Син волі - Шевчук Василь
— шепнув Тарас товаришеві.
— Поки ми тут оббудемося та перекинемо по чарці меду, зійдуться твої пани рибалки та човнярі, — сказав Олекса, входячи слідом за ним.
І справді, десь за годину-другу робітний люд став швидко заповнювати чималу залу шинку, забігали метка шинкарка та наймички, задзенькали чарки, пляшки.
— Олекса! — впізнав Сенчила дядечко із шпакуватим чубом і довгими, як в запорожця, вусами. — Яким це вітром? Вільно тут біля вас?
— Сідайте, дядьку Прокопе. Налити вам чарчину?
— Чого ж її і не налити! — пригладив Прокіп вуса. — На те ж вона й сотворена...
Він сів, узяв чарчину, що ніби враз поменшала в його руці, і смачно випив.
— Дякую.
— Беріть, що є, закушуйте, — припрошував Сенчило дядька.
Прокіп кивнув шинкарці, й вона, звинувшись поміж столів, принесла пляшку, чарки та цілу миску смаженої (із печі просто!) риби.
— Миколо, Петре, а йдіть сюди! — гукнув тим часом Прокіп до двох нових пришельців, що озирались, видно, когось шукаючи.
Вони всміхнулись радісно й посунули, немов човни між кригою, на дружній поклик.
— Добридень вам! — зняли шапки.
— Сідайте, — дав місце їм на лавці Прокіп. — Вип'єте?
— Того й прийшли.
— Весь тиждень у рот не брали.
— Ви не зважайте, що це пани. Олексу ви ж бо знаєте. А друг його...
— Шевченко, — сказав Тарас.
— Художник, — додав Сенчило.
Прокіп зламав широкі брови.
— А не кобзар? Я чув, що є кобзар Тарас Шевченко, пісні складає, кличе до волі словом... От би зустрітись з ним, спитати!..
— Про що? — всміхнувсь Олекса.
— Ось як побачу його самого... Кажуть, стрічались з ним на Куренівці, і на Пріорці...
— Який же він із себе? — спитав Олекса, лукаво мружачись.
— Ще молодий, а вуса!.. — вказав рукою ледь не на пояс. — Козацький чуб — аж до плеча! І голос, голос!..
Страшно було Тарасові назватись їм, понівечити той гордий, пишний образ, який для нього вималювала людська уява, і він мовчав.
— Кажуть, коли пани побачать його, жахаються, судомить їх...
Петро й Микола внесли й свої штрихи до образу:
— Ще б пак!
— А може, він характерник...
Узявши пляшку, Прокіп налив чарки й підніс свою:
— Дай боже йому здоров'я!
Сенчило пирснув, випив і запитав:
— То що ж ти, Прокопе, хотів почуть від нього?
— Не я один... — викручувався.
— Я з ним знайомий, Прокопе. І він також, — кивнув у бік Тараса.
— На власні очі бачили? — аж подались до нього.
— Отак, як вас.
Притихли. Сусіди теж полишили свої чарки, тяглись до них.
— Хотів його спитати... — поглянув довкола Прокіп, — чи довго нам терпіти, чи є на світі сила, яка б змогла панів, царя...
— В них військо!
— А ти зажди, Миколо, не заважай!.. Так от: чи зміг би простий народ турнути їх під гузно?.. — прошепотів.
— Народ, якщо він дружний, осилить все, — сказав Тарас. — Біда лише у-тому, що ми хто в ліс, а хто по дрова!
— Ми що... А в них і зброя, і солдати... — зітхнув Петро.
— То правда, — сказав Микола сумно.
Тарас дістав з кишені насіння соняшнику, яким учора він був пригощений, і висипав його на стіл. Потому взяв з десяток, одгріб убік і мовив:
— Оце вам цар з міністрами, а це — народ, — вказав на більшу купку. Згорнув її у жменю і висипав на ту, що менша. — Де вони? Нема, пропали, щезли!
— Чорти вхопили, — басом сказав Петро.
— Виходить ніби й добре... — пошкрібся в тім'ї Прокіп. — Тільки... не здатні ми супроти війська... Сокира, плуг та борона — ось з чим ми діло маємо.
— А славні наші прадіди хіба були не від землі? — спитав Тарас.
