Золотий Ра - Білик Іван

Коли я йду через острів од одного берега й благополучно доходжу до другого, в мене починають страшенно крутити коліна, стріляє в попереку, болить голова. Я почуваю себе найнещаснішим з-поміж смертних і картаю себе найдошкульнішими словами: "Дурню ти несосвітенний, чого тобі не сиділося вдома, а поперся сюди!" А якби я мав очі безсмертного й міг наперед побачити, що коли б прийшов не до цього берега, а он, скажімо, до того, то звалився б з кручі або зі скелі впала б на мене каменюка... Або, скажімо, таке. Чиню я богові молитву: "О, всемогутній Зевсе, коли ти вирішив ударити мене громом та блискавкою, щоб уразити на смерть за мої гріхи, то зглянься на мене й збережи мою душу в тілі! Коли ж тобі конче хочеться мене покарати, то хай твій перун поцілить у мою хату, а я лишуся живий! І я довіку приноситиму тобі вдячні жертви!" Я не знаю, як повівся б, якби бог зробив саме так. Але якщо б він, уже збираючись уразити мене блискавкою, розчулився від моєї молитви й дозволив барсам роздерти мою корову, я ж би не знав, що то божа ласка, й ремствував би на всіх Олімпійців...

Він замислився, й Гістіей йому нагадав:

— Але ж ти спочатку говорив щось про спогади!

— Найщасливіша людина тоді, коли згадує давноминуле, — відповів Діодор Скіф. — Приємно згадати навіть про найважчу рану, отриману в січі, хоча ти тоді ледве не переселився в Царство тіней. Приємно згадувати, як ти конав од спраги в пустелі, сім день не мавши в роті краплі води...

Гістіей недовірливо похитав головою:

— Яка ж то радість — кривава рана або смерть у пісках?

— Спогад перетворює рану та смерть од спраги не в страждання, а в боротьбу й перемогу над ними: ось який ти був молодий і могутній, іншого вже давно й кісточки зотліли б, а ти досі живий!

Колишній тиран Мілета мовчки нахмурився, й Діодор Скіф йому нагадав, що зараз відбувається суд прітанів міста Хіоса й усіх селищ острова Хіосу.

— Ти не відповів на наше запитання: для чого підбурив іонійців, еолійців та деяких європейських еллінів повстати проти перської влади? — сказав Діодор Скіф.

— Хіба тобі, мудрий, треба пояснювати, що смертному властиво прагнути до волі?

— Навіть найблагородніші прагнення бувають нерозважливі. Коли бачиш перед собою лева й не маєш списа, то краще принишкнути й сподіватись на щасливішу нагоду — як будеш зі списом у руках.

— Такої нагоди можна не дочекатися й до смерті! — вигукнув Гістіей. — І до смерті тремтіти перед левом!

— А яка слава — кинутися голіруч на нього? — розсердився Діодор Скіф.

— Коли звикнеш перед ним ховатись у мишачу нору, то може трапитися й таке, що матимеш у руках і списа, але подумаєш собі так: "Посиджу в норі до того часу, коли матиму при зустрічі з левом довшого списа!" А довшим його можна робити все життя.

— Нерозважлива мужність властива молодим і недосвідченим, — похитав головою Діодор Скіф. — А тобі вже перекинулося за шостий десяток.

— Я замолоду вважав, що найбільше принесу користі й мілетянам, і всій Іонії, якщо стану самовладним тираном. Навіть, як ви, можливо, знаєте, допоміг Дарієві врятувати своє розтрощене скіфами військо, бо вважав, що тільки з допомогою персів моя влада пошириться на все узбережжя Малої Азії, а згодом і на цілу Елладу та всі відомі нам теплі й холодні моря. Тепер я шкодую, що врятував Персію.

Всі, хто зібрався в прітанії, принишкли, навіть хтось, аби не кашлянути голосно, затулив долонею рот. Надходила хвилина, коли хіосці починали вірити своєму непроханому гостеві. Гістіей був уславився на цілу Елладу по той і по цей бік моря як нестримний властолюбець; тепер він мовби зрікався самого себе. Треба було ще одного камінчика, щоб мур недовіри остаточно розсипався.

— Я сам чув, що Дарій хоче виселити вас та інших еллінів з островів і міст Іонії та Еоліди до Фінікії, а наші землі заселити фракійцями, — сказав Гістіей. — Таке перси вже не раз робили.

Нещодавно Дарій справді переселив ціле фракійське плем'я пеонів до Фрігії — це було на пам'яті всіх присутніх тут остров'ян.

І це стало тим останнім камінчиком.

— А тепер я тобі відповім на своє запитання, Діодоре Скіфе, — відчувши зміну в настроях, проказав Гістіей. — Отже, найбільше щастя для людини — жити на землі своїх предків!

То був закономірний висновок з усього сказаного ним досі, але він почекав, поки остров'яни впораються з хвилюванням, і пояснив, можливо, ще не зовсім засвоєні думки:

— Щастя жити на землі предків... Поки ти на ній живеш, ти про це навіть не думаєш. Та варто потрапити в чужі краї, як починаєш відчувати, який ти нещасний...

Прітани сиділи нерухомо на своїх місцях, але прості хіосці підбігали й тиснули руку колишньому тиранові Мілета, вже ладні йти за ним у хвилі й вогонь.

Своя стріла ранить найдужче

Все, як казали стародавні фінікійці, доводилося починати від бика, ім'ям якого вони назвали першу літеру, а для Гістіея тим "биком" було його рідне місто Мілет.

