Вогняний вершник - Бердник Олесь

Віола захоплено дивилася в небо, щасливо всміхалася зіркам, ніжно пестячи голову коханого…

11

Автобус рушив до космодрому. Пробігають мимо сади, дерева, будівлі, поля й ліси.

Віола в скафандрі. Над нею схиляються люди, підносять до вуст мікрофони. Вона щось їм відповідає, усміхається. Кореспонденти записують, передають в ефір. Все це ніби вві сні. Здається, ось-ось настане пробудження — і зникнуть люди, степ, естакади. А за вікном шелестітимуть каштани, глухо гомонітиме київська вулиця.

Та ось вже з’явився шпиль ракети, наблизився. Автобус зупинився. Дівчина вийшла з нього на бетонні плити, поруч з нею молода супутниця — дублер. Важко ступаючи в незграбному костюмі космонавта, Віола підійшла до групи людей, які ждали її. Ось президент Академії — він ласкаво мружить очі, підбадьорливо киває їй. Поряд повний високий вчений з сивою шевелюрою, нахмурений, суворий. То конструктор ракети, керівник експерименту. І Грабер тут. Професор нервово потирає руки, роблено всміхається. З-за його спини виходить Віктор, зустрічається поглядом з Віолою. Вона не одвела свого погляду, хоч і важко витримати той німий поєдинок. Майже фізично відчула, як він благає її: "Не треба, не треба, не треба робити того, що ти задумала!.."

"Треба, Вікторе, — мовчазно відказує Віола. — Я не можу інакше. Я сама себе зневажатиму, якщо відступлюсь!.."

Вона, піднявши руку, прощається з усіма дружнім жестом, йде до ліфта, піднімається по східцях. Ще раз прикладає долоні до грудей, схиляється в поклоні.

Ліфт несе її вгору. Чужі ласкаві руки допомагають зручно вмоститися в кабіні супутника. В навушниках турботливі голоси, що запитують про відчуття, настрій. "Дякую, друзі чудові, дякую, Земле, мені добре, мені більше нічого не потрібно. Я — готова!"

Хронометр відлічує останні секунди. Останні миті її перебування в земному лоні перед новим народженням. І ось ракета охоплюється стіною полум’я. Грізно реве вогняна стихія, здіймає на своїх крилах гігантську ракету в простір, кидає її, ніби казкову стрілу, у таємничу безмовність неба…

12

Віктор стояв біля головного пульта управління, дивився на екрани зв’язку, слухав короткі фрази операторів. Все те линуло мимо його свідомості. В мозку вогняним шворнем пекла одна-єдина думка: "Що діяти? Як врятувати Віолу? Як її зупинити?"

А інша думка — десь в невимірній глибині єства — застерігала: "Яке маєш право зупиняти? Хто може стати на шляху вогняного вершника?"

Крізь тяжку задуму прорвалися далекі голоси:

— Увага. Сеанс зв’язку. Віоло, ми слухаємо вас…

Крізь тріск розрядів долинає коханий голос:

— За дві хвилини — оптимальне зближення… Проходжу оболонку комети… Ядро вимальовується на моніторі корабля. Воно мізерно мале… Абсолютно сферичне…

— Бачимо, бачимо, Віоло! — радісно відгукується президент. — Це феноменально! Як могла при такій мізерній величині сформуватися така ідеальна форма? Спостерігайте, спостерігайте якнайуважніше! Як апаратура? Як самопочуття?

— Самопочуття в нормі. Апаратура працює чудово. Правда, є незначні перешкоди. Перериваю сеанс. Зосереджуюсь на дослідженні. Виходьте на зв’язок за десять хвилин…

Вікторового плеча хтось торкнувся. Космонавт озирнувся, біля нього стояв директор ОІКПу професор Грабер. Він радісно усміхався.

— Все-таки вона молодець! Га? Які фотографії, яка несподіванка! Феноменально!

Віктор мовчав. Що йому відповісти? Феноменальні спостереження! А якою ціною вони дістануться, ніхто ще не догадується.

Професор з подивом поглянув на Віктора, помітив у його очах тривогу, напруження, очікування.

