Листя землі - Дрозд Володимир
А як не стане мене, врем'я ж бо таке переживаємо, що людяка — наче тая муха, одної з нею ціни, як тади вони — без мене? Попідтинню старцюватимуть? Калі я що не так думаю або чиню, підкажи мені, святеє сонечко…"
Але котилося сонце по небу синьому, видзвонювали дзвіночки жайворонків під його дугою золотою. Котилося, наче й не до нього волав Кузьма, син Семирозума. І з тугою великою подумав Кузьма про батька свого, Нестора Терпила, Семирозумом прозваного. Хоч досі рідко згадував про нього, знав-бо його більше з оповідок материних, малий був, як помер батько. І подумав Кузьма, болісно переживаючи самотність свою під небом весняним, у сяєві молодого сонця: "А був би живий отець мій, Нестор Терпило, Семирозумом прозваний, він дав би мені раду мудру, як далєй на світі проживать".
І щойно він так подумав, як з'явився батько його, Нестор Терпило, Семирозумом прозваний, серед поля, Кузьмі наділеного. З'явився він у ризах золотих, наче із сонця зшитих, і йшов він по землі відталій, але землі ногами босими не торкався. І впізнав його Кузьма з лиця, бо лице батькове на дні нам'яті жило.
Се-бо — правда, являвся Нестор Семирозум людякам пакульським у літа тяжкі, як ми горе горювали, являвся, хоч покійний давно був, а Кузьмі, сину своєму, чи не першому йон об'явився.
І мовив Нестор Семирозум голосом німим, як дерева і трави перемовляються між собою, але вчув той голос Кузьма: "Синку мій, як був я ще й тілом на землі, а не тольки, як тепер, душею, відкривавсь очам моїм жадібним скарб великий. І звабився я, але не давсь мені скарб. Отак і з вами, людяками нинішніми, буде. Стережіться упійматись на дармовицю. Послухай ради моєї, синку, і надійся болєй на ремесло своє, бо його у тебе ніхто не одбере, а ще довго тобі земельку топтать. Врем'я ж гряде — до людей не ласкаве, вельми ж, як людина сові слива й розумна. А ти — душею живий. Сеє все я ще у шибці віконній побачив, як ти народився. Болить душа моя за всіх вас, людей Краю, і через сеє нема мені покою на небі, де я з Богом про вічне розбалакую, як осьдечки з тобою, сином своїм".
І не стало Нестора Семирозума посеред поля, і голосу його не стало чуть. Лише в пам'яті Кузьми ті слова зосталися. І тяжко роздумував він над батьковими словами, додому повільно вертаючи. А як прийшов до дворища свого, Марусина, плачучи, з хати вибігла: "Ой, німці ідуть, силою великою, уже в Крутьках вони. Люди крутьківські прибігли з плачем та горем: добро поміщицьке німці назад одбирають". І подумав Кузьма, син Семирозума, уголос: "Правду-таки мені щойно батько мій покійний гомонів: на чужому горбі до раю не в'їдеш…"
А Марусина дивилася на нього, як на хворого, очима печальними.
Сеє вже на моїй пам'яті, на моїй. Як німці у село зайшли. А з ними ще такі — у жупанах, і чемерочки на них, ніколи такого не виділа, що вже то за людяки були, відки яни, — і не знаю. На Благовіщення, саме вода пішла. І шукали яни комітетників. Але Борис Говоруха із сільськими заводіяками у Синявські ліси одійшли. А хто не встиг чи не захотів, тих біля зборні різками потчували, сеє на моїх очах було.
І пан Костянтин Журавський, син баронеси Наталі, з ними прибув, на коні вороному, та усе з німецькими начальниками джеркоче, йон умів по-їхньому. І наказали німці усе, хто що узяв з помістя, панові повернути. І зводили та зносили людяки, бо нікуди дітися. А в мого батька під повіткою шафа лежала. Прочув йон про таке, прикидав шафу соломою, ще й поліняк зверху наклав. Тольки ж найшлися такі, що панові Костянтину у вуха внесли.
