Золотий Ра - Білик Іван
— Не хочеться проливати кров одноплемінців.
— Елліни, скільки себе й усвідомлюють еллінами, ввесь час проливають ту кров! А задля чого, питається? Ви он тридцять літ воювали з лесбосцями за непотрібну ні їм, ні вам піщану косу між вашими островами. Та й інші так!
Навтіларх розвів руками, а Гістіей після цього вирішив діяти по-іншому.
— Візьми ще двох-трьох своїх остров'ян, — сказав він навтілархові, — й ми з тобою впораємося й самі взяти Мілет.
— Що ти говориш! — вигукнув хіосець.
— Я народився й усе життя прожив у цьому місті, а потім довгі роки був його тираном: не забувай!
Гістіей усе точно виважив. Коли в місті проспівали треті півні, а просто зоряного неба від холоду цокотіли зуби, він повів навтіларха та ще трьох його воїв через міський рів. На мурах у цьому місці не було оборонців, бо тут і хіоське кільце переривалося: далі блищала під зорями подряпана рисочками очеретинок вода.
— Ступайте слід у слід за мною! — шепнув своїм попутникам Гістіей і забрів у воду.
Під водою пролягала тільки йому знайома стежка, обабіч якої таємниче жебоніла трясовина. Взуття враз понабиралося води й ноги померзли, але ніхто не ремствував, кожен остерігався зробити необережний крок і захлюпотіти зрадливою водою. Стежка привела їх під самий мур, а з гори ніхто не помітив і не почув напасників, тільки десь у місті й досі доспівували свою третю пісню найзапальніші півні.
Гістіей напружився й витяг з муру тесану брилу, потім ще одну й проліз в отвір, а за ним послідували й решта четверо. Потаємний хідник вивів їх у місто горловиною величезного піфоса — вкопаного в землю глека для вина. На мурі позаду було так само спокійно, та коли всі п'ятеро повилазили з глека й пішли пригинці за Гістіеєм у бік його палацу на агорі, почувся собачий гавкіт.
— Прокляття на тебе!.. — в безсилій люті вилаявся Гістіей.
Незабаром розвалувалися всі собаки Мілета, на найближчих мурах також знявся лемент, десь попереду почулися квапливі кроки багатьох людей у кованих сандаліях. Гістіей махнув рукою й звернув убік, але там також чулися кроки; ніхто не знав, то вороги чи друзі, й навтіларх почав пошепки вимагати від нього повертатися назад. Гістіеєві стало знову тоскно, бо ці люди з самого початку готувалися до розваги, а не до війни, хоч він тоді, в прітанії, вважав, що зумів роздмухати в їхніх серцях вогонь зненависті.
— Біжіть, рятуйтеся!.. — не тямлячи себе від люті, засичав він на них.
Та коли вони всі п'ятеро добігли до чорної провалини закопаного в землю величезного глека, між визубнями найближчої ділянки муру на тлі світлішого неба замелькали постаті.
— Стійте, а то розстріляємо всіх, як псів шолудивих! — почулося звідтіля.
— А-а... Ви ще називаєте нас шолудивими псами?! Це ваш Піфагор — найшолудивіший пес перського царя! А ви — раби того шолудивця! — дедалі дужче шаліючи, закричав угору Гістіей.
— Якщо ти всіх маєш за псів та шолудивців, — пролунав з муру насмішкуватий голос, — то хто ти сам? Чи ти своє ім'я ховаєш так само, як своє обличчя під пеплосом Нюкти?
— Ніколи не ховав ні свого обличчя, ні свого імені! — ображено вигукнув Гістіей. — Я — ваш законний правитель!
Після короткого мовчання й притамованого перешіптування з муру почулося:
— Якщо ти назвався нашим законним правителем, то чого ж лякливо ховаєшся в гурті отих переляканих остров'ян? Відійди — тоді зможемо порозмовляти. Гістіею, відійди од них!
Гістіей відійшов і став за п'ять-шість кроків од хіосців.
— Що ти хочеш мені сказати, земляче? — спитав він.
— А ось що!.. — Хтось там нагорі натужно хекнув, і поряд з Гістіеєм у землю вгородилася метальна сулиця.
— Хай тінь твою після смерті згризуть черви Ереба! — прокляв підступного земляка Гістіей.
Він кинувся до горловини рятівного глека, але хіосці також хотіли сховатися під землю, вони заважали один одному, лізучи водночас, аж поки з муру почали дзижчати стріли. Переслідувачі, які гналися за Гістіеєм та хіосцями вулицею, не зразу второпали, що втікачі ховаються в потаємний хідник — про нього знали тільки Гістіей, Арістагор та дехто з колишніх прітанів — тож розгублено шастали пустирем. І все-таки в Гістіея, який стрибав у глек останнім, уцілила стріла, пущена з муру.
Ледве перемагаючи біль у пораненій нозі, він вивів тих чотирьох за мури, але вже не спинився, щоб замостити отвір хитро пригнаним камінням, а покульгав стежкою через трясовину. З муру по них стріляли й кидали сулиці, проте навмання, зрідка чуючи необережне хлюпотіння, та чи багато поцілиш поночі на звук, навіть коли стріляєш важкими стрілами!
Наконечник стріли витягли з рани Гістіея аж уранці, коли стегно розпухло й рана взялася вогнем. І все ж було видно, що якась мука пече йому дужче від рани. Той день він пролежав у шатрі, а ввечері його віднесли на двох зв'язаних списами щитах і поклали під палубою головної трієри. Гістіея безперервно зморював сон, і тоді йому ввижалося, ніби він уже в своєму мілетському палаці, в якому не бував стільки літ, або ж веде кораблі всіх іонійських міст повз Фокею, а далі водами Герму на спалені Сарди. А коли прочунював після того сну, в очах його з'являлися сльози безсилі, він тихо казав:
— Найболючіше — отримати рану від ближнього...
