Листя землі - Дрозд Володимир
Хай і дурна, думаю про себе, а якою вже вродилася, такою й буду, якщо й помирать доведеться.
А в моєї господині та коса була довга і чорна, як смола. Дак прив'язали її солдати, косу господині моєї, до хвоста кінського і повели по вулицях мринських, а нас — слідом погнали. Я дєток за руки вела. Верхівець погнав коня, хазяйка моя упала, билася на землі мерзлій, струпчатій, а людяки слідом бігли й кричали: "Більшовичку в тюрму везуть, більшовичку!" Аж їхав начальник військовий назустріч, йон наказав — і одв'язали господиню мою од коня. І далєй уже вели разом під дулами рушниць.
І посадили нас до підвалу, там ще люди були, і ми там сиділи. І ніхто з начальників нас не запитував, хто ми і за які гріхи туточки. А одного дня повели нас на другий поверх тюрми, поставили коло вікна, щоб дивилися ми, як червоних будуть розстрілювать. Дак вивели їх, вісім людяк, Іван
Митрофанович наш. — теж серед тих вісьмох. Вивели-бо їх, до стіни кам'яної поставили і на очах наших постріляли. І ми бачили, як мозок та кров бризкали на стіну тюремну. Дак у дівчини нашої, яку я на руках тримала, після того не лишилося жодної волосини на голові, як тарілка голова зробилася. А хлопчик — той заїкатися став і заїкався, докуль і я була з ними. А була я з ними, бо мене, і дєток скоро випустили з тюрми, так начальство вище розпорядилося. А матку їхнюю як забрали серед ночі з підвалу того, так і досі не знаю, не відаю, де вона, бідна, поділася. Гомоніли люди, що кудись за місто її вивезли і тамочки розстріляли.
Дак вернулася я з дєтками на їхню квартиру і доглядала їх, як рідних, у лікарні, де я колись лежала з ногою переломаною, підробляючи на себе і на дєток своїх. Хоч були й такі, що казали мені: "Що се ти, дівко, коло більшовицьких щенят так убиваєшся?" — "Дєтки є дєтки, — одказувала я, — більшовицькі яни чи чиї. Бог вклав у душі наші любов до дєток, і я любові тої з душі своєї ніколи не виполю". І так було, доки й червоні не повернулися.
А як повернулися до Мрина червоні, приїхала з Москви сестра моєї господині, стрижена така, і дєток тих забрала до себе. І болем я про них нічого не чула, болєй я їх не бачила. А душа й досюль за ними болить, як їм, сиротам, у світі сьому пришилося жить і поживать…
А як робила Христя в лікарні санітаркою, — це уже червоні знову у Мрин прийшли, — привезли поранених з-під лісів Синявських, і Євмен, син Пантелія Отроха, серед них був. Бачила вона Євмена часто, ще як служила у П'явків, бо землі їхні межували. А як сестра його старша од родів померла, була Христя на похороні: плакав Євмен за сестрою, наче мала дитина за матір'ю, і дивувалася Христя доброму серцю його. Бачила його Христя і словом перемовлялася колись у полі, через межу, а це — ледве упізнала: з лиця Євмен білий став наче крейда, очі запали, а на губах — піна кривава, груди йому прострелило. І мовив лікар у коридорі лікарні, як оглянув пораненого: "Цей уже — не жилець на сьому світі".
І плакала Христя нишком, хоч смертей у лікарні на все життя своє подальше надивилася, плакала, бо дуже шкода було Євмена. І не відходила вона від односельця свого ні вдень, ані вночі, з ніг падаючи, бо поранених та хворих у палаті — ступити нема де, одне на одному лежать, крики та стогін — страшно слухать, і кожному нянечка потрібна.
