Прапороносці - Гончар Олесь

Єфрейтор, засукавши рукава, сидить верхи на перекинутому човні, смолить потріскане днище.

— Нема непрохідних водних рубежів, — доводить він товаришеві, — всі вони прохідні.

Літній крем'язень теше собі весло, скептична посмішка гуляє у нього під вусами.

— А ти всі їх перепробував?

— Дону пробував, Дніпра пив, Тису на діжці форсував. Чого тобі ще треба, старий шкарбун?

Бронебійники дружно регочуть.

Капітан Чумаченко, зібравши під деревом своїх командирів рот, розтлумачує їм бойове завдання.

— Найнебезпечніше на плацдармі — пам'ятати про човни та весла, — чує Воронцов глухий голос Чумачен-ка. — Викинь їх з голови! Відомо, звичайно, що на початку бою ти відчуватимеш, як тобі і твоїм людям тісно, задушливо на п'ятаку. Річка весь час тягтиме тебе, притягуватиме назад. Тобі буде здаватись, що як тільки ти відірвешся від свого берега, підеш углиб, так тебе й відріжуть одразу, оточать, зімнуть. Не піддавайся цьому почуттю, воно обманливе, несправдішне... Сміливо відривайся від берега, заглиблюйся в ліс, виходь на оцю ось 'дамбу, —Чумаченко тикає пальцем у арту, розстелену поред ним на землі. — Тоді ти одразу відчуєш себе вільніше, розв'яжеш собі руки для маневру.

Помітивши замполіта, офіцери схоплюються, обтрушуються.

— Сидіть, — махає рукою Воронцов, сідаючи першим біля розгорнутої комбатової карти.

Сьогодні з самого ранку Воронцов був на ногах. Розігнавши "в низи" всіх політпрацівників, Воронцов не міг на цьому заспокоїтись і сам теж невтомно снував від під розділу до підрозділу, виступаючи, де треба, з промовою, а в іншому місці обмежуючись веселою реплікою, кинутою на ходу, а ще в іншому брав когось за жабри не гірше, ніж Самієв. Скрізь бачили в цей день ного широкоплечу, сутулувату постать в хутряній офіцерській безрукавці.

— Майте на увазі, — звернувся Воронцов до Чумачен-кових командирів рот, коли вони обсіли його, шанобливо витягаючись навіть навсидьки. —Майте на увазі, товариші, що на плацдармі нам не минути зустрічі з танками. Попередьте про це своїх людей, щоб удар танків не приголомшив їх посеред бою. Проти нас стоїть бронетанкова есесівська дивізія "Шьонрайх".

— Бита? — запитав один з молодих офіцерів.

— Бита, але мало. Зовсім погано бита. Нещодавно вона перекинута сюди з Західного фронту, з Люксембурга.

Офіцери задумались. Чумаченко сердито дивився на свою чотириверстку, перетяту голубою стрічкою Морави.

В цей час на замполіта, радісно хекаючи, налетів комсорг полку Толя Домбровський.

— Листівки вже одержано, як бути?

— Не знаєш — як? Негайно в підрозділи. І читати — вголос.

У мінроті перший вихопив листівку з рук агітатора Маковей. Брикнувшись між товаришами, вихопився на човна,задзвенів:

— "Вперед, за Мораву, радянські богатирі!" Ягідка, спершись на весло, жадібно слухав.

Х

— Десанти, в човни!

Команду подали пошепки, а враження було таке, що пролунала вона громом. Нарешті!.. Весь лівий берег, який ще за хвилину перед тим здавався безлюдним, тепер ожив, заворушився. Темрява сповнилась майже невидимим, але виразно відчутним рухом численних людських постатей.

— Десанти, в човни!

Засвистівши по піску, човни стрілами влітали в воду. Затріщали темні чагарі, викидаючи з себе важкі, заготовлені вдень плоти. Заплюскотіло навкруги, захлюпало...