— Що з вами? Ви хворий? У вас бліде обличчя… мов у мерця…

— Ні, ні! То вам здалося…

Віктор прислухається до слів операторів, але чомусь сеанс зв’язку не відновлюється. Нестерпна тиша залила Всесвіт. Чому так німо? Чому всі затихли? Вчені жестикулюють, у всіх ворушаться губи, а до його слуху не долинає й слова.

І зненацька — ніби грім з ясного неба:

— Корабель падає на комету!

Сивий вчений — керівник експерименту — кинувся до екранів зв’язку. Різко наказав:

— Викликайте Віолу!

На пульті загорілися вогники індикаторів, спалахнув екран, помережаний смугами перешкод. До нього подалися, ніби жадаючи прорвати павутину сфер, президент, вчені, конструктори.

— Віоло! Віоло! — тривожно кликав президент. — Що сталося? Включайте регулюючі двигуни! Включайте двигуни!

Віктор стиснув кулаки, аж побіліли пальці, щоб стримати зрадливе тремтіння рук. Тиша. Ні слова від Віоли. Лише тріск розрядів у грізній безмовності космічного простору.

— Віоло! Віоло! — кликав президент.

Небо мовчало. А на моніторі було видно, як сріблястий супутник повільно заглиблюється крізь прозору корону комети до ядра, що переливалося ніжним феєричним сяйвом.

— Віоло! — тривожилася Земля. — Що трапилося? Чому мовчите?

Зненацька на головному екрані з’явилося зображення дівчини. Воно було спотворене до невпізнанності. Почулися уривки слів:

— Все правда! Правда… Чуєш, Вікторе?.. І навіть більше, більше… Академія… Президенту… Легенда… полум’яний вершник… полум’яний…

Тане, тане зображення, ніби прозора хмаринка в небі. Зникає. Завмерли біля екранів спантеличені люди.: — Що вона сказала? — прошепотів президент. — Що вона сказала?

Віктор мовчав. Що він міг відповісти? Що?

13

Ніч. У вікні — місяць, холодні, кришталеві зорі. Небо незатишне, вороже, чуже.

Віктор дивиться в дивоколо, лежачи на ліжку біля вікна. Поряд з ним — дублер. Він спокійно спить, посвистуючи носом. Він щасливий. Ніщо не пригнічує його, хоч незабаром старт. А Вікторові нема спокою.

Минуло вже багато днів від тої трагічної пори, коли небесна вісниця полонила Віолу. А він ще й досі нікому нічого не сказав. Комета віддаляється в зоряну безодню. їй вже дали ім’я Віоли. "Нарешті вона таки заслужила цієї честі", — гірко всміхнувся Віктор. Та що з того? Таємничий гість із безодні поніс її у безвість — живу чи мертву. А він мовчить і готується до польоту на Марс. Які моторошні сни! Навіщо ж, навіщо такі розпорошені дії земних дітей? Кому потрібні інформаційні гори про далекі світи, якщо розвіюється в зоряній прірві найвартніше, що має правдивий смисл, — рідна, кохана душа людини, без якої й тебе нема?!

Десь поряд звучить її напружений голос: "Правда… і навіть більше! Чуєш, Вікторе?.."

"Віоло! Як мені діяти? Скажи, скажи, Віоло! — Він встає, сідає на ліжку, охоплює долонями гарячу голову. — Іти до президента? Прохати його, благати, переконувати, що треба летіти вслід за кометою? Не повірять. Які докази? Слова Віоли? Уривки фраз?" На порозі кімнати виростає постать чергового.

— Чому не спиш, Вікторе? Незабаром старт, треба бути у формі.

— Добре, добре. Я спатиму…

Він знову ліг горілиць. Заплющив очі. Дрімота заколисує його, але свідомість стоїть на чатах.

У багровій пітьмі виникають розмаїті зорі — лілові, фіолетові, золоті. Пливуть, пливуть химерні, казкові візерунки. Звучить дивна музика. І десь з невідомості, просто над ним, чути схвильовані слова Віоли: "Жило страшне чудисько. Воно пожирало людей. Мільйони людей. Якось чудисько погналося за юнаком…"

Віктор відчув, що це він — той легендарний юнак. На нього насувалася велетенська тінь. Він побіг скелястим берегом моря. Дракон наздоганяв його. Тоді Віктор кинувся зі скелі у воду, пірнув у глибінь. Чудисько майже поруч. Він схопився за його гребінь. Дракон вилетів на поверхню, з скаженою швидкістю помчав по хвилях океану.

