Вир - Тютюнник Григорій
В будинку — п'ять кімнат, тяжкі дубові стільці, шафи, етажерки з книжками, на стінах — пейзажі з кірхами— і високими готичними замками. Кухня. Дитяча кімната. Тут два маленьких залізних ліжка, на стіні годинник із зозулею, яка визирнула з теремка і застигла з підсліпуватим дурнуватим поглядом; далі спальня — з широким дерев'яним ліжком.
— Ось де фріц із жирною німкенею качався! — вигукнув Марко, впав на ліжко в одежі, загойдався на пружинах.
— Міна! — вигукнув Тимко. Марко закляк з роззявленим ротом:
— Як же я тепер устану?
— Отак і лежи. Як поворухнешся, ноги — в один бік, голова — в другий.
— А він молодий, на полу переночує, — безцеремонне стяг Марка Прокопчук і кинув на ліжко свою порвану міліцейську шапку, даючи знати, що місце зайнято.
Прокопчук носив міліцейську шинелю з синього сукна, шапку-кубанку, штани-галіфе і присягався, що служив у міліції. Йому ніхто не вірив, бо в міліцію приймають людей серйозних, а не отаких шалифірів. Він вічно теревенив, розповідаючи веселі "віци" — анекдоти, співав коломийки, хоч живіт аж судомило від голоду. Про нього говорили, що він має верблюжий шлунок і наїдається на цілий тиждень.
— Ая, то правда. Я маю середину фест. А знаєте чому? Бо мені її чинбар вичинив.
Одне лише дивувало в його поведінці: усіх заставляв сміятися, а сам не сміявся.
— Чого роти пороззявляли, хоч фірою заїжджай? — заговорив він, коли всі в хаті розташувалися на відпочинок. — Бачили пацє? То ходіть допоможете його злапати. Нинька мусимо мати вечерю не хлопську, а панську.
Марко зауважив, що, перш ніж забивати порося, треба розшукати сіль, бо не будеш носити за спиною не посолене сало. Краще курей нарізати, їх швидше поїсти можна.
— А то що, хіба ми євреї, що будемо прісну курятину їсти. Заб'ємо пацє, то діло иайвірніше.
Доки смеркло, в кухні гоготіло, як у горнилі. Тимко з Прокопчуком кондошили на столі порося. В хаті було так жарко, що кухарі працювали в одних сорочках. Випрана одежа просихала на шворці.
Марко приніс повний лантух курей, розсівся біля дривітні і влаштував бойню. Вийме курку з лантуха, наступе на крила ногами, цюк ножем по шиї — і готово.
Хлопці морочились біля поросяти і не дуже додивлялись, що робить Марко, а він уже кінчав роботу і сидів у пір'ї, як сатана, патрав курей і кип'ятив. Отак чаклував доти, доки не сталося нещастя. Якось він недобре прикрив лантух, кури повилазили і давай літати по хаті, битись у вікна, кудкудакати. Збили таку пилюку, що світа не видно. Марко, розчепіривши руки, стугонів по хаті, примовляючи: "Сіла, сіла, рябенька, сіла". А куди ж їй сідати, коли в хаті курячою смертю пахне?
Було б того гармидеру на цілу ніч, та здогадався Прокопчук відкрити двері, і повискакували кури надвір.
— Аби тебе дідько сколов, — лаявся він, вибираючи з голови пір'я.
Тимко сміявся, дивлячись на Марка, що стояв посеред хати, весь в пуху, як той курощуп у чужому курнику.
На цей переполох нагодився Касимов.
— Каждий хата — чушка, каждий хата — месо. Ахметка своя друг прийшоів.
Він відкликав у другу хату Тимка і таємниче сказав:
— Командир Тимка зовет. Бистро, бистро. Тимко командир нада.
Тимко спочатку не повірив, але Ахметка так гаряче переконував, що говорить правду, що Тимко зодяг-ся й вийшов надвір. Темно. Болото. По дворах шум, вовтузня, з кожного димаря валить смалятиною. Іноді мелькне чиясь тінь, глухо задзеленчить відро. І знову все тихо.
