Вир - Тютюнник Григорій
Один за одним вилазили з куреня, горбилися від холоду, торохтіли ложками, ламаючи ряди, шикувалися.
— Стрункої.
Темний чотирикутник завмер.
— Кроком руш!
Овечим потоком хлинули в пітьму, наскакували один на одного, лаялися.
— Припинити розмови!
Петлювали лісом, вийшли на дорогу. Два сержанти зупинили колону, почали рахувати людей: один з одного кінця, другий — з іншого. Коли сходилися на середині, виявилося, що не вистачає одного ряду, рахували знову.
Відсталих не було.
Колону повели далі.
Світало. З темряви поволі виступали стовбури дерев, угорі, між кронами, світлішали небесні озерця.
Знову зупинилися. Сержанти забігали, рахуючи людей. Якісь два військові ходили слідом за сержантами. Потім всі четверо відійшли набік, щось поговорили між собою, і сержанти пішли в ліс, а командири стали поперед колони і повели далі, з лісу.
— Куди нас ведуть? — шепталися в колоні.
— Приведуть — довідаєшся.
— Спати хочеться — очі злипаються.
— Браття, в кого є на цигарку?
— Так не дозволять же.
— Яв рукав...
Після перепочинку — походом далі.
За кілька днів пройшли Слов'янськ, Костянтинів-ку, Дружківку, заколесували по Донбасу, шукаючи загадкову і невловиму, як міраж, військову частину. Висловлювалися різні припущення. Одні говорили, що їх перекидають на Далекий Схід, інші — в Середню Азію, треті — кудись за кордон, у Персію, чи що...
— Пропадемо, — бідкався Марко. — Як будемо жити, коли балакати по-їхньому не вміємо?
Найгірше те, що люди, надіючись, що їх скоро обмундирують, брали найветхіший одяг, і тепер він розповзався на осінніх дощах, взуття рвалося, сухий пайок закінчився, і люди голодували. Уранці прибули на станцію Яма, яку недавно бомбили німецькі літаки. Склади горять, у рейках ще не стих бомбовий гуд, на колії — ешелон з пораненими. Один вагон сплющило, як консервну банку, перекосило двері і вікна, всередині стогнуть поранені, санітари метушаться з носилками, але ніяк не можуть дістатися досередини. Здоровіші поранені в піжамах, білих сорочках, а то й просто голі, по пояс похрещені бинтами, сходяться звідусіль у мазуті і вугільній пилюці — ховалися од бомб під паровозами, в шлакових ямах, в бункерах для вугілля. Військовий лікар ходить за начальником станції і просить відправки: ще налетять раз — кого ж я повезу в тил? У мене ж люди. Ранені.
Залізничник не обзивається, він заклопотаний. Він розшукує аварійну бригаду, яку теж розігнало бомбами.
Тимко дивився на все це широкими очима. Перший раз у житті бачив він стільки покалічених людей. "Видно, там жорна величенькі, як от стільки людей перемололи", — думав він, спотикаючись об рейки. X? прихід на станцію помітили, і начальник станції аж задихнувся від радощів: от стільки людей привалило, та ще й здорові-здоровісінькі. Ану зараз їм кайла В руки, хай розчищають колію. Хлопці торби на шпали — і за роботу. Нальотів не було. Люди працювали спокійно. Ранені перемовлялися крізь відкриті вікна, шукали земляків, руками, на яких позасихала фронтова грязь, подавали махорку і дещо з їжі. Тимко з Марком працювали напроти командирського вагона. Один раз із вікна висунулася рука з пачкою цигарок. Марко побіг до вагона, вернувся блідий, губи його тремтіли:
— Там Федот... Он той, що на середній полиці.
Тимко кинув лопату і в два стрибки вже біля вікна. Дивиться і нічого не бачить, тільки білу сорочку. У дверях вагона — медсестра в білому халаті. Він до неї:
— Пустіть мене. Там мій брат. Лейтенант Вихор. Сестра скидав халат:
— Тільки швидко, щоб не застав начальник, ешелону.
