Вогняний вершник - Бердник Олесь
Зітхнув легко і щасливо.
— Хай буде так, як є, Віоло. Після повернення з неба ми стрінемося знову… І хай тоді моє серце скаже все, що я приготував для тебе…
Він рушив до виходу, перед тим, як зачинити двері холу, ще раз оглянувся. А Віола довго дивилася вслід йому, шепотіла:
— Чи буде воно — повернення? Чи буде?
Вона зайшла до лікаря, слухняно витерпіла всі процедури. Літня гарна жінка з пронизливими сірими очима вимірювала їй тиск, жартувала:
— Вам позаздрить будь-який космонавт. Можете летіти хоч до іншої зірки…
— Туди, може, й полечу, — задумливо сказала Віола, дивлячись у простір.
— Що ви сказали? — здивовано перепитала лікарка.
— Та ні… нічого! — спалахнула Віола. — То я так… замислилась…
Того ж вечора вона знову зустрілася в холі з Віктором. Він кинувся до неї, схопив за руку.
— Віоло! Я шукав тебе. Я дізнався, що ти вже цими днями…
— Так, це правда. Післязавтра.
— Чому ж не сказала одразу? Чому промовчала?
— А що це міняє? Проте, добре, що ти прийшов сьогодні. Я тобі відкрию свою таємницю. Лише тобі, Вікторе…
— Яка в тебе може бути таємниця, Віоло?
— Велика таємниця. Слухай…
Вона підвела Віктора до вікна. Звідси видно було зорі, мерехтіння ліхтарів, задумливі дерева в осінньому вбранні, що роняли барвисте листя на темні смуги асфальтових доріжок.
— Вікторе… річ у тім, що я… не повернуся…
Віктор закам’янів. Він якусь мить помовчав, потім жалібно всміхнувся. Дівчині було важко дивитися на нього, вона опустила вії.
— Віоло, ти, звичайно, жартуєш. Як можна летіти з таким передчуттям?
— Це не передчуття, — заперечила вона. — Це знання…
— Що ти вигадала?
— Послухай. Я тобі все поясню. Я прийшла до висновку, що комета, котра тепер наближається до Землі, штучна…
— Що за химерна ідея?
— Я певна, що це — посланець іншого світу.
— А інші комети?
— Може, й деякі інші. Не знаю… Та й не в цьому справа, Вікторе. Нам треба міняти свій заскорузлий світогляд. Треба звільнятися від звичних, сірих, одшліфованих думок, аксіом, переконань і традицій. Треба бути полум’яними. Помилятися, падати, вставати і шукати, шукати, шукати нових стежок і проходів до таємниці буття. Адже ми створили безліч безкрилих, безпомічних, школярських гіпотез — нікчемних і порожніх, як горіхова шкаралупа, і притягуємо до тих гіпотез усі факти науки та пізнання. Так не можна! Ти чуєш? Треба, щоб кожен на своєму місці довбав скелю таємниці, готуючись до небувалого. І я в цьому експерименті, що має здійснитися, хочу довести собі й іншим, що космос не такий примітивний, як дехто гадає…
Віктор, піднявши руку, потер чоло, розгублено глянув на Віолу.
— Зажди, зажди… Я нічого не збагну. До чого тут проблеми пізнання… і ти? Ти сказала, що не повернешся…
— Це правда. Я вирішила не повертатися. На моєму супутнику є регулюючі ракети. По інструкції я повинна триматися на запланованій відстані від комети. А буде — навпаки. Я наближусь до комети… і сяду на неї…
— Що ти кажеш? — жахнувся Віктор. — Ти ж не повернешся! Віола сумно всміхнулася.
— Ну от. Нарешті ти збагнув. Саме це я тобі й кажу…
Віктор мовчав. їхні погляди зустрілися і вже не могли розійтися. А слів не було. Хлопець гладив долонею ніжні пальці Віоли, і вуста його ледь помітно тремтіли. Нарешті дівчина порушила мовчанку, очі її довірливо запромінилися.