Кутаючись у теплий на вовні кожушок, насуваючи на голову поглибше смушеву шапку, Тимко пішов розшукувати квартиру командирів. Він не знав, де вона, і навмання зайшов в одну хату, щоб запитати. Відкрив двері. В обличчя вдарило гарячим духом розпарених людських тіл. Обгорнуло парою. В тій парі, як у тумані, люди. Галас, сміх, хлюпання. Баняться.
— Хлопці, в якій хаті командири зупинилися?
— Під дахом, під дахом, — насмішкувато кинули з туману.
— Я серйозно запитую.
— Тут, по-сусідськи.
Тимко вийшов і зупинився, вражений. Стало світліше. На чорну і довгу німецьку клуню падали відсвіти далекої заграви, її ледь-ледь було помітно крізь густу попону ночі. Там, де вона розгорялася, глухо погримувала канонада.
Темна ніч, принишклий степ, чорне чуже село, в якому ще смердить німецьким духом, викликали в Тимка тривогу.
"Чого це я серед ночі їм знадобився?" — думав він, входячи в будинок, де зупинилися командири.
В маленькій кімнаті, куди він зайшов, тепло і затишно. На столі "кадильниця" — черепок, наповнений якимось жиром. Храпов сидів у широкому вольтерівському кріслі, і трудно було розібрати, спить він чи так сидить, задумавшись: освітлені були тільки його довгі ноги в чоботях і руки, що лежали на бильцях. Груди і обличчя приховані кімнатним мороком. Костюченко, умитий, причесаний, в білій сорочці, а яку хрестом врізалися підтяжки, перелистував книжку в цупкій оправі.
— А, Вихор? Ну, як влаштувалися?
— Добре, товаришу комісар.
— Не голодні?
— Ні, товаришу комісар.
Костюченко поклав книжку на стіл, якусь мить затримав погляд на Тимкові, пройшовся по хаті.
— В клуні стоїть мій кінь. Засідлайте і проїдьте кілометрів десять у степ, у той бік, де заграва. Якщо щось небезпечне виявите, — скачіть сюди.
— Єсть, — козирнув Тиміко.
— Іще ось, на всякий випадок.
Комісар вийняв з кишені пістолет, подав Тимкові. Той здивовано і розгублено глянув на комісара, ніби питаючи, що це має означати і чи той не жартує. Але комісар дивився на нього серйозним, заохочуючим поглядом. Тимко поклав зброю у бокову кишеню. У потемках засідлав коня, виїхав з двору.
Чорною штольнею простяглася вулиця.
За селом зупинив коня і деяку хвилину прислухався. Заграва, зводячи рижу морду, розгорялася.
Тимко повернув коня і поїхав на неї, одною рукою тримаючи поводи, другою стискаючи в кишені пістолет. Заграва розгоряється, піднімаючись вище і вище в небо. Тимкові добре видно голову коня і стерновище, по якому він їде. Червоні відсвіти лягають на обличчя вершника. Тимко зупиняє коня і довго дивиться на заграву; і чим довше він дивиться, тим ясніше бачить, що там метушаться якісь тіні і долинають голоси. І мариться йому, що то горить його село. Люди бігають з відрами і кричать: "Гаси, гаси!" Враз налітає ^ізрна орда німців, арканить людей, б'є, волоче. Ось вони схопили Орисю, простоволосу, в одній сорочці, розп'яли на хресті. На білій сорочці червоними тінями танцює полум'я, білі ноги в червоній грязюці. Орися виривається, кричить: "Тимку, рятуй мене, Тим-ку!" — і на мить з тієї заграви вихоплюється бліде, крейдяне лице, з палаючими очима, коси розпущені. На них осідає попіл. А обіч шкіряться мордаті каски.
— Ні, гади, не буде по-вашому, — крикнув Тимко. На його крик від землі відділилася людська постать і майнула в темряву.
— Стій, — крикнув Тимко і погнався.
Кінь схарапудився, рвонув убік і став, як заплішений у землю. Тимко схилився з сідла і побачив людину, що лежала на землі і щось бурмотіла. Серце Тимка обхопив холодок.
— Хто такий? — запитав він, не злазячи з сідла. Людина мовчала.
