Листя землі - Дрозд Володимир
Се яно так.
Робилося тади що попало.
А я-бо — інак вам скажу. Направляли і вибирали люди грамотніші, болєй городські, се — правда. А тольки ж у голодовку виманила у мене Марфа юбку останню, сатинову, Ще маткою моєю по подолу вишиту шовком червоним. За три картоплини виманила, бо не голодувала Марфа — активістка, а ми уже пухли. Я у самій сорочці зосталася і так у колгосп на роботу повзала, бо там ложку супу давали. Дак хто її до сього-бо направляв? То вже така бездушна людяка, то й відплатилося їй по зав'язку. Є щось на тім світі чи нема, а в жисті земній закон совісті є, що не гомоніть. І покуль нам одміряно, мусимо по тому закону іти, як у степу — по зорях небесних…
А був у Краї юродивий на прізвисько Іван Толковий. Родом він був із Мохначів, а ходив по селах довколишніх, жебракуючи, узимку і улітку босий, у сорочці полотняній, з бубновим вирізом на спині, з торбами через плече, ї ночував він де прийдеться, а найбільш — на папертях церковних, ї запитував він у кожного стрічного: "Іван-толковий? Іван-толковий?" Діти його боялися, бо матері їх лякали: "Ось прийде Іван Толковий, у торбу забере". А були й такі люди, Що кожному слову його вірили.
Дак йон таки щось знав, щось знав. Нащо уже в Мартина Волохача пси злющі були, як вовки, а й ті, як підходив до двору Іван Толковий, під комору забивалися і скулили жалібно, сама бачила, сама чула, як робила у Волохача. Еге ж, се правда суща. Йон таки щось знав. Як обидили Івана Толкового парубки у Хмільниці, підпоїли, до воріт сонного прив'язали і з ворітьми на шпиль гори занесли, дак йон, прокинувшись, обвів пальцем по небокраю — і усе літо дощів тамочки не було. Сунуть хмари по небу великі, довкуль дощі-дощі ллють, а Хмільницю— обминають, докуль і не посохло усе в городах. І старцювали хмільничани того року під нашими вікнами.
І йшов юродивий через Пакуль, а на колодках біля двору баби Солохи люди сиділи, бо неділя була. І Христя — у матері своєї на колінах. І зупинився Іван Толковий біля людей на колодках, наче невидима линва дорогу йому перетяла. Зупинився він, до гурту підійшов і Христю в чоло поцілував. Поцілував він Христю в чоло, а більше — нікого, хоч і дітей там було доволі. І каже: "Се — наречена моя". Сказав він так і далі собі побрів, чорними репаними ногами вуличну куряву загрібаючи. А люди поміж себе довго ще судили-пересуджували. "Се — добрий знак, — казали одні.— Доля нашій Христі усміхнеться". А інші головами сумно хитали: "Ой ні, не добрий се знак: Бродити Христі, як і Івану Толковому, попід тинами, собак дражнячи…"
А матка моя плакала гірко, бо вже їй душа віщувала. І правдоньку віщувала, бо скоро одійшла матінка моя у вічність, сиротою мене залишивши на сім світі. А сироті, таж бідній і голій, яко воші, ой і тяжкенько ж на світі проживать! Калі ж би та я була яка ледарка, а я ж трудилася з першого денька, як на ноги зіп'ялася. Оддали було мене до школи, се вже матки моєї не було на світі, бо вельми я учитися хотіла. А дєтки хоч і бідненько, та вбрані, матері за ними дивилися. А моя матінка уже в землі сирій лежить. І я — у чим біля худоби на дворищі, у тім і до школи біжу, тольки хвартух материн під самими грудьми пов'яжу, бо ще великий йон на мене. Ігралися ми у шкільному саду, а фартух мій розв'язався. І дразнили діти, і бігли слідом з реготом злим: "Христя фартух загубила! Христя фартух загубила!" І не пішла я болєй до школи. Батькові ж тольки того й треба: у підпасичі мене, до череди сільської. А ще ж мені — вісім годочків!
Але любили корови Христю, бо й вона їх любила, як усе живе. І слухалися корови слова її лагідного більше, аніж батога, що з ним батько біля череди ходив. І розуміла Христя мову корів. Як плакала корова яка за телям, удома залишеним, Христя їй очі виціловувала, словом добрим утішала, і переставала корова плакать. А був у череді бугай, якого усі в Пакулі боялися, тільки Христю він і признавав.
Одного спечного дня бугай узяв батька на роги і носив його по лугу, бока проткнувши. І вже прощався батько із життям своїм, але підбігла Христя до бугая, глянула в його очища, червоні од люті, словами добрими до нього обізвалася, і злагідніла, зрахманіла тварина, на коліна опустилася. І лизав бугай Христю в обличчя язиком шоршавим, з якого піна скрапувала. Так порятувала Христя життя батькові своєму.
Але недовго, ой недовго жив послі того випадку батько її. Мо, годків зо три тольки і пожив. Бік йому усе болів, хоч і літувала його, як могла, Уляна Несторка, травами одпоювала, А як пішов батько Христі у вічність і зосталася яна саменька, яко перст, у світі великому, до сироти нескосирному, узяв її П'явка до себе — дєток малих няньчити.
