Сердешна Оксана - Квітка-Основ'яненко

і слова не промовить… Далі вже як-то зібралася з силою та й давай матері брехати, буцімто Домахи не застала та, йдучи назад, побачила відьму, що клубом котилася, «так я, - каже, - так злякалася, що не можна!» Мати й повірила. А чи довго матір, та ще й добру, довести до того, що повірить усьому, що їй стань розказувати?… Стара вже ні об чім і не дума, а боїться, щоб дитина з переляку не занедужала, і стала її на піч покладати, і кожухом укривати, і водою напувати… Оксані й добре, що її на печі мати положила, щоб не дивитися їй у вічі, бо сором, бо стид, що тихенько від матері почала з копитаном любитися і з ним тихенько зіходитись… Якби мати тогді до неї пристала, вона б усю правду, від щирого серця, усе б їй розказала.

Сумуючи, чи вечеряла, чи не вечеряла, троха чи й брала ложку у руки, звалилася на подушки, та й стала тихенько плакати… та й дума собі: «Так так-то він мене любить?… Так-то він об мені жалкує, що хотів посміятись надо мною?… Хіба ж я тобі не казала, що я тебе дуже-дуже люблю? Не треба мені ні панства, ні багатства; будь хоч простий мужик-личман, я тебе усе рівно любитиму!… Не треба мені ні золота, ні перстенів, ні намиста; нехай сонечко на мене не світить, нехай місяць для мене потускне, нехай зірочки від мене поховаються, квіточки передо мною зав'януть, пташечки не щебечуть, річечка висохне, світ зміниться… мені до сього усього нужди мало, аби б я бачила тебе поусякчас, дивилася у твої карі очиці, слухала, як ти мене зовеш душкою Оксаною, як ти розказуєш, що як мере любиш… от моє й щастя, моє панство, моє царство у тім ув однім! Я ж думала, що й ти так любиш свою Оксану! Аж, бачу, ти раднісінький згубити її, світ зав'язати… Бог вже з тобою. Сказала б я, що після сього не буду я тебе любити: ні, щиро, вірно тебе любитиму до смерті моєї; бо раз чоловік родиться й душу приньме, так раз і любить. Казала б я, що не хочу тебе любити: ні, чи скаже чоловік, що не хоче на світі жити, не хоче собі здоров'я, щастя? Так і я: ти - моя радість, втіха, щастя, увесь світ… як же мені тебе перестати любити? А що правда, що не хочу до тебе виходити, не хочу говорити з тобою… і таки не піду, не піду й не піду; і не вийду до тебе, хоч ти мені бог зна що роби, давай; слова тобі не скажу, поки не побереш за мене рушників по закону…» Та з сим словом устала, вдарила три поклони та вп'ять і лягла, вже з думкою спокійнішою.

Уранці порається з матір'ю, аж ось із волості десятник - рип у хату. Помолившись богу, сказавши: «Дай боже вам день добрий! Нехай вам бог помага!», - далі й каже: - «Звілтеся, тьотушка, до себе постій прийняти».

- Який там постій? - аж скрикнула Векла. - Через віщо се? Сказала громада, як я просила, щоб у самих жінок, де чоловіка нема, щоб там нікого не ставити? Я ж ще плачу постоялне у поміч бідним. Хто ж се з вас видумав? Який там постій?

- Я, Уласівно, не знаю, тільки послав голова, нехай, каже, приньмає до себе копитана. Бач, твоя хата, каже, краща, чим де він стоїть.

Подумала Векла, подумала й каже:

- Що ж мені з тобою говорити? Ти посланий. Я сама піду до голови і розкажу усе.

- Добре, тьотушка, ходіть; голова у волості.

Швиденько зібралася Векла, узяла паляничку, звичайно, як перед голову йти, і каже Оксані: «Сиди ж, дочко, не ходи з хати та запри сіни, поки я прийду. Я зараз вернуся». І пішла з десятником.

Оксана покачала-покачала головою, здихнула, утерла слізку… позасовувала усюди двері.

Векла, пришедши до голови, поклонилася і стала розпитувати, з чого се узялося, що до неї постій становлять, та ще й копитана?

- Еге! - казав голова повагом. - Ми б тебе, Уласівно Векло, і не зачіпляли, так-бо сьогодні приходив сам копитан і требував, щоб йому дали кватирю в тебе. Ми-таки, правда, і казали йому, що не можна по такій і такій причині, та як гримне на нас, як затупотить ногами - «Давай, - кричить не своїм голосом,- давай мені сейчас! Справник вас усіх мені у команду віддав. Той час пошли очищать кватирю. Я зараз сам туди переберусь». Ми, Уласівно, так з писарем перелякались, що не знали, на яку і ступити, та отто і послали до тебе.

- Гай-гай! - стала казати Векла.- Ви ж в нас голова, ви ж нам, безпомощним, защита! Як же се можна? В мене одним одна дочка, як та порошина ув оці! У неї одним одна честь - наше багатство, наше здоров'я, наше усе! Погубимо його, куди ми на світі годитимемося? Чи можна сіно з огнем докупи складати? Хоч я дуже добре свою дочку знаю і не сподіваюсь від неї нічого недоброго, так люди ж! так язики ж! Такого набрешуть, такого наплетуть, що хоч з світу втікай! Лучче мені руку утять, лучче мені очей рішитися, чим віддати славу моєї дочечки на поругательство! Брехатимуть люди, звісно, брехатимуть, бо не буде там правди нічогісінько; та усе ж не добре і від одної слави. Не давай, пане голова, нас у абеду…

- Потурай, Уласівно, ми отеє усе казали йому, так нічого й не слуха.

- Добре ж, - подумавши, сказала Векла, - підіте же до нього і скажіть йому, нехай трошки згодить, поки я з дочкою виберемося до сусід.

- Оттак би й давно, - сказав голова, йдучи з хати. - Вже звісно, що проти копитана не можна спорить.

От вернувсь голова і каже, що аж засумував копитан, як почув, що ти, Уласівно, хочеш вибиратись у сусіди, і каже: «Чи не можна її як-небудь зопинить?» А я кажу: «Ні жодною мірою не можна; баба дуже завзята». - «Так чорт з нею!» Не прогнівайтесь, Уласівно, що він так сказав: «Не надать і її, і хватирі її». Так я узяв та й пішов.

Всміхнулася Векла і пішла радісінька додому, що відвоювалась від копитана, а далі йдучи й засумувала, що чи не підбирається копитан до її дочки? І стала примічати.

Що ж вона примітить? За копитаном би й