Дак, мо', Вовчар і вніс, сусіда ви доброго мали…
Нє, Вовчар уже тади у червоних служив, за лінією. Як під кручею, у Глинищі перед дулами гвинтівок постояв, одразу й накивав п'ятами з села. І таким комісаром ретивим, розказують, зробився, що страх. У Мньові, як зайняли червоні, багатих людей причинили, і попа мньовського. Йон ще колись до нашого отця Олександра приїздив, і службу вони разом правили, виднин такий піп. А в того мньовського попа та був син, літ йому сімнадцять, а мо' й меньш. Дак прийшло те дитя за батька просить, а вже попа з людяками мньовськими за стайню ведуть — розстрілювать. Дак Вовчар і хлоп'я теє — туди. А йон тими, хто розстрілював, командував. Дак, розказують, на очах у батька те хлоп'я з нагана убив, а тади уже — й самого попа. Отакий йон був.
А батько Вовчара, Мартин Волохач, сей ні з червоними, ні з німцями, ні з гайдамаками не знався. Приїхав було до його пан Костянтин і каже: "У тебе, Мартине, двір такий, що за версту до двору — уже дзвенить. Будь у моєму помісті за господаря, управителем тебе настановлю, ти людей у вузді тримать умієш, а мій управитель п'ятами накивав". А Мартин Волохач панові і відповідає: "Ні, Костянтине Опанасовичу, на германських штиках ми з тобою довго не всидимо, мулько дуже. А германець — як прийшов, так і піде, наївшись хлібця нашого. Мені ж з людьми далєй жить". Се я сама чула, гомонку їхню, воду з їхнього колодязя брала, бо в наш колодязь хтось убитого пса кинув. Уже як денікінці прийшли до нас, тади Мартин Волохач голову підняв: "Се уже — наша власть, сюю власть я сильно уважаю". Тольки ж недовго тая власть побула.
Ага ж, прийшли до нас у двір німці, наказали поліна і солому під повіткою розкидать. А тамочки — шафа панська, дзеркальна. Дак вони батька мого на тій шафі розіклали і порядку своєму довго шомполами учили, докуль і не зомлів батько, водою одливали. Уляна Несторка усю весну травами його потім одпоювала, бо уже кров'ю харкав.
Уляна Несторка — яна сама нагая скуштувала, як телицю в економію відводила, бо тади ж Кузьма з Марусиною уже в тифу лежали. Мерли ж люди од того тифу, ой мерли, як мухи. А німці кожного, хто з економії виходив, забране повернувши, у воротях нагаями одмічали.
Се так, стояли вони рядами коло воріт і кожного, хто виходив, нагаями періщили. Тольки ж Уляни Несторки нагай і не торкнувся. Мій свекор на свої очі бачив і розказував. Йон тади у економії за конторщика був. Як випливла Уляна Несторка з воріт, а хто пожив на світі, той пам я-тає, як вона ходила, уже і в старості глибокій. Дак випливла Уляна Несторка з воріт, крайній німець замахнувся нагаєм. Але глянула на нього Уляна очищами своїми — і рука німця наче дерев'яною зробилася. І пропливла Уляна крізь стрій німецький гордо, і ніхто її пальцем не зачепив. Се мій свекор на власні очі бачив і часто розказував, як ще живий був.
Бо знала яна щось, знала.
Знала чи не знала, а на лиці її таке написане було, що й словами не опишеш. Та й уся вона: у годах уже, а земля, було, під нею на два метри горить.
