До катастрофи лишалося кілька секунд - Нестайко Всеволод

Все згадував учорашній вечір у Троянді.

Після розмови з Борею Ультразвуком вони вирішили зустрітися з Дармовисом. Але не одразу — щоб Боря не зв'язав це зі своїми свідченнями. Вони не виказали аніякісінької зацікавленості словами Борі про Дармовиса, вислухали до кінця всі його характеристики (а їх було чимало), подякували, попрощалися і пішли.

Відчуваючи потилицями пильний Борин погляд, вони попрямували спершу до симпатичного підстаркуватого подружжя пенсіонерів, що, зігнувшись, длубалися на городі, поговорили з ними про погоду, про ціни, про сесію Верховної Ради, потім пройшли далі, підійшли до сухореброго чоловіка у плавках і капелюсі, що з цвяхами у зубах невміло грюкав молотком, лагодячи паркан, знову поговорили про політичну ситуацію, про сесію Верховної Ради, про виступи депутатів, попрощалися і вже намірилися йти до Дармовиса, аж тут назустріч їм вийшли на стежку двоє — кремезний лисий дідуган і довготелесий худорлявий дядечко в окулярах і з борідкою.

Дідуган ковзнув по Горбатюкові гострим поглядом — і раптом спинився:

— О! Степане Івановичу! Яким вітром? Що робите у наших краях?

Горбатюк примружився — обличчя було начебто знайоме, але…

— Не впізнаєте? Ай-яй-яй! Я старий, і то… А ви!.. Слідчий називається!

Горбатюк згадав:

— А-а… Добрий день!

Два місяці тому він їхав у Москву в одному купе з цим дідуганом.

— Олександр Васильович? Не переплутав?

— Так точно. Не переплутали. Хоча впізнати мусили спершу ви, а тоді я… Знайомтесь — мій племінник, Васючок, тобто Василь Мартинович, кандидат історичних наук.

— А це мій друг, капітан Попенко.

…То була невесела поїздка до Москви. Два місяці тому їздив Степан Іванович з приводу реабілітації свого рідного діда — татового батька, сільського вчителя Микити Яковича Горбатюка, репресованого у тридцять восьмому році і безслідно зниклого. Багато років не було ніякої відповіді — чи його справа згоріла підчас війни, чи то хто його зна… І от нарешті знайшлися кінці. Відшукався Микита Якович Горбатюк у списках розстріляних у 1942 році на далекій Колимі. Їхав Степан Іванович — як із похорону. Купейних квитків не було, довелося взяти СВ — спальний вагон, двомісний. І на другому місці виявився оцей дідуган, Олександр Васильович Силенко, полковнику відставці. Коли люди їдуть удвох, хоч-не-хоч, а доводиться балакати. І, ясна річ, зайшлося про ті страшні сталінські репресії. Не міг Степан Іванович мовчати. Наче свіжа рана була після отого "вища міра соціального захисту — розстріл". Соціальний захист! Аж тремтів Степан Іванович, кидаючи гнівні слова проти тої нелюдської сталінської системи. Олександр Васильович не сперечався: "Так, так, звичайно… Я не виправдовую. Але все-таки… Хоч порядок був. Працювали, боялися. Навіть злочинці. А зараз… Ніхто нічого не боїться. Ніхто не хоче працювати. А злочинність!.. Страшно подумати! І що та міліція може? Що ви можете? Які у вас можливості?" Говорили довго, до глибокої ночі.

Прощаючись, обмінялися адресами, телефонами… Але хто коли дзвонив ні з того ні з сього до випадкових супутників?..

І от раптом…

— У вас що тут — дача? — спитав Горбатюк.

— Уже десять років, — сказав Олександр Васильович. — А ви до Дармовиса?

Капітан Горбатюк мовчки здивовано глянув на нього. Відставний полковник усміхнувся:

— Ну, ви ж ведете їхню справу. Невже це секрет? А він мій сусіда. До речі, щойно поїхав, кілька хвилин тому. Забрав сина, тещу і поїхав. А збирався начебто ночувати…

Горбатюк перехопив погляд відставного полковника, і в тому погляді було наче торжество.