Бійці, брьохаючись по коліна в воді, на бігу вскакували в свої хисткі судна, дужими ударами весел відпихалися на глибоке.

Грізними роями знялись серед пітьми ракети, запущені з протилежного берега. Брижувата широка течія річки на мить освітилася, вкрита, скільки видно ліворуч і праворуч, плотами, човнами і човниками, що низько летіли від східного берега. Блиснули вздовж річки кулеметні спалахи. Наче прорвалися назустріч десантам сліпучі цівки розтопленого металу. Густо зацьвохкало навкруги, хвилі закипіли, мов нагрівшись одразу до сотні градусів.

— Гребись дужче! — хрипів Черниш бійцям, не спускаючи очей з протилежного берега, спрямовуючи своїм веслом човна. — Гребись!.. Гребись!.. Гребись!..

Бійці мовчки греблись. Втягнувши голови в плечі, вивертали веслами гривасту хвилю. Вся річка вже перетворилася на лементуючий суцільний чорторий. Моторошно закричали поранені. Випереджаючи Черниша, пронеслася душогубка з полковими розвідниками. При зблиску ракети Черниш уздрів зеленкувате зосереджене обличчя Козакова. Промигнув човен кулеметників, ведучи вогонь на плаву. Пригнувшись на плотах, шалено гребла піхота.

— Гребись, брати, гребись!

В кількох метрах від Черниша женуть свого важкого плота Сагайдині десантники. За спинами братів Блаженків, обличчям до сходу, сидить, зіщулившись, простоволосий Маковей. Похапцем висмикує обома руками червону нитку кабеля, розпускаючи його за собою через річку. Великими серйозними очима дивиться на свою роботу. Здається, що смиче він той червоний провід не з котка, почепленого на грудях, а з самих грудей. Смиче, як закривавлену живу нитку власного нерва.

Кулею черкнуло Чернишевого човна; тріска, відщепившись від борта, хуркнула поблизу.

Вдарила артилерія з обох боків. Ліс просвітився полум'ям наскрізь, затріщав, загоготів. Пузаті німецькі міни зашуміли над головою, важко шубовснули в річку, і вона сколихнулась, здається, до самого дна.

Черниш, відбиваючи геть чиюсь перекинуту вибухом душогубку, виправляючи напрям свого човна, люто гукав незнайомим потопаючим, щоб хапались за нього. Вони понависали довкола бортів, мовчки захлинаючись водою. Стало важче гребти, мінометники щосили налягали на весла. Черниш уже не бачив нічого, крім протилежного берега, завихреного вогнем. Рвався до нього очимл, всією істотою. Ось уже незабаром, ось уже близько... Стати б тільки ногою на землю!.. Блиснуло, вибухнуло поруч... Черниш інстинктивно пригнувся на дно човна, важкий водограй з шумом привалив його зверху, обдав гострою хвилею з голови до ніг. Чув, як в'юнке дно човна випорснуло з-під нього, і все тіло внутрішньо потерпло, занурюючись в огидно-податливу воду, йдучи все вниз і не зустрічаючи опори.

Несподівано торкнувся ногою дна. Занурений по шию, озирнувся на свій десант.

— Всі є?

— Всі, всі, — відгукнулись йому новаки напрочуд близькими, бажаними, рідними голосами.

— Лафет пішов на дно, — сердито повідомив Ягідка і, не чекаючи наказу, зник під водою. За хвилину мокра голова його з'явилась над поверхнею. Хапнувши повітря, Ягідка пірнув удруге.

— Є! — доповів він, виринаючи знову. Хтось із товаришів подав йому руку, допомагаючи перебороти прудку течію. Опираючись їй грудьми, бійці швидко вибродили за Чернишем на берег. На цілі кілометри плацдарм, народжуючись, клекотів гарячою пальбою, розгойданим, як море, гамором наступу. Зловісні клубки шипучих ракет випліскувались над деревами все далі й далі.

