Княгиня Ольга - Іванченко Раїса
Дорослий син боярині бажає учитись? Це добре. Але тільки з осені він братиме нових виучнів. Тепер відправляє отроків у болгарську землю, щоб навчились і грецької, і латинської мови, щоб уміли священні книги переписувати для київських церков. Восени хай і приходить Чуриня.
— А княжич Гліб теж піде у болгарську землю?..— обличчя боярині Гордини ніби засвітилось усіма сіточками дрібних зморщок . Її старечі, вже зів'ялі уста умедливо всміхались.
— Який княжич?
— Котрий старший — Гліб.
— І він піде, як захоче.
— То й Чуриня нехай іде з ним. Аякже!
— Чуриня ще не вивчив ні аз, ні буки... Чого йому йти туди, він і читати не вміє.
— Нічого, колись вивчиться. А вже любитиме княжича Ґліба за те... Служитиме йому в усьому. Ось я тобі й плату принесла — візьми оце... Та не кажи княгині...
— Чого не казати?
— Що Чуриня мій син...
— Чому не казати?
— Не любить вона мене, І Чуриню не захоче...
— Думаю, що не так сина, як тебе...
Бояриня Гординя вислизнула з хатини. Ущухло шарудіння її цупких оксамитів. Щось намислила бояриня... Може, хоче у такий спосіб помиритись із княгинею чи якийсь підступ готує. Може, хоче повернутись на Гору... Спливали перед очима тремтячі її руки, умедливий голосок. Навіщо вона залишила стільки золота? За яку зраду хоче купити його? Як ужалений, схопився на ноги й кинувся навздогін.
— Боярине! Гей!... Спиніть її!..— хтось перепинив повоз, на який уже всілась Гордина. Вона почекала, доки Степко добіжить до неї.— Ось!.. Ти забула... Забери!.. Мені не треба...
— Се я на твою схолу!.. Що ти, Степку!
— Твого Чуриню задарма вчитиму. Як усіх. Не кидай мені це золото — це чужий гріх!.. Забери!..
Він втиснув той вузлик в її долоні й побіг назад. Гордина заціпеніла. І цей відмовився... І, мабуть, ще й княгині скаже...
— Жени швидше звідси! — кинула до повозника. Відчувши в її голосі зачаєну лють, той шалено уперіщив батурою по кінських спинах...
Не знала, куди їхати і кого ще просити. Чуриня ж вірить у її всемогутність і чекає на неї... Вона не може обдурити його віру. Так, вона тоді поїде до самої княгині. Вона повиниться перед нею, не хоче носити на душі своїй давній гріх перед Ольгою.
— До Вишгорода! — це було несподівано для повозника. Він возив бояриню ще за Олега і знав багато чого.
— До княгині Ольги? Не віриться!
— Не твоє діло...— повозник ще раз уперіщив коней по крупах.
Чим ближче до Вишгорода, тим тривожнішало на душі. Це ж її дім! Її дворище... Колись їй волостель київський поставив у дарунок, і вона загородила його високим парканом. Веліла посадити навколо верби. Веліла ставок прочистити. Тепер усе це прибрала до рук тиха княгиня. Як і її життя, і її долю...
Втім, вона не мусить показати новій володарці Вишгорода, як люто її ненавидить. Бояриня Гордина уміє переступати через свою ненависть, як і через гордість, бо вона всесильна у своїй терпеливості й приниженні задля своєї мети. Вона знесе все! Все! Буде просити... прощення, миру. Бо жадає вознестись із глибин забуття, у котре вкинула її доля.