— Я певна, — прошепотіла вона, — що поряд з нами живуть і мислять розумні брати. їх багато. Вони скрізь. І не обов’язково на інших твердих тілах — планетах. Вікторе, ми в полоні якогось карусельного світогляду, примітивної механістичної схематики. Ми цілком ігноруємо той вражаючий факт, що всі небесні тіла, наше єство, кожну частку матерії омиває вакуумний океан, ми в ньому пливемо, ним насичуємося, ним, зрештою, дихаємо. Те, що вважається "нічим", "порожнечею", є фундаментом всього сущого і нашого життя зокрема. Ти розумієш, до чого я веду? Нам треба трохи абстрагуватися від планетної каруселі, ступити крок за межі дитячого риштування. Тоді ми побачимо, що простір наповнений великим, всеосяжним життям, що наше життя — то лише лялечка, ембріон всеохопного життя космосу, як про те казав Вернадський. Треба лише розірвати плівку, що оточує нас, ще раз розтрощити кришталеве склепіння, яке колись зруйнував Джордано. О, який страшний консерватизм. І все, все ми будуємо за прадавнім взірцем антропозакоханості, ігноруючи розмаїтість материнської світобудови…
— Віоло! Але ж це…
— Що — волюнтаризм у науці? — насмішкувато запитала вона.
— Ну, не так… але…
— Приблизно так! — підхопила Віола. — Навіть ти, Вікторе, не можеш звільнитися від стереотипів мислення. А інші… Та хай! Хай думають, як завгодно. Я здійсню свій план. Наука не втратить нічого, вона отримає фотографії, дослідження, записи. Все, що заплановано. Я ж залишуся там. Люди дізнаються, хто послав комету до нас, яка її місія, що означає дивна вісниця з безмежності. Ти розумієш, який стрибок для знання? Розумієш, Вікторе? Інколи для обвалу в горах потрібен один камінь…
Віолині очі затуманилися, погляд полинув у далину.
— А може… може, я й не загину… Вони врятують мене…
— Хто? — ледве чутно запитав Віктор.
— Друзі, брати, — просто відповіла Віола. — Ті, які послали комету. Втім, не будемо про це гадати. Навіть підтвердження гіпотези про штучність комети дасть гігантський поштовх науці…
— Ну й ну! — почувся різкий голос. Віола здригнулася.
До них підходив директор ОІКПу професор Грабер. Він насмішкувато мружив очі, хитав головою.
— Де не носій, там і ви, Віоло. Тільки завітав у Космоцентр, як чую ваш приємний голосок. І архіпікантну гіпотезу з ваших вуст. Уже й комети штучні?
— Вітатися не завадило б, професоре, — повела іронічно плечем Віола. — Доброго вечора!
— Драстуйте, драстуйте, — буркнув професор. — Ви мене так вразили своєю абсурдною фразою, що я забув етикет.
— Чому абсурдною? — здивувалася Віола. — Чим моє припущення гірше від інших, тривіальних?
Директор по-дитячому сплеснув руками.
— Всі ви збожеволіли. Позитивні науки перетворили в склад маніакальних ідей. То канали на Марсі штучні, то Фобос і Деймос — утвори пришельців, то цирки на Місяці — дюзи мегаракет, а сам наш природний супутник — корабель, на якому наші предки прибули до Землі. А тепер, з вашої легкої руки, комети штучні. Може, Сонце, планети, а то й галактики теж штучні утвори?
— А чому б і ні? — насмішкувато запитала дівчина.
— Тоді з вами нема про що розмовляти! — пирхнув, як кіт, професор. — Хіба можна дискутувати з несерйозними людьми?
— Дивно, — гаряче сказала Віола, поглядаючи то на професора, то на Віктора. — Дуже дивно! Виходячи з вашої логіки, якась нижча еволюція, спостерігаючи наші супутники, кораблі, космічні комплекси, повинна вважати їх природними утворами, чимось на взірець планетних паразитів — бліх, чи що!
— Нелогічно! — обурився Грабер. — До чого тут наші супутники, ракети і природні комети?
— А до того, що ви боїтеся прослідкувати поступ науки й техніки на найближчі сотні чи тисячі років. Вже в найближчі десятки літ ми зможемо монтувати "ефірні міста", що зрівняються по масштабності з Фобосом, Деймосом або перевершать їх. А далі? В наступні мільйоноліття? Мислячі істоти Землі зможуть творити планети, зорі, а може, й галактики… Якщо в цьому буде необхідність. Хіба не ясно, що це так? Де ж межа потужності розуму? Світ безмірний. Брати в інших світах, може, обігнали нас на мільйони циклів…
— Де вони? — іронічно розвів руками професор.