"Що ви можете, міліція? Які у вас можливості?" — згадалися раптом слова, сказані полковником тоді у поїзді.

Це вже була несподіванка. Прикра…

Було над чим думати зараз капітанові, перебираючи папери… Раптом у двері постукали.

— Будь ласка! Заходьте! — гукнув капітан. Двері прочинилися.

На порозі стояли Женя Кисіль і Вітасик Дорошенко.

— Можна?

— А-а! Заходьте-заходьте!

Розділ XVI

Капітан Горбатюк "фантазує"

Степан Іванович слухав Женю й Вітасика так уважно й напружено, що навіть краплини поту виступили в нього на чолі.

А коли вони закінчили розповідь, капітан перевів подих і сказав:

— Ви не уявляєте, хлопці, як ви вчасно прийшли. На півгодини б запізнилися — і мене б не застали. Я збирався йти. А мені ваша інформація отак-о потрібна!.. Дуже цінна інформація, навіть не цінна, а безцінна. Я ж саме цією справою займаюся.

— Якою? — здивовано перезирнулися хлопці.

— Про можливу катастрофу… І хоч не дозволяється сторонніх втаємничувати під час слідства у суть справи, але ви мої давні друзі й помічники, та й навіть колеги. Отже… — і капітан розповів їм у загальних рисах і про лист, і про телефонний дзвінок, і про вчорашнє відвідання Троянди.

Єдине, що приховав капітан, — коли і де має статися катастрофа. Знаючи своїх юних друзів, вирішив не привертати до цього їхньої уваги. Щоб, не дай Боже, не подалися туди.

Почувши прізвище Дармовиса, хлопці аж роти пороззявляли.

— Дармовис?! — вигукнув Женя.

— Так це ж батько того Шурика, про якого ми говорили, однокласника нашого, який із Ноликом поперед нас познайомився. Прізвище ж Шурика — Дармовис. Ми хіба не казали?

Тепер уже Степан Іванович роззявив рота.

— Не казали, — капітан засміявся. — Отакої! Ну, це вже, браття, зовсім… яку кіно.

Та враз капітан спохмурнів:

— Негаразд вийшло. Якби знав, не згадував би Дармовиса. Він же під підозрою. А ви Шурику можете ненароком…

— Ні-ні! — двічі стукнув себе в груди Женя.

— Що ви?! — підхопив Вітасик. — Не бійтеся.

— Ми… — Женя заперечливо похитав головою.

— Та вже нікуди не дінешся, — зітхнув капітан. — Справа ускладнюється тим, що, дізнавшися, мабуть, про наш приїзд, Дармовис разом із Шуриком поквапливо зірвався вчора й поїхав кудись машиною. Не додому, бо дома його нема. А збирався ночувати на дачі.

— Точно! Збирався! — вигукнув Женя.

— Шурик про це якраз говорив: "Тато збирається сьогодні ночувати", — вигукнув Вітасик.

— От бачите, — похитав головою Степан Іванович. — Снаряди лягають все ближче, як каже Анатолій Петрович. А що за хлопець ваш Шурик?

Женя й Вітасик перезирнулися.

— Я не знаю… — знизав Женя плечима.

— Нормальний, по-моєму, — сказав Вітасик.

— Не фантазер? Не вигадник?

— Та ні! Який там фантазер! — Женя махнув рукою. — Навіть коли треба, збрехати не вміє. Як уроку не вивчить, одне й те саме плете: "Мама захворіла, в аптеку бігав".

— А чого ви питаєте? — поцікавився Вітасик.

— Ну… міркую просто, фантазую… Про те, як Нолик однією рукою залізобетонний блок переставляв, він вам сказав? Ви ж самі не бачили?

— Не бачили, — погодився Женя.

— То, може, цього й не було? Вигадка.

— А для чого? — спитав Вітасик.

