Діти капітана Гранта - Жуль Верн
- А хижаки? - запитав Гленарван, прагнучи передбачити всі можливі заперечення.
- В Австралії їх немає.
- А дикуни?
- На цій широті немає дикунів, в усякому разі вони тут не такі небезпечні, як новозеландці.
- А збіглі каторжники?
- В південних провінціях Австралії їх теж немає, вони бувають лише в східних колоніях. Провінція Вікторія не тільки позбавила їх на своїй землі «права захистку», але й встановила закон, що забороняє перебування в її межах тим, хто звільнився після покарання в інших провінціях. Нещодавно управління провінції Вікторія навіть загрожувало одній пароплавній компанії позбавленням субсидії, якщо її судна й далі будуть вантажити вугілля в портах Західної Австралії, де дозволено жити отим засланцям. Та невже ви, англієць, цього не знаєте?
- Перш за все я не англієць, хіба ж ви цього не знаєте? - відповів Гленарван.
- Пан Паганель каже правду,- ствердив Падді О’Мур.- Не тільки провінція Вікторія, але також Південна Австралія, Квісленд і навіть Тасманія не пускають засланців на свої території. Відтоді як я тут живу, ніколи не чув, про жодного втікача з каторги.
- Щодо мене, я також їх ніколи не зустрічав,- обізвався Айртон.
- Отож бачите, друзі,- підхопив Паганель,- тут тільки зрідка трапляються дикуни, немає хижаків, зовсім немає злодіїв-засланців, а чи ж багато знайдеться країн у Європі, про котрі можна було б таке сказати! Ну, дійшли ми згоди?
- Як ви гадаєте, Гелено? - запитав Гленарван, повертаючись до дружини.
- Ось що ми всі гадаємо, мій любий Едварде,- відповіла Гелена, повертаючись до товариства: - Рушаймо! Рушаймо!
Розділ VIII
ВІД’ЇЗД
Гленарван, своїм звичаєм, не барився з виконанням того, що ухвалив зробити. Приставши на Паганелеву пропозицію, він негайно дав наказа лаштуватися в дорогу і призначив від’їзд за три дні, на 22 грудня.
Чого можна було чекати від цього переходу через Австралію? Оскільки перебування Гаррі Гранта тут визнано за безсумнівне, подорож мала дати важливі наслідки. Вона робила імовірнішим успіх їхніх розшуків. Ніхто не тішив себе надією зустріти капітана Гранта саме на тридцять сьомій паралелі, але всі сподівалися натрапити на його сліди, і, в усякому разі, вона вела просто до місця катастрофи. А це було головне.
До того ж, коли б Айртон погодився приєднатися до мандрівників, провести їх крізь ліси провінції Вікторія й допомогти їм дістатися до східного побережжя, вони мали б ще одну зайву запоруку успіху. Гленарван це добре розумів і, намагаючись конче забезпечити себе такою корисною людиною, як колишній боцман Гаррі Гранта, він спитав господаря дому, чи не заперечуватиме той, коли Айртонові запропонують супроводити експедицію.
Падді О’Мур дав згоду, хоч йому й було шкода втрачати такого бездоганного робітника.
- Ну то що ж, Айртоне, поїдемо разом з нами шукати тих, хто врятувався з «Британії»?
Айртон відповів не одразу; він навіть ніби вагався кілька хвилин і потім, щось обміркувавши, мовив:
- Гаразд, сер, я поїду з вами. Якщо я не наведу вас на сліди капітана Гранта, то принаймні допроваджу до того місця, де розбилась «Британія».
- Спасибі, Айртоне,- сказав Гленарван.
- Дозвольте мені вас запитати, сер.
- Кажіть, мій друже.
- Де ви зустрінетесь з «Дунканом»?
- У Мельбурні, якщо нам не доведеться перетинати Австралію від одного узбережжя до другого, або на східному побережжі, коли нас приведуть туди розшуки.
- І тоді капітан «Дункана»...
- Капітан чекатиме моїх розпоряджень у Мельбурнському порту.
- Добре, сер, можете цілком покластися на мене.
- Я покладаюся на вас, Айртоне,- відповів Гленарван.
Пасажири «Дункана» палко дякували боцманові «Британії». Діти капітана Гранта всілякими способами свідчили йому свої ніжні почуття. Всі раділи з Айртонової згоди, крім ірландця, що втрачав в його особі тямущого й вірного помічника. Та Падді О’Мур розумів, наскільки важлива Гленарванові участь боцмана в експедиції, й поступився власними інтересами. Гленарван попросив ірландця продати транспортні засоби для їхньої подорожі; вивершивши цю справу, умовившись з Айртоном про майбутню зустріч, мандрівники повернулись на яхту.
Повернення було радісне. Адже сталися великі зміни. Всі вагання зникли. Відважні шукачі вже не йтимуть вздовж тридцять сьомої паралелі наосліп. Гаррі Грант знайшов притулок на Австралійському суходолі, тепер це стало беззаперечним, і всі серця вщерть наливалися тою радістю, яку дає певність, що приходить на зміну сумнівам. Мине два місяці, й, коли обставини будуть сприятливі, «Дункан» висадить Гаррі Гранта на шотландські береги.
Джон Манглс, підтримуючи проект спільної подорожі через Австралію, сподівався, що цього разу й він братиме в ній участь. В розмові з Гленарваном, аби підперти власне бажання, він удався до сили різноманітних доказів; він казав і про свою відданість леді й лорду Гленарван, і про те, що він вельми придасться в подорожі своїми організаторськими здібностями, і що його присутність на яхті зовсім зайва. Словом, капітан навів чимало поважних міркувань, окрім головного, котре й не потребувало, щоб про нього нагадувати Гленарванові.
- Тільки одне питання, Джоне,- сказав він,- чи цілком ви звіряєтесь на свого помічника?
- Цілком,- відповів Джон Манглс.- Том Остін - досвідчений моряк. Він відведе «Дункан» до Мельбурна, керуватиме там ремонтом і прибуде на східне узбережжя точно в призначений день. Том - людина обов’язку й дисципліни. Він ніколи не наважиться знехтувати наказом або запізнитися його виконати. Ви можете покладатися на нього так само, як і на мене.
- Гаразд, Джоне, справу вирішено,- сказав Гленарван,- ви нас супроводите. Бо ж вельми бажано, щоб ви були з нами, коли ми розшукаємо батька Мері Грант,- додав він, усміхаючись.
- О сер! - тільки й спромігся вимовити Джон Манглс. Він зблід і міцно потиснув простягнуту йому руку Гленарвана.
Наступного дня, в супроводі теслі й матросів, навантажених харчами, Джон Манглс повернувся на ферму Падді О’Мура. Він мав організувати спільно з ірландцем транспорт для учасників експедиції.
Фермерова родина очікувала
