Пригоди Шерлока Холмса - Артур Конан Дойль
«Куди ти поклав її?» - спитав Артур.
«До свого бюро».
«Сподіваюся, що цієї ночі нас не пограбують»,- мовив він.
«Її замкнено»,- відповів я.
«Пхе, та будь-який ключ відімкне це бюро. Хлопчиськом я часто відмикав його ключем від буфета».
Він частенько молов отакі дурниці, тож я мало зважав на те, що він говорить. Після кави він з похмурим обличчям зайшов до моєї кімнати.
«Послухай-но, тату,- сказав він, потупивши очі,- чи можеш ти позичити мені двісті фунтів?»
«Ні в якому разі! - різко відповів я.- Я й так надто розбестив тебе з грошима».
«Так, ти дуже щедрий,- мовив він,- але мені вкрай потрібні ці гроші, бо інакше я не зможу з’явитися в клубі».
«Тим ліпше!» - вигукнув я.
«Так, але ж мене матимуть за нечесну людину,- сказав він.- Я не знесу такої ганьби. Я мушу як завгодно роздобути ці гроші, тож якщо ти не даси їх мені, я шукатиму іншого способу».
Я дуже розлютився, бо це вже втретє за місяць він просив у мене грошей.
«Ти не дістанеш од мене ані фартинга!» - скрикнув я.
Він уклонився й мовчки вийшов з кімнати.
Коли він пішов, я відімкнув бюро, побачив, що скарб на місці, й замкнув його знову. Потім я вирішив обійти будинок, щоб подивитися, чи все там гаразд,- звичайно цей обов’язок виконує Мері, але цього вечора я вирішив зробити це сам. Ідучи вниз сходами, я побачив, як Мері зачиняла вікно у вітальні.
«Скажіть мені, дядечку,- мовила вона, поглядаючи на мене, як здалося мені, трохи стривожено,- то ви дозволили служниці Люсі вийти з дому?»
«Ні, що ти».
«Вона щойно увійшла назад чорним ходом. Напевно, ходила до хвіртки з кимось побачитись; мені здається, що це ні до чого, й що треба це припинити».
«Поговориш із нею вранці, або, коли хочеш, я сам це зроблю. Ти перевірила, чи все зачинено як слід?»
«Перевірила, дядечку».
«Тоді на добраніч». Я поцілував її, знову пішов до своєї спальні і невдовзі заснув.
Я докладно розповідаю про все, що може хоч якимось чином стосуватися справи, але прошу вас, містере Холмсе: коли вам що-небудь здаватиметься незрозумілим, то питайте мене, будь ласка.
- Ні, навпаки. Ваша розповідь цілком зрозуміла.
- Тепер я підходжу до тієї частини пригоди, про яку хотів би переповісти найдокладніше. Сплю я не дуже міцно, а клопоти того дня, звичайно, й зовсім проганяли сон. Близько другої години я прокинувся від якогось шуму в домі. Він припинився, перш ніж я прочумався остаточно, проте мені здалося, що десь обережно зачинили вікно. Я став уважно прислухатися. Раптом, на мій жах, до мене долинули кроки з сусідньої кімнати. Я підхопився з ліжка й, тремтячи зі страху, зазирнув до туалетної.
«Артуре! - вигукнув я.- Негіднику! Злодію! Як ти смів доторкнутися до цієї діадеми?»
Газ було наполовину прикручено, і я побачив свого нещасного сина. На ньому були самі штани й сорочка; він стояв біля світла, тримаючи діадему в руках. Мені здалося, що він хоче зігнути чи зламати її. Почувши мій крик, Артур упустив діадему і обернувся до мене, блідий як смерть. Я схопив і оглянув її. Одного з золотих зубців, із трьома берилами, бракувало.
«Падлюко! - скрикнув я, не тямлячи себе з люті.- Ти зламав її! Ти зганьбив мене на все життя! Де камені, які ти вкрав?»
«Украв?!» - вигукнув він.
«Так, злодію!» - люто викрикнув я, труснувши його за плечі.
«Тут нічого не пропало, нічого не могло пропасти»,- бурмотів він.
«Тут бракує трьох каменів. Ти знаєш, де вони! Ти не тільки злодій, а ще й брехун! Хіба я не бачив, як ти намагався відламати ще шматок?»
«Годі вже,- холодно мовив він,- мені набридли ці образи. Ти не почуєш від мене жодного слова. Вранці я звідси піду й буду сам влаштовувати своє життя».
«Ти підеш звідси лише в супроводі поліції!» - скрикнув я, шаленіючи з горя й гніву.- Я хочу знати геть усе!»
«Ти не почуєш від мене ані слова! - вибухнув він.- Якщо вже ти хочеш кликати поліцію, хай поліція сама шукає».
Я так кричав, що розбудив увесь дім. Мері першою вбігла до кімнати. Побачивши діадему та розгублене Артурове обличчя, вона зрозуміла все і, скрикнувши, впала без тями на підлогу. Я послав служницю покликати поліцію, вирішивши негайно передати це все до її рук. Коли інспектор з констеблем прибули, Артур, що й досі стояв, згорнувши на грудях руки, спитав мене, невже я справді вважаю його за злодія. Я відповів, що справа ця аж ніяк не приватна, а публічна, бо зламана діадема - то національний скарб. Я твердо вирішив надати цій справі законного ходу.
«Принаймні,- мовив він,- ти не дозволиш їм заарештувати мене одразу ж. Заради нашого спільного добра дозволь мені піти хоча б на п’ять хвилин».
«Щоб ти втік чи приховав крадене?!» - вигукнув я.
Зрозумівши увесь жах того становища, у яке я потрапив, я благав його подумати про те, що на карту поставлено не тільки моє ім’я, а й честь набагато вищої особи, що це призведе до скандалу, який сколихне всю країну. Цьому можна запобігти, якщо лише він скаже, що зробив з трьома каменями.
«Подумай як слід,- казав я,- адже тебе застукали на місці; визнання тобою вини не збільшить її. Навпаки, коли ти скажеш, де берили, то допоможеш виправити становище, й тобі все забудуть і пробачать».
«Побережіть своє пробачення для того, хто його потребує»,- гордовито відказав Артур і відвернувся. Я побачив, що він такий роздратований, що ніякими словами його не вблагати. Залишався тільки один вихід. Я покликав інспектора й віддав Артура під арешт. Поліція негайно обшукала його самого, кімнату, кожен куток у будинку, але там не було й сліду каменів. А негідний
