ваші фітюльки? Чи ви думаєте, що ми такі ло-повухі й не бачимо ваших зусиль замовчати про головне? Та ви просто приховуєте від нас політичне нутро людини, яку ви добре знаєте. Ні, так діло не піде! З усього видно, що нам доведеться змінити нашу думку про вас...

— Я писав те, що знав, — ніяково пробурмотів Іван Євграфович, відчуваючи, як холоне йому серце й тремтять руки.

—— І ви ще смієте запевняти нас, що писали все, що знаєте? — підвищив голос Парфутін.

— Я писав усе, — зовсім тихо промовив Іван Євграфович.

— А чого ж, дозвольте вас спитати, ви ні словом не згадали про переробленого "Руслана и Людмилу", га?

Івана Євграфовича охопив жах: хто ж це виказав? Не інакше як той новий учитель Паляничка, бо не міг же Донат Карпович, якому так заімпонувала переробка "Руслана и Людмилы", донести на самого себе. Виходить, у школі є зв'язаний з НКВС не тільки він, Іван Євграфович, а й Паляничка, а може, й ще хтось, котрий пише "характеристики" й на нього...

— Прийменко не переробляв "Руслана и Людмилу", тому я і не писав про це, — тільки й спромігся сказати Іван Євграфович на виправдання не стільки Доната Карповича, скільки самого себе.

— А хіба, як реготав Прийменко, слухаючи цю контрреволюційну переробку, не досить характеризує його політичну фізіономію? Ні, ви таки більше схожі на однодумця тих людей, а не на об'єктивного інформатора. Боюсь, що нам доведеться зробити належні оргвисновки...

Від останніх Парфутінових слів Івана Євграфовича кинуло в жар. Широко вживане в офіційній практиці слово "оргвисновки" тягло за собою великі прикрості, починаючи від увільнення з роботи й кінчаючи далекими таборами, а то, гляди, й "розстрілярієм". Туг було вже не до рятування інших, а треба було якось рятуватись самому від раптом навислої небезпеки, і Іван Євграфович, знітившись, як учень, що прошпетився в тяжких пустощах, винуватим голосом промовив:

— Прошу вибачити мені мою невправність... Брак досвіду й нерозуміння завдання. Постараюсь виправити свою помилку.

— То-то ж бо! — суворо проказав Парфугін. — Напишіть характеристику на Бухальцева і через тиждень принесіть сюди. Я сам прийду по неї в цей же час.

Не ручкаючись, а лише кивнувши головою, Парфу-тін вийшов, залишивши Івана Євграфовича у вельми пригніченому стані.

Олега Костянтиновича Бухальцева, викладача німецької мови в їхній школі, Іван Євграфович знав кілька років, але нічого певного не міг про нього сказати. Середніх літ чоловік, стриманий, відлюдькуватий, Бухаль-цев ні з ким із своїх колег не зближувався, не бував ні в кого в гостях і не запрошував до себе. Іван Євграфович не знав навіть, одружений він чи ні. Завжди мовчазний, Бухальцев, кінчивши лекції, приносив до вчительської класний журнал і зникав із школи. Мовчав він, звичайно, й на педрадах, і його голос можна було почути лише тоді, коли він мусив звітувати про оцінки учнів з німецької мови. Говорив він по-російському, що не подобалось Іванові Євграфовичу: у школі, на думку Івана Євграфовича, вчитель повинен говорити мовою викладання цієї школи, але цього не поставиш на карб Бухальцеву в характеристиці на нього. Він був дуже вимогливий до своїх учнів, і вони побоювались свого "німчури", як прозвали Бухальцева в школі, через що й успішність з німецької мови була досить висока, але й про це не слід писати в характеристиці, щоб вона не обернулась на "не потрібну нікому фітюльку".