Віола гірко всміхнулася.
— Завжди це запитання. Подайте їх сюди! Чому нам хочеться, щоб істоти з інших світів обов’язково позували перед нашими об’єктивами або дарували нам автографи? Звідки така зарозумілість та самозакоханість? Наша цивілізація може виявитися ембріональною, дитячою порівняно з життям безмежності…
— Ет! — зневажливо махнув рукою Грабер. — Розвели цілу філософію на фікції. Наївняцтво, еклектика — більше нічого!
— Яка там філософія, — сумно сказала Віола. — Елементарна людська логіка. А комета штучна, — по-дитячому закінчила вона.
Грабер рушив до виходу. На порозі оглянувся, сухо сказав:
— Жаль, що я раніше не знав про ваші божевільні ідеї. Нізащо не прийняв би до інституту.
— Дуже переконливий метод вести дискусію, — насмішкувато кинула йому вслід дівчина. — Вікторе, ти чуєш? А втім, досить суперечок. Ходімо, погуляємо під зорями…
10
Вони повільно йшли алеєю парку. Ступали тихо, обережно, ніби насолоджувалися ходою по землі. З дерев падало жовте, багряне листя. Здавалося, що добрі незримі руки стелять барвистий прощальний килим для Віоли.
Вийшовши на край парку, зупинилися. В імлі виблискувала вузенька стрічка ріки, над обрієм сяяв феєричний меч комети. Віктор різко повернувся до дівчини. Голос у нього тремтів:
— Віоло, не треба… Не треба, кохана… В очах дівчини заблищали сльози.
— Це сильніше за мене. Хтось має бути першим, Вікторе. Треба ступити в океан босою ногою. Не дивитися на нього крізь шкельця… Хочеш, я розповім тобі старовинну індійську легенду? Про комету… Хочеш?
Він мовчав, дивлячись в небо сумним поглядом. Віола зітхнула, тихо промовила:
— Все-таки я розповім. Слухай… Жило страшне чудисько. Воно пожирало людей. Якось чудисько погналося за юнаком, і він, рятуючись, пірнув у море. Дракон — за ним. Юнак схопився за гребінь чудиська, воно розлютуи, назавждло по хвилях, щоб скинути хороброго вершника. Та юнак не випускав гребеня, мріючи, що тим самим він не дасть дракону ганятися за людьми. А чудисько тим часом так помчало по морю, що іскри летіли за ним. І разом з вершником дракон почав підніматися над Землею. Так палка думка людини підняла в небо навіть ворога. І тепер всі ми бачимо комету і посилаємо думки вдячності тому, хто давно став полум’яним. Думки чорних, білих, жовтих, червоних людей летять у просторі і дають нові сили вершникові дракона…
Віола замовкла. Потім тихо спитала:
— Ну як тобі… легенда?
Віктор ніжно глянув на дівчину. І йому здалося, що зорі сплітали німб довкола її голови. Звідки вона прийшла сюди, на Землю? Хто вона — хвилююча й незбагненна?
— Чудова легенда, — прошепотів він. — Я зрозумів тебе, Віоло. Треба всюди бути вогняним вершником, жити не для себе. Але, кохана моя, як же я буду? Як мені без тебе? І як я полечу на Марс, коли ти…
— Послухай мою прощальну пісню, — озвалася вона. — В ній — все…
Ти не плач сиротою і серце не край,
Те, що статися має, — те станеться…
Птахи рідні зберуться у Зоряний Край,
А примарне — в безодні зостанеться…
Не ридай, коли птах відлітає удаль,
Те, що з єдності вийшло, — з’єднається.
Неминучої радості знак — та печаль,
Що у серці твоїм одмічається…
Пам’ятай, що розлуки існують на те,
Щоб освячувать зустрічі бажані,
Лише те існування у вічність зросте,
Що тяжкою скорботою вражене…
Він стиснув зуби, сховав обличчя в неї на плечі.
