До катастрофи лишалося кілька секунд - Нестайко Всеволод

Анатолій Петрович сьогодні до кінця дня невиїзний. Вчора на своїй роботі прогуляв, все зрозуміло Степан Іванович возиться з Ангелом. Твій тато теж не може два дні поспіль кидати роботу. А з Гординею так ніхто й не поговорив. А може, ця розмова вирішальна. Йдеться ж про якийсь тяжкий злочин, про якусь катастрофу, про можливі людські жертви.

— Я розумію, але… — Вітасик знову зітхнув.

— По-моєму, нам треба їхати, — сказав Женя. — Якщо ти не поїдеш, поїду сам.

— Ні! — категорично похитав головою Вітасик.

— Що — ні?

— Або вдвох, або ніхто.

— Значить, поїхали удвох. Я не заперечую.

— А чесне слово?

— Потім усе пояснимо, вибачимося. Вперше, чи що?

Вітасик востаннє зітхнув.

І вони вирушили.

Їм довелося довго чекати електричку. Два рейси чогось відмінили. Вони вже шкодували, що не пішли на автобус. Але автобуси в бік Троянди вдень теж ходили рідко. І вони вирішили не смикатися, чекати електричку. І приїхали у Троянду десь аж після обіду.

У Дармовисів не було нікого.

І в Гордині безлюддя.

Лише вчорашня цікава бабуся пильно дивилася на хлопців з-під долоні зі свого саду.

Але хлопці вирішили шукати Гординю без її допомоги. Здаля привітавшись, покивавши їй, вони гайнули до річки.

Хлопці оббігли весь берег, але Гордині не побачили.

Правда, для риболовлі сьогодні умов біля дачного селища не було. Оскільки купальщиків на березі було повно. Але й нижче і вище за течією, де вже не купалися, а тільки ловили рибу, Гордині не було.

— Невже даремно приїхали? — досадував Вітасик.

— Не гарячкуй. Будемо чекати. А поки що давай купатися, — запропонував Женя.

Вони довго купалися, двічі їли (вони купили на вокзалі цілий кульок пиріжків), тричі бігали до Гордининої халупи, але без жодних результатів. Його не було…

Сонце почало сідати.

І раптом Женя схопив Вітасика за руку:

— Іде!

Берегом, накульгуючи, ішов з вудочками на плечі дід Гординя. На вечірній кльов.

Вони не хотіли підходити до нього при сторонніх. Почекали, поки він одійшов у безлюдне місце і влаштувався під вербою.

— Дідусю, здрастуйте, пробачте, — почав Женя.

Дід підвів на хлопців пригаслі, вицвілі очі:

— За що пробачати? Вже нагрішити встигли?

— Та ні, просто… Ми хотіли вас спитати… Щоб ви не подумали, що це ми з… з легковажної цікавості… — Женя не знав, як делікатніше приступитися до справи.

— Це дуже важливо! Дуже! — приклав до грудей руки Вітасик.

— Ну, кажіть уже, що там таке? — в очах діда Гордині спалахнув вогник.

— А ви не гніватиметесь? Скажете? — допитувався Женя.

— Це дуже, дуже важливо! Чесне слово! — повторив Вітасик.

— Та кажіть уже, не мучте, — усміхнувся дід

І та усмішка розв'язала Жені язик:

— Вчора зранку у вас тут із вашим гостем була суперечка… Через когось, кого ви побачили на сусідній ділянці біля залізобетонного блока… Скажіть, кого ви там побачили?..

— Це дуже важливо, — ще раз повторив, приклавши руки до грудей, Вітасик.

Дід Гординя враз спохмурнів, примружив на хлопців очі:

— А що таке? Чого ви питаєте?

— Ну… ну дуже треба, — теж приклав руки до грудей Женя.

— Кому? — свердлив поглядом хлопців дід.

— Ну… для… Для…

— Для міліції! — несподівано для самого себе випалив Вітасик.

— Що-о? — пополотнів дід. Якусь мить він не міг вимовити ні слова, потім вибухнув лайкою: — Геть! Ідіть, юні агенти, щоб я вас не бачив! Геть із моїх очей, нишпорки нещасні! — дід схопив вудочку і замахнувся.

