Княгиня Ольга - Іванченко Раїса
Тілом міцна, роботяща й путяща. Виховує пасинка свого, від мужа-коваля лишився хлопчик. Має добрий дім — великий, на підкліті. І в домі, і в дворі усе є. До Степка говорить без сором'язливости, але очима грає, аж рум'янцями щоки яскріють. Подобається їй Степко.
Та що йому на це? Опустить очі долу і чимскорше з хати. Тепер від матері зовсім спокою не стало. Що їй скажеш? Не оповідатиме ж їй про свою біду. А люди... Що люди? Їм теж не можна говорити. Бо осміють. Хоч іди з дому в пустельники!.. Але ж схола не пускає.
Одного дня Мальва застала його вдома самого.
— Скажи, се правда, що бають про тебе? — червоніючи до сліз, твердо запитала вона.
— Що бають, Мальво? — злякався Степко.
— Ну, що з княгинею у тебе... синок...
— Та що ти!
274
— Ага. Кажуть, ніби Гліб, старший.
— Ну хто таке придумав? — передавила йому горло тяжка образа. Ось вона коли вродила, Григорієва давня брехня!..
— Твої отроки в схолі теж знають про се.
— Отакої...— уже й зовсім розгубився.— І що, вони в цс вірять?
— Хто вірить, хто ні. А я не вірю, Степку,
— Спаси тебе Бог, Мальво!
— Кажеш, Бог. Ісус Христос? Я йому не хрещуся. Я тобі молюся, Степку.— Вона затулила долонями обличчя і заплакала.— Скажи: чому не мила я тобі? У мене женихів чимало. А я тебе уподобала. Що мені робити? Скажи...
Степко був розчавлений такою простою щирістю. На чесні слова мас чесно й відповідати...
— Мальво... Золота Мальво! Я не можу тобі сказати правди.
— Чому? Хіба це безчестя — відповісти правдою на правду?
— Не безчестя. Але... це страшна правда. Мальво. А люди... Різні вони, люди. Можуть насміятися з мене.
— Я не скажу нікому. Я не буду сміятись.
— Не будеш? Може, й так...— звівся з-за столу, відсунув убік пергамени й писала... Справді, Мальва не скаже нікому. Він буде з нею чесний.
— Мальво, цього ніхто не знає. Колись, ще в болгарській землі, мене настигла велика біда. Я дуже суперечив своєму навчителю, і він мене люто зненавидів. А я вірив у його розум і в чесність. І знову суперечив йому. Тоді він... відправив мене на каяття і смиріння до ченців, у монастир.
— Ти покаявся? — обнадіяно скинула на нього очима.
— Ні... Я суперечив і їм. І тоді... вони мене осмирили... оскопленням. Але й тоді... і тепер я не покаявся, Мальво.
— Ти?..
— Мальво, я цього нікому не казав. Сховай цю мою правду в собі...
— Який ти нещасний!.. А люди... О люди!..
— Люди не винні, Мальво. То все Григорій зі мною те зробив. Пресвітер. Він був навчителем моїм і нашої княгині також. І тут він мене оббріхує — хоче кермувати нашою княгинею на Горі. А я і тут суперечу йому.
— Не дай йому сили над княгинею, Степку! — загорілась Мальва, — І прости мені грішні слова...
— Ти чесна жона, Мальво. Знайди собі пару до серця.
— Ти так кажеш,.. Любиш свого Бога, а він тебе так покарав...
275
— Ні, це не Бог покарав. Злі люди. Усім буде воздано по заслугах на тому світі — за добрі й злі діла... Ми всі постанемо перед грядущим праведним судом.
— А Григорій?
— Він також. Повір мені.
— Тобі вірю. І серце моє аж країться. Як важко тобі жити!
— Важко. Тільки ти моїй матері скажи, хай відступиться від мене. Щось їй скажи про мене...
— А що сказати, хіба знаю?
— Ну, що я... що я не подобаюсь тобі.