Від двох невісток П'явчиних дітей вона няньчила. Як виїздили у поле, на жнива, чоловіки хліб косили, жінки за ними снопи в'язали, а Христя — під возом з дітьми малими. Коли ж вкладала дітей спать, наказували і їй снопи носити, а снопи були більші од неї, а стерня їй босі ноги до крові колола. Колола стерня їй ноги до крові, а Христя ранки, з яких кров сочилася, землею замазувала і знову за снопи бралася, під сонцем гарячим. І раділа Христя, коли діти прокидалися, починали плакать, бо тоді її до дітей під воза відпускали, а під возом — холодок. А як плакали діти, і Христя з ними потайки од дорослих плакала, примовляючи: "Матінко моя рідненька, нащо ж ти мене залишила, малу сиротину, між людяк чужих?! Візьми, візьми мене, матінко, на той світ, до себе, не хочу я тут, між людяк чужих, проживати!" Діти ж малі, онуки П'явчині, наче відчували сирітство няньки своєї, ручками тяглися до лиця її, сльози витирали. А сльози лялися ще рясніше з очей її, бо не звикла Христя до ласки та співчуття людського. І ще жалібніше вона до матері покійної причитала. Але не чула матір дочки своєї і не забирала із світу сього, од людей чужих та недобрих.
Бо се ж я тади ще не понімала розумом своїм дитячим, що слід дякувати Богові за кожну днину на сій планеті, якою трудною для нас та днина не була. Бо прислано нас сюди для дозрівання душ наших, бо усі ми на дереві жисті земної — тольки квіти, з яких колись плоди розів'ються. А ще мені не відкрилося сеє, ще мені в серці світло не засяяло.
І няньчила Христя дітей у П'явків, поки не підросли діти. Тоді — за наймичку у П'явків стала. А було вже їй п’ятнадцять літ. Одної ночі везли вони із старим П'явкою снопи з поля, хазяїн парою коней — попереду, Христя — слідом. А везли вони снопи з-за долини Попової, де у П'явків шмат поля був, через гору. І заснула Христя на возі із снопами, після дня тяжкого, жнивного, заснула, намотавши віжки на руку. А віз, повен снопів, під рубель, покотився згори, і не втримали його схарапуджені коні. Не втримали його коні, і перевернувся віз, Христю снопами привалило. Розкидав снопи старий П'явка — жива ще була Христя. Але ногу їй переломило, як гілку, і висіла нога перевеслом, поки хазяїн Христю до хати ніс. І плакала Христя од болю великого. Одвезли Христю до Мрина, у лікарню. І лежала вона там із ногою хворою, бо зросталася нога погано, до самої осені, і ніхто її в лікарні не провідував, бо нікому не треба була сирота, хвора, до роботи не гожа.
Уже зосеніло, як зрослася нога, і не знала вона, куди їй податися, до кого прихилитися, голій та босій, без шеляга за душею. А був у лікарні фельдшер, який Христі ногу лікував, і жінка його медичною сестрою робила. І казали вони Христі: "Дівчино! Куди-бо ти підеш на зиму глядючи? Хто тебе, сироту, жде у твоєму Пакулі, хто тебе виглядає? Зоставайся ліпше у нас, дітей наших глядітимеш, поки ми на роботі!"
А в їх се ж двоє дєток було малих, хлопчику— годика три, а дівці — уже трохи болем. А самих їх, хазяїв моїх нових, мало коли й дома бувало. Бо се уже ж тая розруха страшна почалася. Дак яни то на роботі, то на мітингах і зборах усяких-чисто. Бо яни обоє були грамотні. Дак я до тих дєток їхніх приліпилася душею, наче до рідних. І пробула я в них годиків зо два. А тади ж власть мінялася, як погода восени. Людяки чужі у них на квартирі частюка збиралися, усе про політику гомоніли між собою. Я ж не вельми до їхньої гомонки дослухалася, а тольки своє знала: діток і кухню. Калі ж почали гомоніти усі: білі підходять, білі. Хто з радістю та надією гомонів, а хто — зі страхом великим. А в ті годи — кого тольки не перебувало у Мрині нашому! І німці та гетьманці, і червоні, і білі, і якісь ще зелені. А яких тольки прапорів ми не надивилися: навіть з чорними прапорами вояки по місту гайсали, а на них — череп та кості, тих я найболєй боялася. І всі — стріляють, стріляють!
А се вже так повернулося, що білі знову на підході. Калі ж серед дня якось прибігає хазяїн мій з лікарні і наказує розтопити у печі. А яни будиночок на околиці Мрина знімали. І дістає хазяїн мій ікони з покутя, усі до одної, дістає йон ікони з божника на покуті — та в піч, у піч! Дак я ще не знала, про що се-бо йон так робить, слізьми гіркими розливаюся, бо се ж гріх великий — ікони палити. А вже по тому жонка його призналася мені: "Так треба було, бо в іконах ховали ми папери, які не мусять білим на очі потрапити".
Дак фельдшера, Іваном Митрофановичем його звали, прямо з лікарні нова власть забрала. А до нас примчали надвечір, мо сотня їх, на конях. Усе в будинкові перерили, папери шукали. А дєток, хазяйку і мене — на вулицю, на мороз вигнали. Бо се вже якось що під зиму яно було. А вже людяк з дворищ навколишніх зібралося, подивитися на горе чуже завжди охочі знайдуться. Дак яни, сусіди, і гомонять до мене: "Христе, скажи солдатам, що ти туточки — чужа чужина, у наймах, вони тебе і одпустять, і підеш ти, дівко, на всі чотири боки, куди тобі шлях стелитиметься". А я їм і одказую: "Яка ж я чужа хазяям своїм, якщо дєтки їхні для мене наче рідні? І хазяї мене не обижали, з вулиці, щитай, мене підібрали, одягли й зігріли. А за добро тольки добром платити треба". — "Дурна ти, Христе, — сміються з мене людяки ті.— Ні за гріш ти пропадеш через добрість свою. Хіба тепер таке врем'я, щоб про добро для інших думать? Тепер такеє врем я, що кожен рятує себе, як може". Не слухаю я гомонки їхньої, а на своєму стою: "Яке ні врем'я, а людяка людякою має зоставатися, не скотиною бездушною".