Ось нарешті вона, таємнича земля чужого берега! Ягідка востаннє підняв ногу з води, з недовірою заніс її над берегом, як над величезною міною. Здавалось, ступить — і весь берег зараз вибухне під ним. Ступив — і нічого не сталось.

Санітари та фельдшери вже метушилися в темряві, підбирали поранених. З лівого берега невпинно прибували нові хвилі десантників. Не пришвартовуючись, стрибали просто в воду, назустріч плацдармові, бігли вперед, мокрі, гарячі, затискуючи гранати в руках. Сагайда не став витягувати плота за собою. Не треба йому плотів, відступати звідси ніхто не збирається!.. Рішуче махнув рукою:

— Киньте його!.. За мною!..

Денис Блаженко, стоячи в воді по коліна, з силою відштовхнув і свого плота на бистрінь: пливи до Чорного моря!

XI

Сапери наводили переправу. Поруч неї в кущах грав оркестр. Музиканти завзято дмухали в свої труби, вмиваючись потом, знемагаючи, як за важкою роботою. І це таки справді була робота. Вони знали, що поставлені тут генералом не ради того, щоб когось розважати, а з цілком практичною метою: допомагати саперам своїми маршами. Саме так дивились на оркестрантів і сапери, їм уже з досвіду було відомо, що для них музичний взвод — неабиякий помічник: під музику міст виростає набагато швидше.

Музиканти грали в наростаючому темпі, сапери металися все моторніше, робота горіла під їхніми руками. Палі несли бігцем, дошки несли бігцем, все робилося тільки бігцем. До самого ранку працювали в крижаній воді, зігрівалися не спиртом, а лише власною кров'ю та К гарячими маршами, які нестримно билися з лівого берега, вимагаючи для себе простору, дзвінких мостів на плацдарм, далеких доріг.

І все-таки до ранку міст ще не був закінчений. Вранці над Моравою з'явилася ворожа "рама", і хіміки мусили оповити все будівництво димовими завісами. Проте стукіт молотків та сокир не змовк і в диму, бурхливі марші просилися в дорогу і крізь дим. Гомін прийдешніх тріумфів, радісних травневих громовиць уже вчувався бійцям у цих могутніх ритмах, що народжувались над моравською незакінченою переправою.

Ліс перед майбутнім мостом уже тріщав, загачений артилерією, машинами, обозами. Нікому не стоялося на місці, всяк тиснувся ближче до переправи, щоб першим вирватись на плацдарм.

Хома із своїми підводами бився в загальній тисняві, лихословив усіх, ліз через голови наперед, гукаючи, що допіру начальник переправи наказав його пропустити першим. Перед тим Хома, звісно, і в вічі не бачив цього авторитетного начальника, на якого невтомно посилався, протискуючись крок за кроком до мосту. А тим часом де взявся і сам уявний Хомин покровитель. Налетів на подоляка, остовпів:

— Я? Тобі? Дозволив?

— Товаришу майор!.. Екстрений вантаж!..

— Убік! — аж затрясло начальника переправи. — Убік! Убік!

Щойно ошукані Хомою і тому особливо люті артилеристи з батогами накинулися на його коней. За якусь мить усі Хомині підводи опинились геть збоку, затиснуті в чагарники.

— Витручали!.. А-а, шкодив я вашій мамі!

Хома сплюнув і попхався шукати іншої продуховини до мосту.

Зненацька з-за лісу пролетіли снаряди. Ворог почав обстрілювати переправу. Близькі вибухи застугоніли берегом, заглушаючи звуки оркестру. Невдовзі біля переправи залишились тільки ті, що працювали. Решті було наказано розосередитись по лісу.

Хома не міг більше чекати. Поранені, яких човнами евакуювали з плацдарму, приносили звідти далеко не втішні вісті. З жахом озиралися вони на річку,, мовби не вірили, що вирвалися звідти живими. Там гуло величезне пекло.