Сагайдачний - Чайковський Андрій
Продирався там усіма можливими дірами і щілинами, наче вода із розсохлої бочки. Одного піймали, а десять інших таки перейшло.
Запорожці знову вміли то цим, то тим дійти до ладу з пограничними старостами, і таки приїздили у Київ добувати, чого їм було треба.
Не зважаючи на занепад, на Запорожжі безупинно велися великі приготування до того, щоб можна було невдовзі виступити збройною рукою чи проти татар, чи таки ще раз помірятись з панами на Україні за свободу українського хлопа. Завзяту агітацію у тому вели ті численні хлопські втікачі, оповідаючи про жорстокість панського володіння.
Через брак свобідної сполуки з Україною на Запорожжі ставало тісно. Там наче в горшку кипіло, і мусив наспіти час, коли та вся енергія молодої, живої та здорової республіки виладується. Панська рука була закоротка, щоб сягла аж на Запорожжя. Вправді Польща наставляла свого старшого над низовим козацтвом, та він не посмів там показатися, а запорожцям ані снилося його слухатися, і вони вибирали правильно свого старшину і зі всіх розпорядків панського старшого глузували.
Козаки з Чубової редути, приїхавши перший раз на Січ, дивились на все великими очима, бо не одне тут побачили інакше, ніж собі це уявляли. На перший погляд, не знати було тої величі, якої тут надіялися.
Значний простір землі на Малій Хортиці обведений валами з дубовим частоколом наверху. Попід валами ізсередини великі будівлі городжені хворостом та обмащені глиною, вкриті комишем, або кінськими шкурами. Таких будівель було багато. То були курені, названі від знатніших городів України. Посередині — великий майдан, а на ньому — невеликий домик для січової старшини і на січову генеральну канцелярію.
По майдані проходжувалися купками запорожці.
Пугач привів під домик старшини чубівців. По дорозі січовики його поздоровляли. Пугач пішов з Петром Конашевичем до кошового.
В світлиці під образами сидів кошовий батько Богдан Микушинський з генеральним суддею Павлом Тирсою. То були дві найстарші особи на Січі.
Пугач, ввійшовши, поклонився кошовому:
— Ваші голови! Здоров був, батьку! Ось приводжу на Січ одну вишколену чету від старого Чуба з поклоном і поздоровленням, а ватажком у них оцей молодий осавул Петро Конашевич.
Петро вклонився і передав кошовому список:
— Нас приїхало сорок людей.
— Здорові були, панове товариство! Так ти осавул, а що ж робить старий Касян Байбуза?
— Постарівся та зимовиком живе.
— Мені дивно, що Касян з Чубом розлучився. То приятелі були.
— Вони зовсім не розлучились, бо пан сотник Чуб заснував біля своєї редути слободу. Люде сходяться, мов мухи до меду.
— Ще старий Чуб на старості літ здуріє та ожениться. Та коли тебе, козаче, Чуб осавулом на місце Касяна поставив, то, здається, ти неабищо.
— Ця слобода — то його діло, — каже Пугач, показуючи на Петра, — неабияка голова, ніде правди діти, в Острозі вчився.
Кошовий став пильно Петрові придивлятися:
— Ну, гарно, йдіть тепер в січову канцелярію, хай вам пан генеральний писар курінь покаже, до якого вас припише, а завтра пополудні ти, Конашевичу, заходь до мене.
Вони вклонилися і вийшли. Зараз через сіни була січова канцелярія. Стояли тут довгі столи, а за ними сиділи підручні писарі. Генеральний писар проходжувався вздовж канцелярії.
Вже вечоріло, і всі заворушилися відходити.
Як ввійшов Петро з Пугачем, генеральний писар повернувся до них і спитав:
— А ви за чим сюди? А! Здоров, товаришу! — каже писар, пізнавши Пугача. — 3 яким ділом приходиш?
— Ми приїхали з Чубової редути, сорок чоловік. Призначи нам, пане писарю, курінь, а то прийдеться хіба на майдані на морозі ночувати.