Княгиня була вражена її прибуттям. Бояриня Гордина хоче з нею говорити? Про що? Зрештою, Ольга тепер тут, у Вишгороді, як у золотій клітці за ґратами, оточена гострими мечами Асмуда і його варяжинів. Вона тут чекає на Ігоря... Князь бариться... Чи ж кине їй під ноги її отчину дунайську? На Почайні, мовив боярин Кривченя, недавно стали гості із Корсунської країни, Мовили, князь із раттю своєю з'явився в таврідській землі, побрав багато городів і гаваней на Боспорі Кіммерійському, і в гирлі Дніпра, і на Білобережжі... Виходить, він пішов проти ромеїв — за Дніпровський торговий шлях, не через Подунав'я... Від чекання княгиня знемагала. Може, яку вість тяжку привезла їй бояриня.
Обережно розглядала похилену постать Гордини. Та несміло переступила дуже знайомий поріг і завмерла.
— Прости, княгине! — гаряче зашепотіла бояриня.— Винна єсть перед тобою. Давить мою душу гріх давній. Не можу .жити без твого прощення. Прости… — бояриня упала на коліна, тіло її здригалось в німих риданнях. Може, вперше у житті в її серці й справді прокинулось щире каяття. Може, й справді великий тягар гріха привів забуту всіма бояриню на поріг княгининої світлиці... Може, істинно так і є, що непрощені гріхи перетворили її життя в суцільне катування. Таки ж знає Ольга, що немає на світі більшої кари для людини, як пекуч усвідомленого власного гріха...
— Хай тобі Бог простить, Гордино, Моєї руки не буде на тобі...
— Присягаюсь і я: ні рука моя, ні мисль не будуть супроть тебе, княгине.
Бояриня звела до Ольги заплакані очі. Чула, що їй і справді стало легше на душі і на совісті, бо в її словах була та правда, яка вихлюпнулась мимохіть, але яка чаїлась у ній так глибоко, що навіть ніколи не давала про себе знати. Таки ж нині відчула і те, що та її усвідомлена вина перед Ольгою червивила її життя. З нею щось таке скоїлось — неясне... Але відчувала: щире каяття очистило її сумління й душу і Ольжине прощення дало їй якусь ніби окриленість, надію, всесильність...
Княгиня повірила їй насправді. Запізніле каяття боярині її збентежило й розм'якшило. Сіла на лавицю і Гордину запросила поруч сісти.
— Повір, княгине, се бояри колотили супроть тебе змови і мене завжди тягли до себе. Я не хотіла того... Лихий заплутував, мабуть...
— Прийми віру Христову — він очистить твою душу. Господь Бог усім прощає, хто щиро до нього приходить і розкаюється...
— Я зробила б це. Та боюсь кари своїх богів,— тихо зашепотіла Гордина.— Волхв Сивуля мовив, що боги і без того мають на мене гнів. І на сина мого єдиного... Чуриню... О, поможи знайти тихе пристанище моїй страдній душі!..— бояриня щиро виплакувала свою гіркоту...
— Повір мені, те пристанище в щирій вірі. І в добрих діяннях, у чесних помислах.
— Благословен твій розум і твоя віра, княгине... І ти будь благословенна, що не проливаєш крові для помсти... Але не можу переступити я в інший світ. Волхв мені сказав, що твоя Княжа Гора — громаддя зрад, і облуд, і підступів, і неслави. Чи так?
— Правду казав той чародій. Так воно і є...
— Тож виходить, що немає людській душі ніде тихого пристанища?
— На цій землі немає ніде, окрім віри. Укріпи нас у вірі, святая Богородице...— перехрестилась Ольга на ікону Богоматері.
Бояриня зітхнула. Вийшло зовсім не так, як вона думала. Не для каяття їхала ж сюди. Але ж і те, що трапилось,— це її велика перемога! Може, найбільша перемога в її гріховному житті. Перемога над собою... Звелась, ґречно вклонилась...
— Щось хотіла попросити, Гордино?
— Та вже потім якось... Я за сина...
— Кажи.
— Не знаю, чи уважиш.
— Кажи!
— Візьми його до свого двору. Мечником... чи до коней. Служитиме вірно тобі і твоїм синам.
— Бачиш, у мене немає своїх осторожників-мечників. Довкола варяжини бережуть мене. Варяжини і синів моїх пригорнули до себе.