Хлопці змушені були відступати.

— Не скажете? — вигукнув здаля Женя.

— Геть, кажу! Геть, щоб духу вашого не було! — люто затупотів ногами дід.

Вони відійшли за кущі.

— Чого він так розпалився? — винувато знизав плечима Вітасик.

— Просидів би ти двадцять років ні за що, — сказав Женя.

— Ну, я ж думав… я ж хотів, — виправдовувався Вітасик. — Хай трошки заспокоїться, ще спробуємо. Треба було йому зразу про злочин, про катастрофу…

— А якщо він сам має безпосереднє відношення до злочину?

— Чогось мені здається…

Хлопці почекали півгодини і знову наблизилися до діда Гордині.

— Дідусю, ви не кричіть, будь ласка, — якомога ніжнішим голосом почав Женя. — Ви нас не так зрозуміли. Ми ніякі не агенти. Просто готується якийсь злочин, можуть бути жертви…

— Ідіть звідси! Бо таки будуть жертви. Ідіть! — не відриваючи погляду від поплавців, гримнув дід. — Малі ви ще носа встромляти у злочини. І скажіть тим, хто вас послав, щоб вони самі приходили, а не пацанів підсилали.

— Ніхто нас не підсилав…

— Тоді не суньте носа у дорослі справи. Ідіть, не полохайте мені риби!

Було ясно, що дід нічого не скаже.

Сонце сіло, почало сутеніти. Треба було їхати додому. Що їх там дома чекало, один Бог знає.

Біля крамнички стояв автобус.

— До міста? — спитали вони в шофера, що визирав із кабіни.

— До міста.

— Скоро відправляєтесь?

— Зараз.

Хлопці перезирнулися.

— Давай?

— Давай.

Автобус був повнісінький. Стояли у проходах. Якийсь дядечко в окулярах, з борідкою, що сидів на передньому сидінні, тримав на руках величезну корзину з ягодами малини. Хлопці прилаштувалися біля нього.

Хлопці знали, що готується злочин, що може статися катастрофа, але де й коли — їм було невідомо.

Капітан Горбатюк, як ви пам'ятаєте, у це їх не втаємничував.

Коли автобус рушив, якийсь лисий кремезний дідуган, що стояв біля крамнички, прощально помахав рукою. Дядечко з малиною усміхнувся і теж помахав.

Розділ XXIII

До катастрофи лишалося кілька секунд…

Зникнення хлопців виявилося лише після шостої години вечора, коли батьки повернулися з роботи.

Почали дзвонити один одному, передзвонили капітанові Горбатюку, капітанові Попенку і на роботу, й додому, але капітанів не було. Тож Григорій Тарасович і Василь Сергійович вирішили негайно їхати у Троянду та Завалійки.

А в цей час капітани стояли на узбіччі сьомого кілометру Південного шосе і монтували заднє колесо машини. Їм не пощастило: трапився на дорозі цвях. І, як це буває, переднє колесо його підняло, а заднє піймало — наштрикнулося. Довелося ставити "запаску". Але й "запаска" виявилася з діркою. І через кілометр знову довелося зупинитися. Становище ставало критичним. Вони були на восьмому кілометрі, до тринадцятого — п'ять. А до десятої вечора лишалося всього п'ятдесят хвилин.

Вони розраховували проїхати до тридцятого кілометра і там зупинити той заводський автобус з Троянди, що має бути на тринадцятому рівно о десятій вечора. Висадити пасажирів, зробити обшук, перевірити і супроводжувати автобус до самого міста.

І от через ті колеса могло статися непоправне…

— Голосуй! Зупиняй когось, — сказав капітан Попенко, — машину поки що доведеться кинути.

Та коли дуже треба попутку — це проблема. Особливо ввечері, коли вже стемніло. Та ще й на трасі, серед безлюддя. Капітани картали себе за те, що виїхали в цивільному. Навіть смугастий жезл, який захопив передбачливо Горбатюк, не діяв. Машини проскакували мимо, не зупиняючись. Злочинці теж користуються жезлами. Навіть іграшковими, купленими в "Дитячому світі".