— Нелегко це сказати. Але ж тобі також було важко мені признатись. А може, знаєш що? Переходь у мій дім. І будемо жити так. Про людське око.
— Навіщо?
— Не знаю, Степку. Мені так легше буде. Ти ось засів мені в душу — та й годі.
— Так не водиться межи людьми, Мальво...
— Але я тебе люблю, Степку! І більше нікого не зможу полюбити. Повір мені — я вже пробувала...
Степко знову розгубився. Знає добре, що таке німа любов серця. Але чи варта така любов жертви людського життя? Мальво, свята Мальво.
— Чи відаєш, що говориш?
— Відаю, Степку... Я це знаю твердо.
Вона говорила просто і навіть спокійно, але твердо. Мальва віддавала своє життя на требище свого високого кохання. Але він не міг прийняти цю жертву.
— Ти свята, Мальво... Але я на це не піду.
— Не кажи так! — скрикнула вона. І гірко заплакала.
Перед нею він був безсилий. Його звуглене серце тьохнуло, стрепенулось, безжально стисло йому груди. І тільки розум з усіх сил тлумив німий крик вдячности і жалости. Грішен єси, чоловіче. Не відаєш, куди тягне тебе оте палке твоє співчуття і вдячність... До прірви! А з неї тобі потім не буде вороття. Май силу й відвагу зараз, цеї миті, бо за хвилю буде пізно! Не оступись, чоловіче, зі своєї стезі, її накреслив тобі Господь. Тож і неси свій хрест до кінця. Коли не ти — то хто? Хто твоїй землі дасть оці книги, оцю мудрість віків минущих, хто буде підтримувати вогничок світла, що нищитиме пітьму, і людям колись відкриється світла й широка дорога.
Відсунув убік стіл, хруснув пальцями. Шкода Мальви, та його жалість і її жертовність лиш погублять і її, і його, і його справу. Так усе склалося... Узяв торбу, поскидав у неї все, що було на столі, і вийшов з оселі. Земля весняна стелилася перед ним широко і вільно.
Але всі дороги його чомусь завжди перетинали кляту Княжу Гору... Що там нині? Князь ще не повернувся, Ольга у Вишгороді, оточена варягами. Де княжич Гліб?
Ще не встиг і піднятись до княжих палат, як здаля побачив кількох верхівців у кольчугах і шоломах, що мчали до княжих стаєнь. Чого б то мечники-осторожники одягали бойові обладунки?
Прискорив крок. Біля двору воєводи Щербила наткнувся ще на кількох верхівців. Вони виїздили з розчинених воріт Щербилового двору. І сам Щербило, нетерпеливо приостороживши стремена під боки воронька, вимчав на дорогу. Забачивши Степка, повернув до нього,
— Чи можеш на кош верхи їздити? — крикнув до нього здаля. Степко стривожився і розгубився. Звідки йому вміти, коли ціле життя він то навчається письменства, то сам пише. Мабуть, насміхається з нього цей Щербило. Але воєвода не збиткувався над Книжником. Очі його тривожно оглядали довкілля.
— Тут боярин Дудко зібрав бояр і хочуть княгиню із Києва виперти.
— Як?
— Отак! А з ними і Свенельдич, і Гордина з Чуринею знову... Навіть боярин Ловель прибіг з челяддю. Нібито перекупили варяжинів — і вони теж проти княгині.
— Тоді... давай коня, Щербиле...
— Біжи до стайні, конюх дасть. І лети до Вишгорода. Скажи княгині, хай лишається там. І щоб нічого не приймала від челяді їсти. Чув?
Ні, не пускали Степка у великий світ тенета життя...
Не міг повірити собі, коли ще в сінях вишгородського терема почув голос боярині Гордини. Вона була у світлиці княгині. Коли ж це вона примчала?
Степко просив челядницю-покоївку покликати княгиню в сіни. Важлива звістка з Києва! Покоївка поважно підносила свою косату голову, велично хитала високими грудьми, на яких видзенькували срібні намиста, і ледве кидала через надуті губи слова:
— Княгиня зайнята. У неї поважна гостя... Кажи звістку мені. А як знайдеться вільна хвилина, якось уже перекажу княгині...