Димує вода. Летять іскри. Дракон здіймається понад Землею, летить у просторі.

Віктор тримається на спині чудиська. І йому зовсім не страшно. Він дивиться вперед, на зорі, що розмаїтою метелицею кружляють у дивоколі. Він щасливо шепоче:

— Я врятую тебе, Віоло!

Попереду виникає комета. Віктор наближається до її ядра. Зникає дракон. Віктор мчить просто так, простягнувши руки, лише силою свого бажання. Сяє розмаїта сфера, наближається.

Хлопець проникає в неї. Ніби в калейдоскопі, переливаються найтонші промені різних відтінків. Віктор, розгублено оглянувшись, тихенько кличе:

— Віоло…

Зненацька почувся суворий голос:

— Хто ти?

І луна загриміла в просторі, повторюючи:

— Хто ти? Хто ти? Хто ти?

Віктор прислухався. Оволодівши собою, твердо відповів:

— Я людина!

— Людина? — перепитав голос. — Людина — то дух шукання! Навіщо з’явився сюди?

— Я прагнув за любов’ю, — схвильовано відказав Віктор. — Я шукаю Віолу. Де вона?

— Вона єсьм!

— Де вона?

— За гранню мислимого, — прогримів голос. — Вона не побоялася переступити поріг тайни. Вона — правдивий вогняний вершник!

— Де вона? — у відчаї скрикнув Віктор.

Луна покотила у безкрай його відчайдушний заклик:

— Де во-о-она-а-а!?

— Шукай! — відповів голос.

— Де?

— Шукай, думай! Мости найміцніші будуються думкою та мужністю прагнення. Лише піднявшись над собою, знайдеш ти любов, лише віддавши себе безмірній таємниці, з’єднаєшся з Віолою!

— Віоло! Віоло! Віоло-о-о-о! — лупало у просторі.

Віктор схопився з ліжка. Якусь мить сидів завмерши. Сон… Лише сон…

Здолавши полон дрімоти, почав хутко одягатися. На порозі знову з’явився черговий.

— Вікторе, режим…

— Знаю, — перебив його Віктор. — Я йду до президента.

— Вночі? Ти здурів.

— Це дуже важливо.

— Як знаєш, — розгублено розвів руками черговий. — Але з& не забувай… інструкція…

— Не до інструкції мені тепер. Пробач, Васильку…

Віктор вихором вихопився з кімнати, збіг по сходах. Займався світанок, сонце золотило верхів’я дерев, над обрієм червоніли пасма хмаринок.

— Я врятую тебе, Віоло! Врятую, кохана, — радісно повторював Віктор, прямуючи до керівного центру. — Я йду до президента. Все розповім йому відверто. Не може бути, щоб він не збагнув…

14

Троє людей сиділи за круглим столом.

— Це безумство, — сказав сивий вчений.

— Хто знає, — загадково відповів президент.

— Ми не можемо йти на авантюру. Віктора можна зрозуміти. Емоції, почуття… Ну-ну, ти не ображайся. Це фактор вагомий, та чи доречний він у такій справі? Де реальні докази того, що комета — штучний утвір? Гіпотеза Віоли? Її останні слова? Це могла бути її передсмертна галюцинація. У барокамерах космонавтам часто верзеться казна-що, ти й сам добре знаєш. Загостреність почуття на чомусь екзотичному… ну, ти мене розумієш…

— Чому ви хороните її? — похмуро запитав Віктор. — Вона жива. Я твердо переконаний в цьому…

— А кисень? На кораблі давно вичерпалися запаси кисню.

— Що ми знаємо про космос? — задумливо-строго запитав президент, пильно дивлячись на конструктора. — Що ми знаємо?

— Але ж розрахунки…

— Хіба вирішальні відкриття здійснювалися лише за науковими розрахунками? Хіба не горінням серця, безумством генія?

— Чого ж ви бажаєте?

— Що таке наше бажання, друже? Почався космічний світанок, коли щось важить лише водіння духу.