Листя землі - Дрозд Володимир
І мовив він обережно: "Бач, як на віку складається: живий ти і дужий, а в Пакулі давно тебе похоронили…" — "Не знав я цього, але — здогадувався, — кивнув Калша. — Мабуть, довго тепер житиму. Троє нас із усього екіпажу до англійських берегів допливло. Двоє там і зосталися, спокійніших часів піджидаючи, а я — через які лише світи і фронти додому не брів! Революція, дітки, жонка, батьки старі — усе гужом тягло мене через Європу на гору цю, над Пакулем. Як там вони поживають? Чи живе-здорове кодло моє?" — "Врем'я таке, Никифоре, що сьогодні тобі сонечко блисне — уже радієш…" — Кожне слово Кузьми у муках болісних народжувалося. "Ну, будь здоровий, Сизифе пакульський… — не став його слухати Никифор. — А Сизиф — це був такий чоловік із бідняків, уже не помню в якому краю, грамотніші товариші мені розказували. Втім, у всіх краях — біднякові не солодко, І так воно буде, поки світова революція не переможе. Так Сизиф той за наказом пана каменя на високу гору викочував, а пан униз його скидав, щоб рабові роботи ніколи не переробить. Доки у Сизифа прокинулася класова злість і повстав він супроти пана. Ось і нині такий час, революційний! Не поспішай будувать, чоловіче. Скоро ми німця з нашої землі турнемо і такий класовий вогонь роздмухаємо, що й каміння горітиме, не те що млин…"
І ступив він широко, щоб до села, дорогою, яку Кузьма в чагарях прорубав, прямувать. Боліла душа Кузьми болем великим, і не знав він, як йому вчинити, аби хоч трохи полегшити страшну ношу, яка ось-ось впаде на душу цієї людини. І мовив він голосом печальним: "Не спіши, Никифоре Гордійовичу, вислухай вістку тяжку. Мо', воно легшей тобі буде, як я туточки, на горі тобі скажу, аніж люди в селі почнуть наввипередки твою рану криваву сіллю слів співчутливих посипать. Не поспішай, чоловіче, нема тобі куди поспішать, ніхто тебе уже не жде. Нема нікого твоїх на сім світі, ні дєток, ні жонки, ні батька з маткою, Усіх в одну ніч кручею, що зсунулася, навік привалило, високу могилу насипавши. І я вже хреста на тій могилі поставив, гончака ж бо у батька твого, ще живий був, на розбір купив…"
Підломився Никифор, син Гордія Калші, Осначком прозваного, як дерево, біля кореня сокирою стяте, обліг на схил гори Крукової, опустив голову між колін і так застиг. І підійшов до нього Кузьма, поруч сів, бо не можна людину в таку лиху хвилину на самоті залишати: "Чоловіче, не знаю, як тебе втішити, свого горя у мене по зав'язку, сьої весни двох своїх малих дєток схоронив, од тифу померли. Та коли б міг, і твого б горя дещицю перебрав на себе, бо забагато горя твого нежданого для одної людяки, Але треба якось жить, Не для самої радості людина на сей світ Богом послана, а послана для гарту душі. Хіба не так коваль у сільській кузні залізо гартує?.." Але мовчав Никифор Калша, ніби до каменя німого промовляв Терпило. І тільки голова мінилася вочевидь, сивою памороззю бралася. І Кузьму горе чуже, що до свого додалося, до самої землі гнуло.
Уже звечоріло, як зійшли вони в підгір'я, переступили поріг Терпилової хати. Без слів усе зрозуміла Марусина, упізнавши Никифора, колись вони сусідували. І внесла вона карафку з горілкою, на травах, Уляною зібраних. І сіли вони за стіл — пом'януть, хто на той світ помандрував. І сказала Марусина голосом сумним: "А мо', їм там луччей, як нам туточки". І зітхнула Уляна: "Ой, мруть люди, мруть, та й нам доріженьку труть". Аж тоді зайшовся в плачі невтішнім Никифор, і плечі його широкі під чужою одежею затремтіли. "Плач, Никифоре, не соромся сліз, — знову мовила Марусина, в чарки доливаючи. — Плач, бо й мужикове серце у плачі відтає, хоч яким би холодом взялося". А Кузьма дивився у вікно, на небо, де уже зорі проклюнулися, і були зорі для очей холодні, наче з криги різьблені.