— Ні, я сам маю передати...
— То як хочеш...— кинула покоївка і поважно випливла. І треба ж... челядниця, прислужка, а як гордо несе себе... Мабуть, чує себе вищою за спиною київської володарки тут! Отакі вони, служки, всі. Величаються, що носять на собі срібні кайдани і можуть ще й принизити інших. Раби!..
Степко присів на краєчок ослінчика, біля якого стояла цеберка з водою. Чулися голоси із світлиці. Прислухався — не розібрати про що. Жіноча розмова, як пташиний щебіт. Може, Щербило щось наплутав. Ніякої змови, може, й немає. А може, насміявся-таки з нього!..
Челядниця знову перейшла сіни і попрямувала до стравниці. В руках тримала тацю з полумисками і срібними чарами. Княгиня, отже, частує гостю. Для замирення з такою бояринею варто і меду скуштувати!.. Чується ніби голос отця Григорія...
І далі Степко очікує. Враз на думку навернулися слова Щербила: нехай княгиня нічого не приймає від челяді їсти!.. Що це могло бути? Княгиня у своєму домі пригощає свою гостю своїми медами і наїдками...
Знову сіни перейшла та сама челядниця. В її руках щось забряжчало. Хряпнули за нею двері — покоївка була у світлиці.
І раптом якась сила підкинула Степка й зірвала на ноги. Він ускочив у світлицю й спинив свій збентежений погляд на полумисках і срібних чарах, що стояли на столі перед гостями. Бояриня Гордина сиділа навпроти княгині — напружена, розчервоніла, зблискуючи своїми дивними чорно-іскристими очима. Однією рукою вона подавала срібну чару пресвітеру Григорію, другою простягла княгині іншу чару. Степко вирвав із рук боярині ту чару... для княгині. І, глянувши в розгублене, сердите обличчя Ольги, враз випив напій до дна.
— Ой! — зойкнула Гордина і почала швидко вибиратись з-за столу. Григорій підніс своє питво до вуст й почав смоктати.
— Кинь! — крикнув на нього Степко й кулаком ударив по руці пресвітера. З чари хлюпнув на стіл зеленаво-жовтий напій, але пресвітер знову підніс до вуст свою чару: на дні ще лишався дивний пахучий мед, який так млосно бив у ніздрі. — Та кинь же! — Степко вирвав з цупких пальців пресвітера чару й відкинув до порога.
— Що з тобою, Степку? — гнівно крикнула до нього княгиня. А в цю мить бояриня Гордина уже була в сінях.
— Мені сказав Щербило... Ох!.. Доженіть її... не пускайте...
Ще ступив два кроки за Гординою, ще встиг учепитись руками в одвірок і сповз на мостини. М'яко й глухо гупнуло його тіло об дошки. На його вустах з'явилась синява, в куточках губ пузирилась піна. Ольга з жахом притиснулась спиною до стіни.
Пресвітер Григорій закам'янів.
Степку!.. Степку!..
Гуляли дніпрові води, над Києвом розгойдувались білі оболоки... Весна переходила в літо...
* * *
Вимирав старий світ, Вимирав на очах у боярині Гордини. І там, у київській землі, і тут, у деревлян. Невже вона також скоро відійде? Не вірилось. Хіба може вона покинути цей світ, не оволодівши ним? Гординя народилась для того, щоб владарювати. Але доля почала зраджувати її. Зоряний час її закінчився із часом Олега. Та в неї є син. Мусить він продовжити її силу і славу. Спочатку він має стати поряд із Свенельдичем і княжичами. А далі — то вже як вийде. Якби ж не Ольга. Вона постійно стає їй на дорозі ось уже стільки років, І цей задрипаний Книжник... Коли б не він, Гордина уже розчистила б ту Княжу Гору. Чуриня мав би вже боярську гривну.
Немає давно на світі Книжника.