— Із Чубової редути? Так значиться, не новики, а вже козаки-товариші. Так йдіть, небожата, у Переяславський курінь. Там найбільше людей потреба. Як є у вас список, так давай сюди, хай у реєстр заведу. Ну, добре, добраніч вам!
Як козаки вийшли до сіней, Пугач каже:
— Так, як би змовилися. Я теж з Переяславського куреня. Та там ще знайдеш, либонь, і земляка свого Павла Жмайла. Може, він який родич твого побратима Марка.
Чубівці передали коней новикам, що тут з'явилися, і пішли гуртом до Переяславського куреня.
Нічого тут замітного не було, бо всередині курінь був такий, як у Чубовій редуті, хіба що більший. Було тут кілька огнищ, на яких горів вогонь і огрівав усю хату.
Наприкінці куреня, за столом, сидів курінний отаман Грицько Жук з осавулом Павлом Жмайлом. Вони грали в карти. Пугач гукнув від порога:
— Здоров будь, батьку отамане, здорові братики! Усі оглянулися, як в курінь ввійшла ціла ватага людей. Отаман дививсь на них, прислонивши очі долонею від світла.
— Слихом слихати, видом видати. Здоров був, старий товаришу! Куди ти блукав так довго?
Жмайло його зразу не пізнав. Отаман каже:
— Не пізнав Пугача?
— Справді не пізнав, — каже Жмайло і встав вітатися. Жмайло був вже старий і сивий козак.
— Слухай, осавуло, — каже Пугач. — Приводжу тобі когось, що буде тобі, либонь, любий. Ану вгадай! Ходи сюди, козаче, — каже до Марка.
Марко виступив під світло, та осавул його не знав.
— Що тут довго вгадувати. Цей звесь теж Жмайло, а чи він рідня тобі, то самі потолкуйте.
— Ти звідки, козаче?
— Я з Кульчиць, старого Грицька Жмайла правнук.
— Рідний, мій, ріднесенький, душе моя. Та чи давно ти з Кульчиць? Кажи, що там наш рід?
— Давно вже, дядьку, ще хлопцями вивезли нас до Острога в школу, давно не мали ми вісточки з рідного краю.
— Так не знаєш, чи старий Грицько живе? Чий ти син?
— Я Степанів. Про нашого прадіда нічого не знаю.
— Я тобі стриєм приходжуся, знай! Та що ти все говориш? Ми. хто то є ми?
— А то — мій побратим Петро Конашевич, син Івана.
— Знаю і твого батька, вітай мені! Батько живий?
— Поляг, ще як я дитиною був.
— А вибач мені, товаришу, — каже осавул до Жука, — я на радощах і козацький звичай забув — перепинив цим новикам поклонитися тобі, як голові куреня.
— Ми вже не новики, — каже Петро, — ми з Чубової редути приходимо, ми — козаки.
— Вітайте, панове товариство, — каже Жук, та я вас у курінь не приймаю, бо у мене своїх людей доволі.
Старий Жмайло був заклопотаний, чи знають його земляки тутешній запорозький звичай, і чи знають, що їм на таке відповісти?
Але Петро не дав себе збити з пантелику. Виступив наперед і, кланяючись курінному отаманові, каже:
— Я говорю іменем усієї чети, бо мене над нею головою поставили. Кланяюся тобі, батьку, від старого сотника Чуба і прошу: прийми нас, сиріток, у свій славний курінь, а ми дякуватимемо і, як старий звичай каже, вкупимось.
— Не можу сам цього зробити, бо я сам нічого не рішаю, хай старшина скаже, — каже Жук. Покликали ще курінного суддю і кухаря.
— От і напасть, — каже Жук, — панове отамани. Прийшли якісь козаки та й у курінь просяться. Кажуть, що вони з Чубової редути. Як ви думаєте, чи приймемо, чи проженемо?.
— Хай вкупляться, — каже кухар.
— Ми подорожні, — каже Петро, — грошей не надбали, а випросити не було у кого, бо степом їхали. Та ось я за всіх золотого кладу. За решту вибачайте, ми відслужимо.