Тимко плутається в рукавах, халат не зодягається, він його на спину. Проходом іде тихо. Бинти, бинти, бинти. Смердить загноєним гіпсом, духота. "Де ж він тут е? Котрий із них брат? Чи отой, що сидить, скулившись, і, притримуючи ліву руку, хитається, як завідна лялька, чи отой, що витягнувся під марлею, як мертвяк?"
— Тимку! Брате!
Тимко озирається і бачить його на середній полиці. Він лежить горілиць, і права рука його в білих риштуваннях. Він сухий, маленький, від нього несе міцним димом.
— Брате...
У Федота щось перекочується в горлі і роздуває
тоненьку шию. По нижній частині обличчя пробігав судорога.
...Ташань, Ташань, голуба ріка, конопляний дух над оселями, журлива пісня надвечірня, одинока зоря над млинами... Де ви? Куди поділися?.. Тимко хилить стрижену голову, притамовує віддих у грудях:
— Де ж тебе поранено?
Федот злизує язиком осугу з губів:
— Під містечком Радеховим у першому бою.
— Як жестам, на війні?
— Погано, Тимку... Людей убивають... А мене ось... — і Федот показав очима на біле риштування, на якому лежала загіпсована рука.
За вигоном хтось бігав і кричав: "Кому кип'ятку? Кому кип'ятку?" Федот боляче і досадливе:
— Уже й так дали кип'ятку... Душа горить...
Раптом Федот схопився з полиці, очі його зробилися такими гострими, що зрізали б камінь. В них задиміло атаками і чужим далеким криком: "А він пре, гад, і жито толочить. А ми трупами слалися... І по тих степах ще й досі смаленими гімнастьорками нашими пахне..." Його вдарило щось по горлу, і голос обірвався. Він кинув голову на подушку, тремтячими повіками видавив з очей дві світлі крапельки... На голові поміж рідким волоссям голковими жалами виступив піт. Сухорляве, уже роз'їдене війною обличчя було жовтавим і якимось страшним на білій-білій подушці...
"Ох, як же тобі тіло зім'яло та покалічило, а душа в тебе, видать, кріпка, наша, вихорівська", — перековтуючи жаль, подумав Тимко і прикрив братові простирадлом ноги, — і це було першим знаком уваги до нього за все життя, за все життя. "Що ж між нами ходило, чорне та зловісне, що жили ми з тобою, як чужі. Мабуть, оте троянівське, домашнє. А тепер прийшло до народу лихо — і забулося все, і гірко згадувати його, бо і для нас із тобою велике лихо, брате..." Тимко стояв, знявши картуза, і чорна грудка злості на брата розтавала у його серці:
— Може, тобі чого треба, Федоте, то я збігаю на станцію, куплю...
Федот звівся на лікоть, але те, про що він думав і горював, ще не зійшло із його обличчя. Мабуть, воно дуже мучило його, і мучило не тільки в цю хвилину, а віддавна, бо, як додивився Тимко, залишило свої сліди: Федот постарів, посуворішав і тепер був дуже схожим на Йоньку: щось дразливе і вередливе поселилось на його обличчі.
— Нічого мені не треба, — відповів він якось сердито, але згодом подумав, поліз під подушку і, вийнявши з-під неї гаманець, дав гроші. — У нас оце якраз яблука падають... Вийдеш на світанку, а вони — бух, бух. Візьмеш із роси, а вони свіжі, холодні. Теплом літньої ночі віддають. — Далеке, троянівське пропливло мимо обох братів. —Ота яблуня, що до Павла Гречаного гіллям. Пам'ятаєш, Тимку, як він наших яблук об'ївся, а тоді голим животом по спориші лазив? Мати кажуть: "Павле, то ж так лікуються, як меду об'їдяться", а він голову підняв та й каже: "Від яблук також. Вони теж солодкі".
Обидва брати засміялися: Тиміко весело, простодушно, а в Федота й усмішка не вийшла, якась болюча, невесела.
— Ну, як там дома?