Лишалося півгодини…

І все-таки їм пощастило.

Їхала міліцейська машина. З приміського району. Лейтенант із дружиною і сержант за кермом.

— Що таке? — суворо спитав лейтенант, опустивши скло.

— Виручайте, хлопці, поламались, а треба негайно, — капітан Горбатюк простягнув посвідчення.

— Сідайте, пане капітан, — зовсім іншим тоном сказав лейтенант і відчинив дверцята. — І ви теж, добродію…

По дорозі вони стисло окреслили ситуацію.

— Ясно! Допоможемо! — рубонув повітря долонею лейтенант.

— Ви вже вибачте, але… — подивився капітан Попенко на лейтенантову дружину, що сиділа поряд із ним.

Вона навіть не встигла відповісти. Лейтенант обернувся і випалив:

— Моя дружина службу знає! Як треба — і в рукопашну піде.

— Петю-у! Ну що ти! — сором'язливо затулилася рукою дружина.

— Жарт! — усміхнувся лейтенант. — Але ви за неї не хвилюйтесь. Міліцейська дружина — це… міліцейська дружина.

От уже й тринадцятий кілометр.

Горбатюк глянув на годинник. Було за двадцять п'ять десята. Він сказав:

— Давайте вийдем. А то ще проґавимо.

Вони вийшли. Дружина лейтенанта лишилася в машині.

— Це добре, що ви у формі, — сказав Горбатюк. — А то ще й не зупинився б…

Обабіч шосе був ліс.

— Зупиниться, ніде не дінеться, — впевнено сказав лейтенант. Вони пропустили дві вантажні машини, одну "Волгу" і одну іномарку. Аж от з'явився автобус.

Лейтенант став посеред дороги і підняв жезл. Автобус загальмував і спинився.

— З Троянди? — спитав Горбатюк шофера, що визирнув у вікно.

— Ні. По замовленню. Весілля обслуговую.

— Пробачте… їдьте.

Потрібний автобус вони мало не прогавили-таки. Бо він збирався обганяти той весільний, що рушав.

Та лейтенант вчасно вискочив на шосе і підняв руку. Автобус не міг одразу зупинитися.

Довелося Горбатюку підбігти.

— З Троянди?

— З Троянди, — відповів шофер.

— Одчини, будь ласка.

Передні двері розсунулися, капітан зайшов в автобус і — здивовано вигукнув:

— Хлопці? Звідки ви тут?

Женя й Вітасик так розгубилися, що не могли сказати ні слова.

І тут відбулося те, чого потім не міг пояснити жоден, хто був свідком цього.

Несподівано в дверях автобуса з'явився хлопець у сріблястому спортивному костюмі й темних окулярах.

Всі враз заціпеніли. Ніхто не міг ні ворухнутися, ні вимовити й слова.

Капітан Горбатюк признавався потім, що це було наче гіпнотичний стан…

Хлопець миттю схопив корзину з малиною, яку тримав дядечко, легко підняв її і разом із нею вискочив з автобуса. Минуло ще кілька секунд заціпеніння.

І раптом у лісі спалахнув величезної сили вибух. Всі разом зойкнули. Заціпеніння минуло. Горбатюк зиркнув на годинник — було за чверть десята. І тут відчайдушно закричав отой дядечко в окулярах і з борідкою:

— Жах! Дядя Саша! Неймовірно! Він хотів мене вбити!

Розділ XXIV

Кат

Капітан Горбатюк одразу впізнав його. Це був племінник полковника Силенка, з яким він їхав колись у поїзді, — Васючок, Василь Мартинович.

— Ходімте, ходімте швидше! — капітан вивів приголомшеного Силенкового племінника з автобуса.

Розпитувати у переповненому салоні було неможливо.

Якась легкова машина щойно під'їхала до автобуса і тепер поквапливо розверталася.

— Це він! Він! Його "Жигулі"! — скрикнув Василь Мартинович. — Хотів переконатися, що…

Лейтенант підскочив до міліцейської машини:

— Тоню! Вилазь швидше! — і, поки дружина вибиралася, гукнув капітанові: — Доганяйте! А я оформлю протокол, перепишу свідків.