Мартін Іден - Джек Лондон
- Що таке? Ти щось сказала? - перепитав він, здригнувшись із несподіванки.
Мерієн повторила запитання.
- Чого я не стаю на роботу? - не зовсім природно засміявся він.- Це твій Герман тебе наштрикав?
Вона похитала головою.
- Не бреши,- суворо сказав Мартін, і Мерієн збентежено притакнула головою.
- Ну то скажи своєму Германові, хай не суне носа не в свої справи. Коли я пишу вірші про дівчину, до якої він залицяється, це ще його діло, а далі хай не лізе. Зрозуміло?.. Отже, ти не віриш, що я стану письменником? - провадив він далі.- Тобі здається, що я вже зовсім пропащий і тільки родину безчещу?
- Мені здається, що було б краще, якби ти став на роботу,- твердо промовила вона, і Мартін бачив, що це щиро.- Герман каже...
- Хай йому грець, тому Германові! - добродушно перебив він її.- Ти краще скажи мені, коли ви вже поберетесь, та спитай у свого Германа, чи дозволить він тобі прийняти від мене весільний подарунок.
Коли Мерієн пішла, Мартін часину ще думав над цією пригодою і кілька разів гірко розсміявся. Так, усі вони - і його сестра, і її наречений, усі люди його класу і класу Рут - усі вони достосовують своє вузеньке існування до так само вузеньких рамців: нещасні створіння, вони збиваються в гурти, свої власні життя виважують мірками ближніх, зрікаються будь-якої своєї особистості й справді живого життя, і все задля того, щоб догодити дитинячим приписам, що тримають їх у ярмі. Вони проходили перед його розумовим поглядом - Бернард Хігінботем під руку з містером Бетлером, Герман Шмідт пліч-о-пліч Чарлі Хепгуда - кожного з них поціновував Мартін і спроваджував далі, поціновував мірилом розуму й моралі, почерпнутим із книжок. Даремно питав він себе: де ж великі серця, великі уми? Він не бачив їх серед юрби бездумних, грубошкірих і тупих істот, що на поклик його уяви сповнили тісну кімнатинку. Він відчував до них таку саму огиду, яку мусила Цірцея 32 відчувати до своїх свиней. Коли зник останній привид і він подумав, що лишився вже сам, з’явилася ще одна запізнена постать, несподівана і не кликана. Мартін приглянувся й упізнав цього молодого забіяку, що йшов перевальцем, сам у крислатому капелюсі й двобортній куртці,- Мартіна Ідена давніх літ.
- І ти, друже, був не кращий від них,- посміхнувся Мартін.- Твоя мораль і твої знання були такі ж, як і в них. Ти ні про що не задумувався і нічого не робив сам собою. Твої погляди, як і одяг, були гуртовим виробом. Ти робив те, що середовище схвалювало. Ти був ватагом своєї зграї, бо чинив у згоді з їхніми приписами. Ти бився й вів перед між них не тому, що це було тобі до душі,- сам знаєш, що ти цим погорджував,- а тому, що твої товариші поплескували тебе по плечі. Ти побив Масну Пику, бо не хотів уступитися, а уступитися не хотів, бо був просто тварюкою і думав разом з іншими, що мірило мужності - це звіряча лють і вміння калічити ближніх. Ех, ти, щеня! Ти навіть дівчат одбивав у своїх, товаришів не тому, що вони тобі подобались, а тому, що в крові тих, хто був круг тебе, хто впливав на твою моральність, глибоко засіли інстинкти диких жеребців. Відтоді вже роки цілі збігли, і що ж ти тепер про все це скажеш?
Немов у відповідь на це, видиво вмить змінилося. Замість крислатого капелюха й грубої куртки з’явився простий пристойний костюм. Очі полагідніли, з обличчя зникла жорстокість, і воно опромінилося внутрішнім світлом, одухотвореним і витонченим завдяки спілкуванню з красою та знанням. Видиво стало дуже схожим на теперішнього Мартіна: воно сиділо за столом, освітленим лампою, а перед ним лежала розгорнута книжка. Мартін глянув на заголовок і побачив, що це «Засади естетики». Ще за хвильку він злився з видивом, присунув лампу і поринув у читання.
РОЗДІЛ XXX
Чудового осіннього дня, о тій самій порі бабиного літа, що рік тому була свідком їхніх признань, Мартін прочитав Рут свої «Любовні сонети». Як звичайно, вони виїхали на велосипедах за місто й вибралися на свій улюблений пагорок. Раз по раз Рут перебивала Мартіна вигуками захоплення, і тепер, поклавши на землю останній аркуш рукопису, він чекав її присуду.
Вона довго мовчала. Нарешті заговорила, але якось нерішуче, мовби не зважуючись висловити неприємну для нього думку.
- Ці сонети гарні, дуже гарні, але ж ти не можеш їх продати, правда? Ти мене розумієш,- сказала вона майже благально.- Твоє писання непрактичне. Щось перешкоджає тобі заробляти ним на життя - може, умови літературного ринку. Тільки не зрозумій мене хибно, любий. Мені дуже приємно, і я пишаюсь,- не знаю, як би то ще сказати,- що ти присвятив мені ці поезії, інакше не була б я справжня жінка. Але змоги нам одружитися вони ж не дають. Авжеж так? Не подумай, що я користолюбна. Мене непокоїть тільки наша любов, наше майбутнє. Уже цілий рік минув, як ми розкрили одне одному свої почуття, а день нашого весілля зовсім не наблизився. Не закидай мені нескромності, що я кажу про весілля, адже ж тут моє серце, усе моє життя поставлене на карту. Раз тобі вже хочеться писати, знайди собі роботу в якійсь газеті. Чому б тобі не стати репортером?.. Хоч на деякий час?
- Це зіпсувало б мені стиль,- глухо промовив Мартін.- Ти не уявляєш собі, скільки я працював над стилем.
- А ті твої газетні оповідання? - заперечила вона.- Ти називав це чорною роботою і написав їх чимало.