Гістіей спробував був налагодити зв'язки з Мілетом, ще перебуваючи на Хіосі, але великий землевласник і купець Піфагор, якого аристократи після смерті Арістагора обрали своїм ватажком, звелів шмагати Гістіеєвого гінця батогом і викинути за браму міста. Зате інший купець, якого привели до Гістіея, сказав, що мілетяни з нетерпінням чекають повернення свого колишнього тирана. Тільки-но вони побачать, що Гістіей має хоч трохи війська, то повстануть і спробують перебити сторожу брам.

Хіосцям цей похід уявлявся як весільна подорож.

Гістіей також намагався підтримувати в них цей настрій, і все-таки лихі передчуття не давали йому спокою, певно, його попереджав якийсь прихильний до нього бог.

Погано було тільки те, що й цього разу смертний не розумів таємничої, повної загадок і двозначностей мови безсмертних.

З Хіосу до Мілета пливли п'ять з гаком днів, і всі ці дні чільник бойових суден, даних Гістіеєві остров'янами, мугикав тягучу еолійську пісню з веселими словами й поховальним виттям. Це не могло не дратувати Гістіея, й він шкодував, що не зумів підтримати в хіосців отого піднесеного настрою, з яким вони ладні були йти першого дня крізь вогонь і морські бурі.

— Чого ти ввесь час мугикаєш оцю еолійську пісню? — врешті не витримав Гістіей, коли попереду, вже за мисом Мікале, стало видно високі мури Мілета, почорнілі від давнини.

— А я родом еолієць, з Лесбосу, — сказав навтіларх і несподівано заходився виливати перед Гістіеєм душу: — Коли мені було двадцять п'ять років, я ненароком убив рідного брата й мене громада засудила до вигнання з острова. Ну, я й перебрався на Хіос, хіосці вчинили мені обряд очищення від скверни, а через десять років за мої старання приписали мене до Східної Фратрії й надали громадянські права.

Гістіей хотів спитати, за які старання дали йому ті права, але навтіларх сам запитав, благодушно посміхаючись:

— А ти знаєш, які в нас ходили про тебе чутки? Нібито ти зумисне підбурюєш легковірних повставати проти персів, щоб потім оддати в руки тим-таки персам, залякати й навіки відбити охоту до повстань. Щоб елліни потім у кожному підбурювачеві бачили перського ставленця.

"Очевидно, так само про мене думали фокеяни та ерітрейці, лише вдавали, ніби бояться персів", — подумав про свої недавні поневіряння Гістіей.

Тим часом навтіларх приставив долоню до очей і заходився вдивлятись у чорні мілетські мури. Між визубнями мурів і надбрамних башт іноді зблискували бронзові шоломи та сталеві наконечники сулиць.

— Щось їх надто багато... — Навтіларх здивовано почухав потилицю.

Решта одинадцять трієр і дієр, легко торкаючись води численними веслами, схожі здалеку на химерних болотяних комах, вишикувалися довгою вервечкою, насторожено стежили за кожним рухом головного корабля.

Гістіеєві стало тоскно.

Ці люди не були готові на все.

Тепер його доля залежала від Мілета.

Гістіей вислав гінця й переказав мілетянам, що оголосив цареві Дарію війну, тож, якщо вони не хочуть бути перськими рабами, хай приєднуються до боротьби повсталих іонійських міст.

Незабаром гонець повернувся. Цього разу Гістіеєвого гінця не били батогом, бо хіоські кораблі в затоці були натоптані військом, але веліли переказати таке:

— Якщо мілетяни й були коли-небудь рабами, то тільки тоді, коли тираном у них був Гістіей, син Лісагора. Й відколи це Хіос почав зазіхати на лаври вождя Іонії, в той час як визнаним вождем споконвіку був Мілет? Повертайтеся, звідки припливли, ми вам браму не відчинимо! А Гістіей — раб і лакуза перського царя!

Гістіей звелів облягти Мілет з моря й суходолу. Хіосці почали знехотя обкопуватися на перестріл од міських мурів і викочувати з суден розкаряки катапульт. З моря мілетяни не могли нічого зробити хіосцям, бо необачно позаводили свої судна до внутрішніх причалів, звідки їх не випустили б хіоські кораблі. І все-таки прибульців було замало, щоб здобути Мілет приступом.

Лишалось чекати на повстання городян.

Облога тривала два дні й три ночі, а на ранок третього дня не було жодного вбитого чи пораненого.

— Ми прийшли до вас не воювати, — громовими голосами кричали в бік мурів оповісники, — а зайти з вами в спілку проти перського царя!

— Які ж ви друзі, хай поглине вас Тартар, коли обложили місто зусібіч і не даєте птахові пролетіти? Якщо хочете бути нашими союзниками, то вертайте додому, а ми, коли треба буде, вас гукнем!

Гістіей утрачав терпець і рівновагу. Будь-якої хвилини з-за присвяченого Аполлонові Довгого оливкового гаю могли вигулькнути перські пішці та вершники, а з-за мису — вірні їм фінікійські й еллінські кораблі. Він звелів хіосцям іти на приступ, хіосці позаряджали катапульти й заходились обкидати бійниці мурів камінням та пучками сулиць; те обкидання тривало зо дві години, поки було чим кидати, а коли скінчилось, прокинулися катапульти на мурах. І знову нікого не вбило й не поранило, й це могло тривати до безкінця.

Або до появи персів.

— А тоді отой Піфагор, лев із заячою душею, відмовиться від оцього безглуздого борюкання, бухнеться в ноги перським сатрапам й оголосить себе їхнім найвідданішим рабом! — роздратовано проказав Гістіей до хіоського навтіларха, який так і не зміг підняти своїх на приступ Мілета. — Мілет повинен бути в наших руках!

— То ж таки елліни, — сказав непевно чільник хіоських кораблів.