Залишалася Христя після зміни своєї біля Євмена, зуби йому ложечкою розціплювала, щоб силоміць напоїти й нагодувать, брала руку його холодну у свої долоні гарячі, теплом своїм ділячись. І стало потроху до Євмена життя повертатися. І дивувався лікар, коли палату обходив, що його вчені пророкування не збуваються. І казав лікар, на Христю, санітарку, поглядаючи: "Чиєсь добре серце на сім світі цього чоловіка притримує, не дає душі одійти". І випливали запалі очі Євменові з глибин лиця його, як зорі випливають після заходу сонця з глибин водних, на тихій річці Синявці, у Пакулі. А як розплющив Євмен очі уперше, довго дивився на Христю. Аж по довгій хвилі запитав: "Хто ти, дєвко?" — "Я — Христя з Пакуля, що наймичкою була у П'явків". ї усміхнувся Євмен блідими вустами: "Добра душа у тебе, Христе".
І була зима, холодна та довга, але поволі весна зиму переважувала. А як зайшлося на весну, почав Євмен підводитися з ліжка, і у двір виходив, спираючись на плече Христі, І сидів він у дворі подовгу, на першому весняному сонці одігріваючись. І крига смерті відтавала в нім, і ставали руки його теплими, і кров знову струменіла в тілі його.
І розказував він Христі: "Як примчали у Пакуль денікінці, ховався я в коморі, під дощатою долівкою, щоб у військо їхнє не йти. Не хотів я воювать, а хотів землю порати. Хазяйство, ти знаєш, у нас велике, батько вернувся з миколаївської, газами отруєний, на очі майже не бачить, а матка, се ще жива була матка моя, але вже із тифом повторним лежала. Зайшли вони до хати, усе в скрині перевернули, за мене питають. Дак матка не здоліє і одвічать, а батько кажуть: "Я уже не тольки сина, я й стежки перед собою не бачу, з наказу царя вашого очі на полі бою залишив". Дак вони батька нагаєм хльоснули, гроші із прискринка забрали і пішли. А як червоні вступили, я матку хоронив. По матці ми саме поминки справляли. Аж двоє у шкірянках — через поріг: "Ти — мобілізований у Червону пролетарську Армію!" А я й гвинтівки у руках за жисть свою не тримав, тольки плуга та ціпа мої руки знали. Аж привели нас у Мрин, політграмоту прочитали, і третього дня — в Синявські ліси, там, кажуть, банда, супроти Совітов воює. Зброя — у командирів тольки, а у нас, сірих, — самі палиці. А там, у лісах Синявських, не банда, а офіцерський білий загін. Лісами той загін пробирався, фронт наздоганяючи, люди обстріляні, миколаївську пройшли. Ну і поклали багатьох наших на болоті, бо ми самі під кулі підставлялися через революційний тузіазм командирів і наше нерозум'я воєнне. І замерзав я на болоті, із жистю молодою прощався. Але доля судила, видать, інакше".
І відтавав йон коло мене душею потроху, і земля після зими довгої відтавала, весна брала своє, і пахла йому земля розбуджена.
І казав Євмен до Христі так: "Христе, уже не вояка я, бо наскрізь прострелений і кров'ю досюль харкаю. А коло землі я ще сяк-так зможу, докуль ноги мене носять. Виходь, дєвко, за мене, сама доля нас звела. Виходь за мене, та вернемося у Пакуль, та будемо хазяїнувать. Бо стольки людяк тепер у світі, які руйнують і убивають, а комусь же треба сіять та молотити, бо людяка ж, хоч і революції та війни навколо, не самим тузіазмом живе, а хлібцем святим".