То — Уляна була, я вам скажу. Се уже в наше врем'я, по війні останній, уже їй, мо', год сто було. І грали у дворі свадьбу, Миколай, уже правнук Улянин, женився. Дак музики у дворі награють, дві гармошки і два бубни, од молодого і молодої. А Уляна — на задвірок зайшла, щоб не на очах у людей, а ми — в Мохначки на городі були, гарбузи у неї здоровенні, як бочки, виросли, вона повела хвалитися. Дак були ми на городі в Мохначки, і одтуль усе нам видко. Музики награють, а вона, Уляна Несторка, на задвірках витанцьовує, так витанцьовує, що не кожна і дєвка зуміє. А вже зробилася як смерть, худа й біла, самі кості. А тими ногами худющими такеє виробляє, так видригує — коли б на власні очі не бачила, ніколи б не повірила. Сила жисті в ній була, незмірима сила…
І мерли люди од тифу як мухи. Уляна ж Кузьму й Мару-сину одходила. Одходила Кузьму й Марусину, а двоє діток їхніх, близнята, згоріли за три дні, наче свічечки. Умивала їх Уляна водою, узятою чуть світ з річечки Жолудівки, у чистий четвер, давала сіль їсти, перед Стрітенням у печі випалену, знімала з діток сорочечки і під камінь клала — ніщо не помогло. Шептала Уляна в узголів'ї дітей; "Уроки-урочища, пристріти-пристрітища, лихорадки-лихорадчища, тут вам не бувати і не ходити, червоної крові не пити, серденька не сушити, жовтої кості не ломити, білого личенька не в'ялити, я вас висилаю, вимовляю, вишіптую, я вас посилаю на очерета, на болота, на густі ліса, де дєвка коси не носить, де парубок коня не сідлає, де півень не співає…" Шептала Уляна, шептала Уляна крізь сльози, а душі дітей залишали. І лежали діти в труні одній, як дві лялечки, з дерева білого виточені, а Марусина, хоч сама ще од вітру хиталася, не слізьми — кров'ю оплакувала близнят своїх. І кричала вона до Кузьми, винуватячи його, що забрав її з монастиря, спокусив на гріх, а тепер за той гріх Бог смертю дітей їхніх карає. І кричала вона до Уляни, що та — шептуха і відьма і дух сатанинський по дворищу їхнім гуляє, а діти безневинні смертю за це платять. І кричала вона до людей, які на похорон прийшли, що радіють вони смерті цій, бо заздрили чорно на діток її, що сіяв їх Бог, як мак, щедро. Але прощали їй і Кузьма, Уляна, і люди, бачили-бо, що в нестямі материнській вона перебуває.
А як схоронили дітей і одбули панахиду гарячу, вийшов Кузьма на Крукову гору. А вже сонце за ліси Синявські опускалося. І молився Кузьма до сонця, як до Бога, в якого увірував душею своєю: "Господи, чому ж ти мене не узяв, а узяв дєток моїх, за якими гріха — ані крихти? Не мовчи ж, а вимови хоч слово, аби утямив лінію учинків твоїх розумом людяки земної, бо душу мою виснажують думки та сумніви гіркі". Але глянуло сонце байдуже оком червоним, і заплющилось око, пірнувши в бузкову каламуть обрію. І лише журавлі угорі голосили по дітях голосами тужними, співчутливими. І подумав Кузьма, що й насправді скоро втратить розум у цій незбагненній світовій веремії, якщо конче не дасть роботу голові і рукам своїм. У такі страшні часи тільки роботою, мабуть, і може людина порятуватися.
І прочув Кузьма, що Гордій Калша, Осначком здавна прозваний, продає гончака на розбір. Пішов він у гирло Огудниці на те судно глянути, а вже спадала прибутна вода і судно на березі лежало. Давній був гончак як світ, але дерево ще добре, сосна та дуб. Аж побачив Кузьму з підгірка, де хатина його стояла, дід Гордій, зійшов у беріг. І розказував Кузьмі Осначок: "Батько мій був солдат миколаївський, як і твій батько. А як вернувся йон із Кримської війни, поранений, наділила йому громада осьмуху кручі, і зліпив йон куреник оцей, і очоловічився, узявши за себе попову наймичку, і дітки скоро посипалися, наче із торби.
