Діти капітана Гранта - Жуль Верн
Цей фургон, у двадцять футів завдовжки, з брезентовою будою, підносився на своїх чотирьох колесах, зроблених з суцільного дерева, які не мали ні спиць, ні ободів, ані залізних обручів,- одне слово, просто дерев’яні кружала. Передній хід фургона прилаштовано до днища повозу доволі-таки первісним способом, що не дозволяв круто завертати. Припасоване до переднього ходу довжелезне дишло мало тридцять п’ять футів завдовжки, в нього запрягали три пари биків. Вони тягли фургона за допомогою подвійного пристрою - дерев’яного ярма, приладнованого до загривка, і нашийника, що його залізний загвіздок міцно з’єднував з ярмом.
Потрібна була неабияка спритність, аби керувати цією вузькою, довгою і хисткою запряжкою, поганяти три пари биків, підштрикуючи їх самою лише палицею з вістрям на кінці. Та Айртон, поки робив на фермі, збагнув цю науку, і Падді ручився за його вправність. Отож йому доручили бути за погонича.
Фургон, котрому бракувало ресор, не мав жодних вигод; та доводилось брати його таким, як він є. Джон Манглс не маючи змоги хоч трохи поліпшити незграбну будову повозу, постарався зробити його якнайзручнішим всередині. Насамперед він поділив фургон дощаною перетинкою ні дві частини. В задньому відділку мали зберігатися харчі, багаж і похідна кухня Олбінета. Передній відділок цілком призначався мандрівницям. За допомогою теслі він перетворився на затишну кімнатку, застелену пухнастим килимом, з туалетним столиком і двома канапками, що мали правити за ліжка Гелені й Мері Грант. При потребі Можна було опускати щільні шкіряні запони, вони добре захищали від нічної прохолоди. В крайньому разі, як-от під час великої зливи, і чоловіки могли б там прихиститися, але звичайно вони мали спати в наметі. Джон Манглс примудрився розмістити на такій маленькій площі всі речі, потрібні обом жінкам. Гелена й Мері Грант не повинні були надто жалкувати в цій кімнатці на колесах за вигідними каютами «Дункана».
Спорядити чоловіків було набагато простіше: відібрати сімох дужих коней, що призначались для Гленарвана, Паганеля, Роберта Гранта, Мак-Наббса, Джона Манглса й двох матросів, Вільсона й Мюльреді, які супроводили свого господаря і в цій новій мандрівці. Айртонове місце було, природно, на передку фургона, а містер Олбінет - їзда верхи його анітрохи не спокушала - міг чудово влаштуватися в багажному відділку.
Коні й бики паслися на луках навколо ферми, й на час від’їзду їх можна було легко зібрати.
Зробивши всі потрібні розпорядження, Джон Манглс повернувся на яхту вкупі з ірландською родиною, яка забажала завітати у гостину до Гленарвана. Айртон теж приєднався до них, і близько четвертої пополудні Джон з усім товариством прибув на борт «Дункана».
Їх зустріли зі щирою радістю. Гленарван запросив усіх і пообідати на яхті. Він не хотів заборгувати в гречності перед привітними австралійцями, і ті залюбки прийняли його запросини як вияв взаємної гостинності. Падді О’Мур був у захваті від того, що побачив на яхті. Умеблювання кают, шпалери, килима на стінах, надводна частина судна, оздоблена кленовим і палісандровим деревом,- усе викликало в нього палке захоплення, Айртон, навпаки, поставився стримано до цієї надмірної розкоші, котра коштувала неабияких грошей.
Натомість боцман «Британії» надзвичайно уважно оглянув яхту з погляду мореплавця; він спустився аж до споду трюму. Побував у машинному відділі, камбузі, вугільних ямах: поцікавився потужністю парових котлів, видатком пального, запасами пороху; надто пильно він обдивився склад зброї й гармату, кілька разів спитав про її далекобійність. Гленарван упевнився, що має справу з вельми обізнаною у мореплавстві людиною, про це свідчили спеціальні запитання Айртона. Боцман врешті закінчив мандрівку по яхті, оглянувши щогли й такелаж.
- Маєте прекрасне судно, сер,- мовив він.
- А головне, пливе відмінно,- відповів Гленарван.
- А який тоннаж «Дункана»?
- Двісті десять тонн.
- Я напевно не помилюся, коли скажу, що він, йдучи повним ходом, легко робить п’ятнадцять вузлів за годину.
- Кладіть усі сімнадцять,- обізвався Джон Манглс,- і ваш обрахунок буде правильний.
- Сімнадцять! - вигукнув боцман.- То жодне військове судно - я маю на увазі найкращі - не в змозі його наздогнати.
- Жодне! - ствердив Джон Манглс.- «Дункан» - справжня перегонова яхта, він не дасть себе випередити, яку б шалену швидкість не розвинути.
- Навіть під вітрилами? - спитав Айртон.
- Навіть під вітрилами.
- Тоді, сер, і ви, капітане,- мовив Айртон,- прийміть вітання від моряка, котрий добре знає, чого варте таке судно.
- Що ж, Айртоне,- відповів Гленарван,- лишайтесь на нашому судні, і тільки від вас залежатиме, аби воно стало й вашим.
- Я поміркую над цим, сер,- відповів боцман.
В цю хвилину показався містер Олбінет і повідомив, що обід подано. Гленарван і його гості попрямували до кают-компанії.
- Яка розумна людина цей Айртон,- сказав Паганель майорові.
- Надто розумна,- стиха буркнув Мак-Наббс, котрому, без жодних видимих причин, не припало до вподоби ані боцманове лице, ані те, як він поводиться.
За обідом Айртон розповідав різні цікаві подробиці про Австралійський суходіл, що його знав досконально. Він запитав, скільки матросів поїде з Гленарваном. Дізнавшись, що тільки двоє - Мюльреді й Вільсон,- Айртон, здавалось, здивувався й порадив Гленарванові взяти міцний загін з найкращих матросів «Дункана». Він так уперто наполягав на цьому, що в майора повинні були зникнути всі підозри.
- Адже наша подорож через Південну Австралію цілком безпечна? - запитав Гленарван.
- Цілком,- квапливо ствердив Айртон.
- Тож ми й залишимо на судні якнайбільше людей. Вони будуть потрібні тоді, коли «Дункан» йтиме під вітрилами до Мельбурна, і тоді, коли його лагодитимуть. Найважливіше, щоб яхта прийшла вчасно на призначене місце зустрічі. Отже не треба зменшувати її команду.
Айртон наче погодився з Гленарвановими міркуваннями й більше не наполягав.
Настав вечір і розлучив шотландців з ірландцями. Айртон і родина Падді О’Мура повернулись на ферму. Фургон і коні мали бути готові наступного дня. Вирушати збиралися о восьмій ранку.
Гелена й Мері Грант закінчували лаштування до подорожі, що були недовгі й не такі кропіткі, як збори Жака Паганеля. Вчений півночі морочився
