Мартін Іден - Джек Лондон

- Ні, то зовсім інша справа. Газетні оповідання я міг писати стомлений, після цілого дня роботи над стилем. А репортер у цій чорній роботі снує з ранку до вечора, і так усе життя. І життя то не життя, а якийсь вихор,- то тільки дана мить, без минулого й майбутнього, без ніякої думки про стиль, крім репортерського стилю, а це ж ніяка не література. Стати репортером тепер, коли мій стиль саме набирає форми, кристалізується - це було б літературне самогубство. Для мене й так кожне газетне оповідання, кожне слово в ньому було насильством над самим собою, над своєю гідністю, над пошаною своєю до краси. Я робив це з огидою і почував себе злочинцем. І потай навіть був радий, коли ці оповідання перестали в мене купувати, дарма що довелося заставляти речі. А зате скільки радості дали мені мої «Любовні сонети»! Радість творчості - найвища на землі! Вона винагороджує за все.

Мартін не знав, що радість творчості не будила жодного спочуття у Рут. Вона вживала ці слова, від неї він уперше їх і почув, вона читала про радість творчості, слухала про неї лекції в університеті, здобуваючи собі звання бакалавра мистецтв; але в ній самій не було нічого оригінального, нічого творчого, і вся її освіченість зводилася до переспіву чужих переспівів.

- А може, той редактор, що виправив твої «Пісні моря», і мав слушність? - спитала Рут.- Не забувай, що кожен редактор мусить одержати певну кваліфікацію, щоб бути редактором.

- Це все в тобі та сама пошана до загальновизнаного,- заперечив він і спалахнув, згадавши про своїх ворогів - редакторів.- Те, що існує, не тільки правильне, але й найкраще з усього можливого. Існування чогось - це вже достатній доказ, що воно й повинно існувати, а до того ж пересічні люди сліпо вірять, що воно повинно існувати не тільки за даних обставин, а й за всяких інших. Звісно, ця їхня віра в таку нісенітницю тільки через неуцтво, через той самовбивчий розумовий процес, що його описав Вайнінгер. 33 Вони думають, що вони думають, і ось такі бездумні створіння керують життям тих небагатьох, котрі насправді думають.

Він спинився, раптом усвідомивши, що його слова не доходять до свідомості Рут.

- Я не знаю, хто такий Вайнінгер,- зауважила вона,- і ти так жахливо все узагальнюєш, що я перестаю тебе розуміти. Я тільки кажу, що коли редактор...

- А я тобі відповім, що всі редактори, принаймні дев’яносто дев’ять відсотків їх, це просто невдахи,- перепинив її Мартін,- Вони провалилися як письменники. Не думай, що радість творчості їх менше набить, аніж сидіти за редакційним столом і по-рабському залежати від тиражу та фінансового керівництва. Вони пробували писати, але зазнали невдачі. Отож і маємо тут клятий парадокс. Усі шляхи до літературного успіху охороняють сторожові пси - літературні невдахи. Більшість редакторів, їхніх заступників, помічників, більшість консультантів у журналах та видавництвах - майже всі вони силкувалися стати письменниками і провалились. І однак вони, найневідповідніші для цього істоти, вирішують, що саме варто друкувати, а що ні. Саме ті, кому бракує оригінальності й іскри божої, є судді оригінальності та генія. А за ними йдуть рецензенти й критики, такі самі невдахи. Не кажи мені, що вони ніколи не мріяли й не намагалися стати поетами або прозаїками, бо вони силкувалися і не спромоглися. Від рецензій мене нудить, як від риб’ячого жиру. А втім, ти знаєш, як я ставлюся до рецензентів і так званих критиків. Бувають, звісно, великі критики, але так рідко, як і комети. Коли мені не поведеться з письменництвом, я тим самим стану й редактором. Це принаймні вже певний шматок хліба, та ще й з маслом і медом!

Проте Рут швидким своїм розумом завважила суперечність у словах Мартіна, і це ще більше переконало її в неслушності його поглядів.

- Ну гаразд, Мартіне, якщо всі двері позачинено, як ти це категорично довів, то звідки ж тоді взялися великі письменники?

- Вони доконали неможливого,- відповів він.- Вони написали такі блискучі огнеметні твори, що спалили на попіл усіх своїх ворогів. Успіх їхній - це якесь чудо, що випадає на долю одного з тисячі. Вони мов загартовані в боях Карлейлеві велетні, 34 які не дали себе побороти. І я теж мушу це зробити: досягти неможливого.

- А якщо тобі не пощастить? Ти ж повинен думати й про мене, Мартіне.

- Якщо не пощастить? - Він хвилину дивився на Рут, наче вона сказала щось неймовірне,- але раптом очі його заблищали.- Якщо не пощастить, я стану редактором, а ти редакторовою дружиною.

Вона нахмурила брови на цей жарт - так мило, так чарівно, що він обняв її і зцілував ті хмарки.

- Ні, годі вже, годі,- повторювала вона, зусиллям волі звільняючись від чарів його мужньої сили.- Я розмовляла з татом і мамою. Ще ніколи я з ними так не змагалася. Я змусила їх вислухати себе. Була непоштивна до них. Вони до тебе неприхильні, ти сам це знаєш, але я так довго переконувала їх у глибині свого кохання, що батько нарешті погодився прийняти тебе до своєї контори, хоч би й зараз. Навіть сам запропонував одразу ж платити тобі достатню суму, щоб ми могли побратися і купити собі десь невеличкий котедж. Це дуже мило з його боку, правда ж?

Тупий відчай стиснув серце Мартінові. Він машинально поліз у кишеню по тютюн, якого вже не носив при собі, і пробурмотів щось невиразне. Тим часом Рут провадила далі:

- Одверто кажучи,- тільки ти не ображайся, це я кажу, щоб ти знав, як справи стоять,- йому дуже не подобаються твої радикальні погляди, і, крім того, він вважає тебе ледарем. Я-то певна, що ти не ледар. Я знаю, як ти тяжко працюєш.

Ні, цього навіть і вона не знає,- подумав Мартін.

- До речі,- сказав він,- а що ти сама скажеш про мої погляди? Тобі вони теж здаються такі радикальні?

Він дивився їй просто в вічі і чекав відповіді.

- Мені вони здаються... ну... сумнівними,- відповіла вона врешті.

І це була вся відповідь. Мартін відчув, як життя засновує така сірятина, що навіть забув за пропоновану роботу. А