А як трохи одійшов душею від горя свого Никифор, син Гордія Калші, Осначком прозваного, почав він допомагать Кузьмі на Круковій горі, у роботу, наче в ополонку, кинувшись. І тягали вони, Русалку впрягши, дерево на шпиль гори, і стіни вітряка складали. Настирний був у роботі Никифор, сокира так і грала в руках його, що без роботи знудилися. Але на язик — німував більше, коли-не-коли на слова спроможеться. І росли стіни, як тісто на дріжджах, і півсвіту відкривалося Кузьмі та Никифору з верхніх вінців. І гармати в дворі панської економії, де німецький гарнізон стояв, — як на долоні. І видивлялися на них німці в бінокль, виблискуючи скельцями супроти сонця. І уперше за чимало днів, одколи разом працювали, озвався Никифор Калша: "Ось, стрільне зараз германець по ковчегу твоєму, що в ньому надієшся од світової революційної повені порятуватися, — на тріски він розсиплеться, і ми разом з вітряком". 1 не було в голосі Никифора ці співчуття, ні жалю, ані страху — сама злостивість. І дивувався Кузьма, бо і з Никифорових мозолів кривавих та поту млин його на горі Круковій виростав.
Але не стрелили по них німці, а прискакав на гору офіцер німецький, з ним — Костянтин Журавський, син пана Опанаса, покійного давно. Прискакали вони на Крукову гору, спішилися. Ходив німець навколо вітряка, носком чобота об кам'яні кругляки, на яких млин стояв, буцав, по стінах нагайкою похльоскував, а пан Журавський джеркотів до нього по-німецькому. І казав німецький офіцер, позираючи знову на вершок вітряка, де Кузьма уже до колеса поворотного "шапку" ладнав: "Добже, добже… Бауер… Хозяїн…" А Никифор, здаля гостей непроханих запримітивши, у чагарі пірнув і з'явився, коли від них і слід прочах, з обличчям хмурим, як надвечір'я грозове: "Що, похвалив тебе германець, по голівці погладив? А ти уже ладен і руку лизнуть, як пес хазяїнові?.."
Дак ми, значить, на теє врем'я уже розсмакували, як воно під німецьким чоботом. Землиця, що було нам усміхнулася, помахала ручкою і попливла назад, до пана, попа та хазяйчиків. А хлібець наш, бачимо, у Германію пливе. Л ті, що, думалося спершу, нас захистять, наші ж бо хлопці, з Украйни, по-мужицькому гомонять, в одежці такій, як ото у нас у клубі тепер п'єси про колишнє грають, дак тії — тик-мик, і болєй за спинами німецькими, їздив од нас один, П'явка, аж у самий Київ, на їхній збір, у цирку, розказував, був збір, самого гетьмана в цирку бачив. Але ми гетьмана не бачили, ми німця бачили, з яким тольки-тольки три годи воювали, і побив йон, німець, на войні наших, із Пакуля, немало. І агітатори, од більшовиків, у село, конєшно, навідувалися, лінія між Росією і Украйною од нас близько, за Невклею, за лісами Сіверськими. Навідувалися, конєшно, агітатори, рани наші душевні сіллю слів посипали. А гомоніть і обіцять вони уміли, ой уміли, послухаєш — дак завтра і рай буде на землі. І роти свої на ту їхню балачку ми, конєшно, широко роззявляли. І з лісів Синявських, де Говоруха, Портартуровцем прозваний, з друзяками своїми осів, посланці од хати до хати ночами таємно ходили. А ми, конєшно, хлопці ще молоді, гарячі, фронти миколаївської пройшли, і не впорожні повернулися, тади трохи не в кожного з нас у стрісі чи десь гвинтівка прихована, а були такі, що й кулемети притарганили…