— От давайте поміркуємо разом… А що як Шурик і Нолик з однієї, так би мовити, компанії? І мета їхня, ну, не зовсім їхня, а тих, хто їх інструктує, в тому, щоб відвернути увагу слідства від крадіжки в особливо великих масштабах. Спрямувати слідство на манівці. Щоб устигнути сховати кінці у воду. От чого Нолик звернувся саме до вас? Чого? Випадково? Не думаю… Шурик знає, що ви знайомі зі мною? Знає. Весь клас знає. А я веду справу крадіжки у магазині, де працює його тато. Не будемо ігнорувати цього факту. Ставка на те, що ви обов'язково розкажете мені…

— Але хто такий Нолик? — спитав Женя.

— Цього ми поки що не знаємо. І це обов'язково треба з'ясувати. От чого він з'являється саме на кладовищі біля склепу, яким ви цікавитеся, бо там підземний хід і вам дуже кортить розгадати таємницю монастирських підземель?

Хлопці почервоніли.

— Ви вважаєте, що все це пов'язано між собою? — пробурмотів Женя.

— Я поки що міркую, фантазую разом із вами. А вважати будемо, коли матимемо факти, докази. І перш за все, мабуть, треба обстежити підземелля.

— Ой! — прохопився Женя.

— Ми б… нам… — благально глянув на капітана Вітасик.

— Стривайте, я ще сам не маю транспорту. Моя машина в ремонті, службові всі в розгоні, — Степан Іванович зняв трубку і вже набирав номер. — Алло! Капітан Попенко? Здоров, Толю!.. Ти вчора говорив, якщо буде крайня потреба, я можу… Так от, здається, така потреба виникла… У мене зараз хлопці Женя й Вітасик. Так-так, по-моєму, знову неймовірний детектив. Вони просто запрограмовані на різні неймовірності… Я буду тобі дуже вдячний… Чекаю…

— Ну що? — з надією спитав Женя.

— Капітан Попенко обіцяв виручити. Правда, він трохи порушує дисципліну. Та в нього зараз запарки нема, справи посуваються успішно, швидше ніж унормовано, може собі дозволити… Але, хлопці дорогі!.. А що ж будемо робити з вашими батьками? Де дозвіл на відрядження? Без батьківських віз нічого не буде Це, хлопці, не жарти, це кримінальна справа.

— Степане Івановичу! — приклав руки до грудей Женя.

— Подзвоніть! Будь ласка! — скривився Вітасик.

Капітан примружився, зітхнув і взявся рукою за телефон. Із Жениним татом домовилися досить швидко.

Він був у курсі справи і тільки попросив, щоб Женя поки що мамі нічого не говорив — не хвилював даремно.

А от з Вітасиковим татом зв'язатися довго не могли. Він не брав трубки Капітан хотів подзвонити мамі, але Вітасик грудьми кинувся на телефон:

— Ні-ні! Ні в якому разі! Мама не пустить! Нізащо! Після того мого зникнення, після тієї історії з Граціанським… Ні-ні! Тільки татові.

Нарешті Степан Іванович додзвонився до Віталикового тата, і після тривалих пояснень і переговорів дозвіл було одержано Як тепер кажуть, рейтинг капітана Горбатюка у батьків був високий.

І тільки Степан Іванович поклав трубку, як двері кабінету рвучко відчинились і зайшов капітан Попенко:

— Привіт, хлопці!.. Ну що — по конях?.. Спершу заїдемо, Стьопо, на автовокзал, віддамо гроші, а тоді — на курс!

Розділ XVII

"Тато не винен! Це все Ангел!"

Але вийти з кабінету вони не встигли. Задзвонив телефон. Степан Іванович зняв трубку:

— Капітан Горбатюк слухає!

І враз без привітання, без звертання почув відчайдушне хлоп'яче:

— Тато не винен! Це все Ангел! Ангел!

— Який Ангел? — здивовано спитав Горбатюк.

— Той, що у "Центральному" співає. Але я вам нічого не говорив, — хлопчик схлипнув і поклав трубку.

— Ти вже й з ангелами балакаєш? — усміхнувся капітан Попенко.

Степан Іванович переказав щойну розмову.

— Та-ак! — зосереджено насупив брови Анатолій Петрович. — Снаряди лягають все ближче.