— Кидав усіх живими. Правда, — Тимко засміявся, — телятко втопилося. Пішло на Ташань, посковзнулося — і в воду стовбул.
— Батько побивався?
— Ото! Найбільше його Латочка під'юджував: То, блат, — каже, — не просте теля було, а вчене. То воно видивлялося, як щук ловити". Ну, а батькові тільки скажи, то вже пішло.
— Ну, а як Юля? — запитав Федот із тривожною обережністю в голосі.
— За неї нічого не знаю. Коли мене забирали в армію, її не було.
— А я ж її в тил відправив.
— То, може, вакуїрувалась?
— Може. А взагалі — вона погань. Мені писали, як вона з Денисом...
— А ти про неї не думай.
— Хотів би, та не можу. Ну, а ти як?
— Одправляють у якусь частину невідому.
Федот замислився:
— Ось що, брате, я тобі скажу: бережи себе. Там такі залізні жорна, що тисячами перемелюють... — Федот глянув на Тимка добрими жалісними очима. — А як треба, то вмирай з вірою, що не буе тут німця на нашій землі... З вірою легше вмирати.
— Добре, брате, — тихо сказав Тимко і глянув Федотові у очі. — Тільки страшно мені людей убивати...
— Там навчишся. Ти не вб'єш — тебе вб'ють. В тебе ще захована лютість, а як вискочить вона з твоїх грудей — убиватимеш.
Довго мовчали. Федот обізвався першим:
— Дуже мені яблук хочеться. Може б, ти збігав, купив де-небудь?..
Тимко глянув на затиснуті в мокрій долові гроші:
— Я зараз, брате. Одну хвилечку, — і швидко вийшов із вагона.
Коли повернувся назад, санітарного ешелону вже не було. Марко, зазираючи Тимкові в обличчя, розказував :
— Тільки ти пішов — зараз же й поїхали. Непошкоджені вагони причепили до паровоза і поїхали. А з тих он вигружають ранених на машини.
Тимко побіг до машин. Федота там не було. Тимко віддав яблука якомусь пораненому, сів на гарячі рейки.
"Це ж він мене ждав, виглядав, а я не вернувся... Мабуть, воно так є на війні — усіх ждуть, та не всі вертаються. Звідкіля ж моя ниточка почнеться? І чи дійде вона до клубочка, чи, може, десь переруба її осколком і землею закидає? Щасти тобі, Федоте, на шляху. Хоч ти мені і крихти не зробив добра, та все ж таки ми брати..."
Надвечір колона, в якій був Тимко, підійшла до села німецьких колоністів — Розендорф, розташованого в глухому степу. Хати вишикувані під шнур, криті черепицею, "фінською стружкою", у вікнах палахкотить червона заграва заходу, ворота, двері — повідкривані; по дворах блукають кури, поросята, відгодовані свині.
Хралов зліз з коня, розім'яв ноги:
— Розійтись. Готових страв не чіпати, вони можуть бути отруєні.
Тимко, Марко, галичанин Прокопчук і татарин Ахметка зайшли у найближчий двір. Назустріч вибіг півень і, підігнувши ногу, затрусив червоним гребенем.
— А, здоров, куме! — зняв перед ним шапку Марко. — Можна до хати? Чи в клуні спати покладете?
Півень сердито закокотав і побіг у садок.
— От бісів німчуряка, чує, що не свої.
Марко перший ступив на поріг, обережно зазирнув досередини.
— Іди, чого застряг?
— Еге, іди! А як міну підклали?
Ахметка зайшов першим. За хвилину, повискуючи, в хати вискочило порося, тягнучи задню ногу. Морда його була в борошні. За ним вискочив розлючений Ахметка, плювався на всі боки, витирав руки об шинелю.
— Чушка ночевал — Касимов не будет ночевал.
— Або тебе шляк трафить, коли переспиш із па-цем? — витріщив лупаті очі Прокопчук, але Ахметка махнув рукою і навіть не озирнувся.
В хаті все поперекидано, видно, вивозили наспіх.