Се правда істинна, гуртувалися ми. І тяглася так до кінця літа, докуль не оджнивували. Далєй чуємо: наказ із лісів, од повстанкома — бить германія. Такого-то, значить, ноччю я прийду, з хлопцями своїми, се Говоруха нам переказує. Зібралися ми в Страхоліссі, біля Чортового болота. Шалина там така, що ніхто з чужаків не поткнеться. Ну, зібралися ми. Одне на одного подивилися, а нас уже — за сотню, бої з Крутьків, і з Пльохова та Мохнатина людяки підходили. Розкасирувалися ми на два взводи, а за ротного — представник од повстанкому, од Говорухи, значить. Тольки ж хто взводами нашими командуватиме, як ми усі — солдатська скотинка сіра. Туточки пакульці і згадали про Кузьму, сина Семирозумового, що на Круковій горі тади вітряка саме будував: Георгіївський кавалер і командував на фронті, сеє ми знали. І послали ми трьох наших хлопців на Крукову гору, а там недалеко. Калі вертаються вони під вечір, і син Осначка, Никифор, що познєй у Пакулі один час верховодив, із ними. А Кузьми, сина Семирозумового, — з ними нема. "Осьдечки, — кажуть хлопці,— нам командир взводу буде, матрос пітерський йон, а Кузьма — у штани наклав. Таки йон контужений — на голову…" Трохи воно не так було, я — один з тих трьох, що на Крукову гору ходили, і пам'ятаю, як зійшли ми на Крукову гору, Кузьма крила на вітряка свого ладнав, а Никифор помагав йому. І було крил аж шестеро, я такого вітряка ще й не бачив на своєму віку. І почали ми обом їм казать, щоб повоювати германця в помісті Журавських, і кликали з собою. Дак Никифор, син Осначка, той мовчки слухав, а Кузьма Несторович і гомонить до нас: "Не подумайте, люди добрі, що я тулюся душею до германця і мрію йому п'ятки лизать. Що б там у Києві гетьман не мудрив, а германці здавна вороги наші, і крові слов'янської немало пролили. І бачу я, не сліпий, що на лафеті германськім пани та підпанки хочуть знову у рай свій колишній в'їхать. Але воювать германець уміє добре, се я теж знаю, гармати і кулемети у його, голими руками не візьмеш. Втеряєте ви голови свої марно, і на Пакуль велику біду накличете, повірте мені. Бо ще воно — не час. А на війні — як на війні, треба головою думать, а не тольки — трах-тарах. І такеє ще вам скажу, як на духу. Одкрилось мені, в одну з ночей моїх фронтових, калі контузило: нема правди у силі людській, а є правда — у розумі та совісті. І скольки кровиці людської не проливай, щастя з крові не виросте, а виросте бур'ян новий на полі людському. А що смерті я не боюся, дак ви сеє знаєте і в Глинищі бачили". А вже як зібралися ми ні з чим вертати із гори Крукової, Никифор, син Осначка, підвівся мовчки і пішов за нами. А Кузьма — сам біля вітряка свого зостався. Отако сеє було.
А воно ж бо і случилося, як Кузьма, син Семирозума, провіщав. Ой люду-люду нізащо погибло, наче з косою сама (мерть у Пакуль прийшла і вкосила лугу людяцького…
Темної серпневої ночі підступав повстанський загін до помістя Журавських, а німці — ні про що не здогадувались. Ніжилися вони в постелях по флігелях та хатах по-міських, на дворищі економії, а старшина їхня разом з військовим комендантом та молодим паном Журавським — у домі панському.