— Ти впізнав його з голосу? — спитав навтіларх.
— То був мілетянин.
Мілетянин у Мітілені
Гістіей не міг пробачити хіосцям такої зради — вони просто перелякались і не захотіли йому допомогти.
Він після поранення довго хворів, та тільки-но рана підгоїлась, вирішив негайно залишити цей острів. Ще важко спираючись на ціпок, намагаючись не звертати уваги на цікавих мешканців міста Хіоса, Гістіей подався до прітанії й попросився на перше-ліпше судно, що вирушатиме до будь-якого з іонійських островів. Прітани також не дуже втримували в себе колишнього мілетського тирана, але найближчим часом жодне судно не збиралося до тих островів, завтра мали вирушити лише дві дієри до Спарти, та ще сьогодні одна — до Лесбосу.
— До Лесбосу — то хай буде до Лесбосу, — похмуро кивнув Гістіей.
Хоча Лесбос належав не до Іонії, а до Еоліди й не прилучився до повстання проти Персії.
Того ж дня Гістіей сів на купецьку дієру й з ходовим весняним вітром вирушив до Лесбосу; в столицю острова він прибув на п'ятий день.
Від Лесбосу він не чекав ніякого зиску, бо всі еолійці були слухняними рабами персів, але й не боявся, що вони видадуть його Артафренові, бо після зради мілетян та хіосців до всього збайдужів. Так, він узявся зовсім не за свою справу, ще замолоду мріяв підкорити Мілетові всю Елладу, азійське узбережжя та еллінські острови, хай спочатку навіть з ласки царя Дарія, а на старості раптом узявся піднімати еллінів на боротьбу проти того-таки царя. Й дуже правильно вчинили іонійці, що не повірили йому, бо чого б мали вірити вчорашньому перському лакизі!..
Гістіей мав у поясі кілька невеликих срібних зливків, за які найняв собі кімнату в старої самотньої вдови. Тепер він нікуди не виходив за межі її дворика, та й рана ще дуже боліла, тож довгими весняними вечорами лежав на застеленому солом'яною матою ослоні й думав нескінченну думу. Колись він був наймогутнішим і найбагатшим серед іонійських тиранів, а тепер позбувся всього на світі й став нікому не потрібним у цьому місті чужинцем-метеком, у якого навіть свого даху над головою нема.
Ця думка не виходила йому з голови всі напівсонні дні й нескінченні безсонні ночі. В перському золотому полоні він був не менш самотнім, але там його живила пекуча мрія — колись вирватися на волю й довести собі й іншим, що не даремно прожив своє життя.
Тепер він зневірився в собі й людях.
І тепер у напівсні й напівмаренні йому ввижавсь один і той самий образ: мілетський палац... Тієї збентеженої зимової ночі Гістіей був за сотню кроків од нього. Раніше, в перському полоні, намагався не думати про палац, бо не мав права розпорошувати думки та почуття на своє особисте, бо мусив думати про інших, про народ. А тепер тільки про палац і думав: про палац і про його мешканців. А тими мешканцями була дружина, донька й син. Чи не накапостили їм отой Піфагор та його прибічники, чи не видали перському цареві або царевому братові Артафрену?..
Від такого припущення на очі Гістіеєві мовби падала червона пітьма.
Ці думки та образи минулого терзали його доти, поки перед ним якось виник інший забутий образ — відпущеника Теодора.
Але то виявилось не образом, не плодом гарячкової уяви, бо хоча горб лишився горбом, але колись густа смолиста шевелюра тепер стала зовсім сива й рідка, а на полисілій маківці проступили сині рядки так старанно наколеної грамоти.
Коли Гістіей остаточно прийшов до тями, горбатий Теодор спитав:
— Ти пам'ятаєш, як скіфському цареві пощастило втягти всі скіфські племена у війну з персами?
Це здавалося безповоротно минулим і несуттєвим, було навіть трохи образливо, що Теодор міг тепер думати про таке; все старанно будоване й плекане впродовж усього життя завалилося й пішло прахом. Гістіей стомлено махнув рукою й відвиклим розмовляти голосом прорипів:
— Артафрен хвалився, нібито ти в них у полоні...
Тепер уже Теодор махнув рукою, але не тому що це здалося йому несуттєвим, а зовсім з інших причин. Про пережите свідчило раптом посивіле волосся, крізь яке на маківці тепер можна було прочитати колись так старанно сховану грамоту. Теодор удруге спитав:
— То ти не забувся, як скіфський цар підняв усі свої племена проти Дарія?
Нічого не забув Гістіей. Скіфський цар водив перське військо по землях всіх племен, які мимоволі мусили потім витягати мечі з піхов.
— Навіщо ти питаєш? — знизав він плечем.
Відчувши його небажання говорити, Теодор теж більше не згадав про це й словом і невдовзі пішов собі геть, а Гістіея знову розморило. В дворику за прочиненими дверима плаксивим і сварливим голосом гиркалися двоє вдовиних дітей, чиїх імен він не знав і не хотів знати, бо порвав усі сув'язі з життям.
Так він пролежав на солом'яній маті цілий довгий день і цілий вечір, а коли після півночі в Мітілені озвалися перші півні, якась невідома потойбічна сила звела його на ноги.
Гістіей спочатку й сам не второпав, що то за знак, але насилу діждався ранку, а вранці запитав у господині дому, чи не знає вона, де розшукати отого сивого горбатого чоловіка, що вчора приходив сюди.
— Я не цілий день була вдома й нікого не бачила, — відповіла вдова.