— Вставай, стрілятиму.
Тимко поклав палець на спусковий гачок. Його рвонуло в сідлі і гримнуло в степ.
— Ану, вставай.
Людина піднялася і тихо засміялася хрипким бабським сміхом. Це була стара жінка у подертому пальті.
— Хто така, що тут робиш?
Жінка забурмотіла щось невиразне, простягаючи до Тимка довгі кощаві руки, кудись зовучи його.
"От історія. Що ж мені з нею робити? — подумав Тимко. — А що, коли це шпигун, переодягнутий у жіночу одежу і прикинувся божевільним. Треба відвести в село".
— Ану, марш вперед, марш!
Вона покірно пішла, щось бурмочучи і тремтячи від холоду.
Через півгодини вони були в селі.
Тимко постукав у двері, за якими спали командири.
— Хто там?
— Це я. Вихор.
У білій сорочці появився комісар.
— Що трапилося?
— Шпигуна спіймав.
Костюченко до цієї звістки поставився спокійно.
— Заходь.
Тимко підштовхнув бабу наперед. На столі так само горіла кадильниця-жировичок. В кріслі, не міняючи пози, спав Храпов. Почувши чужі голоси, прокинувся.
— Хто це? — запитав, показуючи на обірвану жінку.
— От, знайшов у степу. Белькоче — нічого не розбереш. А хто така — не знаю. Може, шпигун якийсь?
— А, це та, що нам про неї говорили, — усміхнувся комісар, дивлячись на Храпова. — Обшукайте її.
Тимко обмацав у неї кишені. Баба весь час усміхалася, водила носом, ніби до чогось принюхувалась.
— Нічого немає.
— Добре. Як у степу?
— Спокійно, товаришу комісар.
— Гаразд. Стару заведи у якийсь порожній будинок, хай вона там обігріється. Це божевільна німкеня а колоністів.
— А може, тільки прикидається?
— Ні, — усміхнувся Костюченко. — Вона справді божевільна. Нам про неї говорили в районі. Як бачите, німці її не захотіли брати з собою.
В цей час стара пристрасно заговорила, рвонулася до дверей, піднявши вгору висохлу, в жилах руку.
— Що вона белькоче? — запитав Храпов у Костюченка, який знав німецьку мову.
— Сини, каже, мої йдуть. Піду зустрічати своїх синів.
— От сволота, веди її швидше к чорту, — насупився Храпов.
Тимко вивів стару надвір, штовхнув межи плечі:
"Ще буду квартиру їй шукати. Хай іде, куди хоче" — і пішов до своєї хати.
Назустріч вибіг Марко і, ні слова не говорячи, прожогом кинувся в садок. Його довго не було. Потім прийшов, ліг поряд з Ахметкою.
— Почему не спиш, сюда-туда ходиш? — обурився Ахметка. — Чушка об'єлся? А?
— Тобі б , таке, — щиро побажав Марко, постогнуючи. — Де ти бродив цілу ніч? — звернувся він до Тимка. — І повечеряли без тебе.
— Тебе в садку сторожував, щоб за вуха тримати, — усміхнувся в темряві Тимко.
— Тобі сміх, а мені... Ох ти ж горенько... — і Марко знову вискочив із хати, як на пожежу.
З німецької колонії виступили на світанку. Туман розвіявся, на сході зарожевіло небо. Після відпочинку люди побадьорішали, дружно місили ногами багнюку. У кожного за спиною теліпався лантух, аж назад тягнув. Прокопчук — шапка на потилиці, шинель розстебнута, лупаті очі так і виграють, так і химерять, щоб що-небудь збрехати, — цілу дорогу теревенить, одне кінчає, друге починає.
— Ото, пане-товаришу комісар, як хочете, то повім, як було, — починає він, пхаючись наперед.
— Товаришу, без "пане", — поправляє його Ко-стюченко і посміхається.
— А, так, так. Коли ж запхався мені той пан у голову, щоб його чорна хвороба вдарила, що й викинути не можу.
Сонце пробилося крізь туман, гріло землю, і вона парувала стиха, тужавіла; дороги просихали, ставало легше іти.