— Ну, що ж, панове, зробимо? — питає Жук.
— Приймемо, — каже кухар, — у нас харчів доволі, а коли б негарно велися, так проженемо.
— Ну гаразд! — каже Жук. — Будьте товаришами. А ти, пане осавуло, призначи їм місце. Ти, пане кухарю, вели всипати ще яку пригорщу каші, щоб для всіх на вечерю стало.
Для того, хто цього не знає, може, видасться дивним, що на Запорожжі у курені кухар таку замітну відігравав роль і до старшини належав. Кухар на Запорозькій Січі був тим, чим у війську інтендант. На його голові було не лише прохарчування усього куреня. Він дбав теж про одежу для всіх, вів курінну касу і з усіх видатків мусив щороку перед козацтвом докладно вирахуватися.
— А що з нашими кіньми станеться? — питає Петро старого Жмайла.
Не журись. За коні подбають другі, а ви, повечерявши, відпочиньте гаразд.
Завтра то я вам усе покажу, який тут лад на Січі.
На другий день вже сонце високо стояло, а чубівці ще спали. В курені за той час козаки повставали, вмивалися і мимрили молитви, снідали і розходилися, куди кому було призначено. Чубівці, прокинувшися, нестямилися зразу, де вони є, бо в курені було тьмаво. Через малі віконцята і піхуреві оболонки доходило сюди мало світла. Старий Жмайло вже ждав на них, і як прочуняли, водив їх по Січі і все показував та пояснював.
На січовому майдані роїлося від людей. Вони, мов мурашки, переходили в різні сторони. В одному кінці майдану вчилися молодики воєнної штуки. Одні їздили на конях, інші — таки пішки. Вчилися орудувати шаблями, списами та келепами. Інші стріляли у ціль, хто з рушниці, з пістоля, хто — з лука. Під одним остріжком стояли гармати. Одну гармату викотили на майдан, уставляли її, відпинали передні колеса, прицілювалися, лаштували, припинали знову перед і закочували в інше місце. Робилося це під командою старшого гармаша та під оком пана обозного, бо до нього вся гармата належала.
Тепер повів Жмайло земляків до одного куреня, що стояв позаду майдану. То була січова майстерня. Простора будівля з великими вікнами. Звідсіля розходився різноманітний стукіт і гамір на всю Січ.
Як сюди зайшли кульчичане, то їм аж голова кружляти стала. Чого тут не було? Тут робили вози, кували залізо, робили ланцюги, скручували линви з конопель, кували шаблі, ножі та рушниці. В однім куті під вікном сиділи кравці, шевці та шаповали.
Усе тут робилося для січового товариства про запас.
За куренем різали трачі дерево на дошки, довбали і випалювали колоди на байдаки. Другі збивали байдаки, забивали щілини клоччям і заливали смолою. Тут горів великий огонь. Робітники пороздягалися до сорочок.
Над кожною партією був поставлений отаман, котрий усьому давав лад, перемірював дерево і наглядав за роботою.
— У нас, на Січі, робиться усе власними силами, хіба заліза купуємо.
— А порох?
— Порох ми вміємо такий робити, як ніхто другий, Он там за валами наші порохові млини, бо тут небезпечно через те, що від того треба з огнем здалека.
— А як воно, дядьку, чи кожний може братися за роботу, яка йому подобається? — питає Марко.
— Куди кого старшина призначить, і хто до чого вдався.
— Я би мав охоту в майстерню піти, — каже Петро.
— Го-го! Не сюди тобі, небоже. Ти підеш чоботи шити, а швець піде письма писати? З цього-то ти вже знаєш, куди підеш.
— А ну же, дядьку, ходім між лучників, я зараз мій лук принесу і зараз вернуся.
За хвилю вернув Петро з луком і стрілами.
— Ну-же, панове товариство, прийміть мене до гурту.
— Славний у тебе лук, товаришу, панська штука.
— То княжий дар.
