Пригоди Шерлока Холмса - Артур Конан Дойль
Він схопивсь обома руками за голову й захитався, мов дитина, нездатна висловити своє горе.
Шерлок Холмс посидів кілька хвилин мовчки, насупивши брови і втупившись очима в камін.
- Чи багато гостей приходить до вас? - спитав він.
- Ні, хіба що партнер із сім’єю та ще зрідка Артурові друзі. Нещодавно кілька разів був сер Джордж Бернвелл. А більше ніхто, здається, не приходить.
- А самі ви часто буваєте на людях?
- Артур - так. А ми з Мері завжди вдома. Ми обоє домувальники.
- Дивна річ для молодої дівчини.
- Вона відлюдкувата. До того ж і не така молода. їй двадцять чотири роки.
- Ця пригода, як ви казали, начебто приголомшила її?
- Страшенно! Ще більше, ніж мене.
- Ви не маєте жодного сумніву в тому, що ваш син винний?
- Які там сумніви, коли я своїми очима бачив діадему в його руках?
- Я не вважаю це за остаточний доказ. Чи були ще пошкодження на діадемі?
- Так, її було зігнуто.
- А чи не думаєте ви, що він просто намагався випрямити її?
- Хай Бог благословить вас! Ви хочете його виправдати для себе й для мене. Але навряд чи це вдасться вам. Що він тоді робив у моїй кімнаті? Якщо він не мав лихого наміру, то чому мовчав?
- Усе це так. Але якщо він винний, то чому не пробував брехати? Його мовчанка, як на мене, заперечує обидва припущення. І взагалі тут є кілька дивних подробиць. Якої думки поліція про шум, що розбудив вас?
- Вони вважають, що то Артур необережно грюкнув дверима до спальні.
- Отакої! Людина, що йде на злочин, грюкає дверима, щоб розбудити всю челядь. А що вони кажуть про зниклі камені?
- Вони й досі простукують стіни і оглядають меблі, сподіваючись знайти їх.
- А чи оглядали вони околиці будинку?
- Вони добряче попрацювали. За якусь хвилину обнишпорили весь садок.
- Ну, мій любий сер,- мовив Холмс,- хіба ви не бачите, що все набагато складніше, ніж гадаєте і ви, й поліція? Вам ця справа видається простою, а мені - надзвичайно заплутаною. Судіть-но самі, ось що виходить по-вашому. Ваш син підводиться з ліжка, з великою небезпекою для себе пробирається до вашої туалетної, відмикає бюро, дістає діадему, щосили відламує її шматок, виходить і ховає десь три камені з тридцяти дев’яти, причому так хитро, що їх ніхто не в змозі відшукати, а потім повертається з рештою тридцятьма шістьма до кімнати, де його можуть якнайлегше знайти. Хочу спитати вас: невже така думка здається вам вірогідною?
- Але що могло бути інше?! - вигукнув у відчаї банкір.- Якщо він не мав на думці лихого, чому він цього не пояснив?
- Це вже наша справа - розгадати загадку,- відповів Холмс.- Коли ваша ласка, містере Голдере, ми вирушимо разом з вами до Стрітема й пожертвуємо якоюсь годиною, щоб поглянути на все це зблизька.
Мій друг наполягав, щоб я поїхав з ним у цю подорож. Я охоче погодився, бо історія, що її ми вислухали, пробудила в мені цікавість і співчуття до бідолахи. Правду кажучи, синова вина здавалася мені так само незаперечною, як і нещасному батькові, і все ж таки я вірив у Холмсове чуття, бо знав, що коли його не задовольнили пояснення, то є певна надія. Впродовж усієї дороги до південного передмістя він не сказав жодного слова, лише сидів у глибокій задумі, похиливши голову й насунувши капелюх на самісінькі очі. Наш клієнт, навпаки, немовби піднісся духом і навіть завів зі мною розмову про свої комерційні справи. Коротка подорож залізницею й ще коротша - пішки привели нас до Фербенка, скромної садиби великого фінансиста.
Фербенк виявився великою, білою квадратною кам’яницею, що стояла над дорогою. Доріжка для екіпажів, нині заметена снігом, упиралася в великі залізні ворота. Праворуч від воріт росли густі кущі, а за ними пролягала вузенька стежка, оточена обабіч живоплотом; вона вела до дверей кухні, і нею звичайно ходили носії з крамниць. Ліворуч - доріжка до стайні: вона, власне кажучи, не належала до садиби й була власністю сільської громади, проте сторонні люди мало ходили нею. Холмс залишив нас біля дверей і поволі пішов довкола будинку - вздовж фасаду, потім доріжкою для носіїв і далі - через сад до стайні. Ми з містером Голдером, не дочекавшись його, увійшли всередину й посідали в їдальні біля каміна. Поки ми сиділи й чекали, двері відчинились і до кімнати ступила молода леді - не дуже висока, струнка, темноволоса, з чорними очима, які здавалися ще темнішими на блідому обличчі. Ніколи ще мені не доводилося бачити такої мертвотної блідості на жіночому лиці. Вуста її теж були майже білі, а очі - повні сліз. Напевно, вона нишком плакала в себе в кімнаті, й схоже було, що горе вразило її ще більше, ніж самого банкіра. Водночас мені здалося, що це жінка сильної вдачі й надзвичайного самовладання. Не звертаючи на мене жодної уваги, вона підійшла до свого дядька й ніжно провела рукою по його волоссю.
- Чи звеліли ви, дядечку, щоб Артура випустили на волю? - спитала вона.
- Ні, ні, моя дівчинко, цю справу треба довести до кінця.
- Але ж я певна, що він невинний. Ви знаєте, що таке жіноче чуття. Він не міг скоїти ніякого лиха; ви самі пошкодуєте, що так суворо повелися з ним.
- Чому ж тоді він мовчить, якщо невинний?
- Хто знає? Може, образився, що ви його запідозрили.
- Як я міг не запідозрити, коли сам бачив у його руці діадему?
- Може, він просто взяв її подивитися. О, повірте, повірте моєму слову, що він невинний. Облиште цю