— Мусиш мати своїх мечників, княгине.
— Ба, не виходить.
— Чуриня набере молодиків і прибуде сюди.
— Ні-ні, не треба. Скоро вже князь-муж повернеться.,,
— То що ж тобі сидіти в цій клітці?
— Треба ж якось жити.
— Але щоб жити, треба і боротись.
— Не знаю, Гордино. Я нікому не вірю. Тільки Богу. А ти колись зайди,. Поговоримо.,,
Бояриня Гордина випросталась, очі її по-молодому заіскрились. Її переповнювала радість мисливця: вона стояла над повергнутою величчю!..
Ольга усміхнулась: чи й справді бояриня приходила до неї за прощенням...
Не збагнути душі людини, яка знала найпотаємніші глибини владолюбської величі й падіння.
Бояриня Гордина мчала вихором лісовими дорогами до свого задеснянського краю. Летіла на крилах радости — і сама ще не знала, якої радости було в ній більше: чи від каяття і прощення гріхів, чи від усвідомлення княгининої неволі, яку берегли варязькі мечі. Та вже відчувала: час її ще не минув.
* * *
Гуляли дніпрові води, розгойдувались над Києвом білі оболоки, коли востаннє звів до них свої сліпі очі подільський тесля Гомін. Глянув на них сліпо — і подався в Урай. Проводжали його всі подоляни. Ніхто не плакав, тихо гомоніли між собою люди, згадували храми, які він ставив на землі. Жона його — Житяна — стояла поруч з його вистражданим тілом і подумки дякувала Небу, що муж її не знебувся у безвісті, а лишився жити красою своїх творінь. Під стінами соборної церкви святого Іллі й поховали його. Священик Григорій не дозволяв спочатку тут його ховати, бо не християнин. Але люди не послухали: викопали яму, врочисто опустили в неї на рушниках труну і насипали могилу.
Раптом на той горбик опустилась якась стариця. Обвішана торбами, у драній свиті й стоптаних постолах. Обхопила руками могилку й заголосила, високо, пронизливо. Хто вона, ся жебрачка? Звідки взялася тут?
Житяна нагнулась над нею:
— Звідки ти, сестро? Хто ти?
— Оляна я...
— Оляна... Чула про тебе від нього. Ходімо до хати.
— Дякую, сестро, не піду. У мене своя дорога.
— Як знаєш. Але пом'янути його душу не гріх.
Оляна звелась на ноги, засунула пасма сивого волосся за очіпок.
— Я щодня його поминаю... у нашому храмі...— хотіла додати щось інше. Та махнула рукою: хто збагне її слова... Хто знає, що лише згодом вона зрозуміла, що той храмець у лісовому її краю він поставив на для корівки й підсвинка, поставив від переповнености красою... А вона!.. Коли він пішов від них, тоді лише збагнула, що то був храм її кохання... Але сивогриві літа уже промчали повз неї... Оляна завдала на себе торби і пішла геть.
Степко запитав у матері:
— Хто ся жона?
— То перша дружина твого вітця.
— Я думав — перша ти! — здивовано звів золотисті брови. Мати говорить про це так спокійно і жалісливо. Ні розпачу, ні огуди. Мабуть, все для неї тепер було далеким, у минулім житті і вже не торкалось її серця.
— І... діти у нього були?
— Діти були тільки в Оляни — дві дочки.
— Куди ж пішла вона?
— У світ...— хто ж запитує жебраків про їхні дороги?
Степко з виучнями своїми витесали з дуба великий хрест. Упокоївся великий будівничий біля свого творіння.
Увечері мати йому сказала:
— Не дочекався вітець онуків. Мабуть, не дочекаюсь і я. Що скажеш на се?
Він знав, що мати хоче одружити його. Знайшла й невісту йому і зі сватами домовилась. Привела її в дім — гожа і ладна собою вдовиця, ковалиха Мальва. На голові мала тугий вінець коси.