— Ну, твій, скажімо... — хихикнув хтось.
— Я з кріпаків, дев'ятий рік на волі.
— Дива-а!..
— Ану ж тихіше! — підніс Олекса руку і прочитав напам'ять:
Було колись — в Україні
Ревіли гармати;
Було колись — запорожці
Вміли панувати.
Панували, добували,
І славу, і волю!..
А чим ми з вами гірші?
— Воно-то так... — озвався у повній тиші Прокіп. — І все ж коли б спитати у Кобзаря...
— Ну ти й затятий, Прокопе! — сказав Олекса весело. — Подай йому Тараса — де хоч візьми!
— Це діло важне, — мовив вусань суворо. — 3 ходу його не вхопиш, треба обмізкувати...
— Там хтось чужий! — гукнули біля дверей.
Тарас підсунув чарку і заспівав:
Очерет, осока;
Чорні брови в козака...
— То не сюди! — гукнули знову.
— Тихо! Співай, співай...
Тарас кивнув Олексі й звернув на іншу стежку, на ту, якою сюди прийшли:
Горе мені, козакові, що батька немає, —
Батька нема, мати чужа, а жінка не любе;
Пішов би я в Запорожжя, — дороги не знаю!..
Хто зміг, його підтримали, і пісні стало тісно у стінах шинку. Люди — ці плотарі та човнярі, рибалки та вантажники — відчули щось затаєне від них життям, забуте в щоденних клопотах про хліб насущний, і стали дужчі, вищі буттям і духом. Радісно було на них дивитися, як на дерева в брості, як на ріку, що скресла...
Пісня зміняла пісню, аж доки всі стомилися і хтось сказав, що треба вже промочити горло. Випили, а потім враз загомоніли про давнину, про волю, про запорожців, які її виборювали...
— Ну ти й співаєш, чоловіче! — сказав Петро Тарасові.
— Не чув тебе наш благочинний, а то до хору взяв би, — додав Микола.
Прокіп вдивлявся мовчки в нього. І раптом мовив як похвалу чи як непевний здогад:
— Коли б тобі козацькі довгі вуса та оселедець, то був би геть Тарас Шевченко...
— Куди йому! — гукнув Олекса. — Якось прийду до вас із Кобзарем!
— Спасибі... І ти приходь, — торкнувся Прокіп руки Тарасової. — У нас тут є ще порох в порохівницях... І шабель трохи знайдеться...
— Прийду, — сказав Тарас, підводячись. — Нам вже пора.
Мав звичку йти до того, коли сп'яніють люди і втратять здатність мислити.
Надворі, вже біля Дніпра, Олекса мовив скрушно:
— А може, ми повинні були признатися, що ти і є Тарас Шевченко?
— Побили б ще за самозванство, — сказав Тарас. — Ти ж чув, який він, справжній. Вусища, чуб!..
— Якщо на слід натраплять, шукатимуть його такого...
— Бачиш, немає зла, щоб на добре не вийшло!
Набрав у пригорщ снігу, зліпив чималу сніжку й жбурнув у ворона, що походжав поважно неподалік. Той знявся важко, каркнув і полетів.
Біля гори Олекса раптом згадав, що має пильне діло тут, на Подолі, і розпрощався.
Вгору Тарас ішов не кваплячись. Було шкода лишати цей зовсім інший, йому рідніший, миліший світ. Усе тут звичне, знане, без будь-якої фальші. І мова, і звичаї, і типи лиць, характерів утворювали те середовище, в якому він, попри свою освіту й теперішній суспільний стан, був наче риба у воді. Там, на Горі, йому весь час доводилося триматись ролі, грати когось, ким бачить його чиновно-мундирна братія, пани та підпанки Старого міста і ким йому не стати, хоч би й хотів. Із кручі поглянув ще раз на панораму ріки, Подолу, далечі, що за Дніпром, і посміхнувся. Бродить десь по околицях, межи людей, кобзар Тарас Шевченко — вусатий і з оселедцем аж до плеча!..
Удома на нього ждав Микола Костомаров.
— Нарешті! — кинув книжку, яку читав. — Ну де тебе, Тарасе, носить? Я зранку тут...
— А що таке?