Так гомонів до мене Євмен у дворі больнишному, і відповіла я йому: "Буде, Євмене, як ти скажеш". Бо душею дівочою хилилася я до Євмена здавна, ще як через межу у полі на його з-під хустки подивлялася…
Був день квітневий, сонячний, як рушили вони з міста. Христя вузлика з сякою-такою одежиною несла, Євмен — на кастура опирався, бо ще слабий був. Уже Будище вони проминули, коли наздогнала їх бричка, добрими кіньми запряжена, а за бричкою — троє верхівців з гвинтівками. У бричці поважно сидів начальник, у шкіряному картузі, у чорній шкіряній куртці і в штанях червоних. Кресанув він поглядом гострим по Євменові та Христі на узбіччі дороги, до коней нокнув, і побігли коні. Багно з-під коліс, бо й серед літа тут не висихало, а це ж — весна, на піших бризнуло. І було лице начальника під кашкетом шкіряним молоде, але набубнявіле вже од влади над людьми. Уже десь бачила це обличчя Христя, але не могла пригадать, аж поки Євмен не озвався: "Се ж чи не Громницький Михаль поїхав бричкою? Ще перед денікінцями гомоніли, що йон тепер у міліції: не підступись, не підійди… А я ж із ним колись корови пас. Бач, і йон на хвилі сплив, у штани червоні вбрався…" І згадала Христя: "Дак і я з Михалем у піску кублилася, як ще малими були ми. Батько його в економії робив, а випить дуже полюбляв. І мій батько у свята до монопольки навідувавсь, і мене брав, щоб матка менше сварила. Погодєй Громницькі кудись далеко виїхали. А тепер уже йон сього не згадає, як до нової власті приліпився, начальником став".
І прийшли Євмен та Христя в Пакуль, і стали вони на землі робить.
Не ти, людяка, владаєш, а судьба тобою, і се правда свята. Се ж бо яни, Євмен і Христя, через межу скольки переглядалися, а межі тої не переступили. І так треба було, щоб у лікарні яни стрілися, і вже навік. Ой бальна я, больна, а больботухою зробилася, старе врем'я споминаючи. Дак стали яни хазяїнувать, а в Євменового батька, Пантелія Отроха, було хазяйство: дві корови дойні, три свині, хата з коморою і сінцями, під соломою. Се вже Пантеліїху Бог забрав, діти дрібні лишилися, Євмен серед них — большак. Сам Пантелій ледве стежку бачив, з війни миколаївської. Був у них город коло хати, і поле в степу, за Поповою долиною. Дак усе теє на Христині руки лягло каменем тяжким, бо Євмен ще слабував, поранений був у Синявських лісах. Усе посадити, прополоть, зібрать, конопельки вирвать — бідні вони, бідні, ручоньки женські. Була я наймичкою у П'явків, признавалася Христя, було мені важкенько, а стала я господинею — ще важчей. Ой, робили ж тади люди по-страшному, ой робили! А се ж Христя уже дитятко носила.
Тут уже власть совітська укріпилася, стали в людяк хліб одбирать. І прислали у Пакуль Михаля Громниць-кого — по викачці. Викликав йон Євмена Отроха: "Щоб ти до неділі дев'яносто пудів здав". Се мислимо — обкласти так? Вертає Євмен од Громницького, ми з мужиками попові хліви розбираєм і сільбуд будуємо. Се вже у годі двадцятім. А через що знаю, коли було, бо скалічів я біля тих хлівів. Наснилася мені попадя, як ми хліви розбирали: наче стоїть вона наді мною і каже: "Не чіпай мого добра, бо весь вік згадуватимеш…" А се вже вона на тім світі була. А я молодий був, дурний, не послухався: сільбуд, сільбуд, танці-гранці… Хліви попові — з дубового колоддя. Ми ще, правда, трохи випили, для смілості, таки ж не своє розбираємо, тади ще не звикли, се вже познєй: усе — нашенське… Самогоняку уже наловчилися гнать, скажена була самогоняка. Ну і не втримали хлопці колодяки, покотилася вона і ступню мені розтрощила, і весь вік ходжу наче в дерев'янім валянку, весь вік попадю згадую. Награвся і натанцювався… А попадя — вона і при жисті бідовенною була, сам піп її боявся.