— Вакансія! Художник Павлов подав прохання Траскіну звільнити його з посади вчителя в університеті.
— І ти вважаєш, що я...
— Звичайно! Завтра ж подай прохання. Будемо разом навчати молодь, і вихованці наші роз'їдуться по Україні!..
— Гадаєш, ділу буде із того користь?
— Молодь схильна до справедливості, добра й свободи. Сотні братів по думці вирушать будити люд і сіяти в його серцях святі ідеї єдності усіх слов'ян, братерства й волі!
— Добре, — сказав Тарас. — Подумаю. Мені моя робота теж до душі...
— А ти її не кидай. Встигатимеш і тут, і там. Ну, я побіг. На мене жде Аліна...
— Гляди, Миколо, женишся!
— Чи не пора?
— Та, мабуть, уже пора... — згадав Тарас свою пригоду в Лаврі й те мелодійне "мамо!", що так йому запало рвійно в душу.
Тільки пішов Микола, як до кімнати з грюком влетів Сенчило.
— Радуйся! Допіру стрів я Павлова, і той просив сказати тобі, що він подав...
— Я знаю, від Костомарова, — сказав Тарас.
— Чого ж ти тоді стоїш? Давай папір, перо й чорнило! Я напишу прошеніє, а ти підпишеш, аки великий пан!
— Гадаєш, варто?
— Варто! Коли б не ти, я сам туди подався б. Це ж не якесь училище чи інститут шляхетних дів!
Не встиг Тарас спитати, чи годен він учительствувати в університеті, як всі його папери злетіли геть зі столу й за ним поважно всівся Олекса Флорович, вмочив перо в чорнило і написав на білому, мов сніжне поле, аркуші: "Его превосходительству господину попечителю Киевского учебного округа, свиты его императорского величества генерал-майору Траскину От художника Академии Тараса Григорьева сына Шевченка Прошение".
— Ху-у, сатана! — відкинувся на спинку крісла, ніби після тяжкої праці. — Тепер диктуй...
Вечір застав їх ще в трудах великих писарських. При свічці вже Тарас узяв перо в Олекси і підписав: "Художник Т. Шевченко..."
...Першим прийшов здоровити його з різдвом Юрко Андрузький. Та ще й не просто — віршем. Весь зашарівшись, юнак дістав з кишені аркушик і прочитав тремтячим від хвилювання голосом свій щирий твір-звертання:
Скажи, мені, батьку,
Що діється з нами, —
Як на тебе глянем,
Мов не тії станем...
Тарас обняв сердегу й поцілував.
— Спасибі ж тобі за вірш!
— Прийдете до Гулака?
— Звичайно.
— Тоді здорові будьте до вечора.
Зоставшись сам, Тарас іще раз перечитав нехитрий вірш Андрузького, в якому той, наслідуючи його поезії, так палко прагнув висловити свої жалі та сподівання на кращу долю України... Народжується нова людина, рушиться столітній сон!..
Невдовзі прийшов Куліш. Спочатку Тарас його і не впізнав, подумав, що хтось із тих аристократів, з якими він колись стрічався в Санкт-Петербурзі.
— Не радий? — всміхнувся гість. — Чи ти, бува, Тарасе, не загордився!
— Панько?!
— Еге ж.
Чоломкнулись і посідали.
— Може б, ти роздягнувся? — згадав Тарас, що він господар.
— Зайве. Я на хвилину тільки. Просив Гулак...
— Ну й славно! Я теж іду.
На вулиці, точніше, аж на валу, яким пішли в бік Золотих воріт, Куліш спитав:
— Не гніваєшся за той мій лист?
— Як буду знов друкувати, виправлю.
— Усе?
— Тоді б я став би вже не Шевченком, а Кулішем, — всміхнувся. Помовчавши, додав серйозно: — Добре ти написав про чорну раду!
— Дякую...
— Читаєш — дух захоплює.
— Не все ж тобі!
— За весь цей рік — два віршики...
— А хтось казав, що копу, та ще яких!
— Торік — було, — всміхнувся. — Найшло на мене...
— Правда, що ти подав на вчителя в університет?
— Це ще, як кажуть, вилами та по воді.
— А за кордон? Уже не хочеш їхати?
— Хіба за злидні...
