Прапороносці - Гончар Олесь
В Сагайди просто. Ось він поблизу муштрує своїх бувальців.
— Доки Денис і Анохін гребуть, ти, Романе, ведеш по берегу вогонь. Зрозумів?
— Зрозумів.
— Якщо тебе легко поранило, все рівно ведеш вогонь. Зрозумів?
— Зрозумів.
— Якщо тебе... зовсім поранило, тебе замінює Фесюра. Фесюро, зрозумів?
— Так точно.
— Товаришу гвардії лейтенант. А якщо мене вбило?
— Вбило? — Сагайда на мить завагався, безпорадно кліпнув очима. — Тоді, — ще енергійніше вигукнув він, — передай весло Маковеєві, а сам падай на плоту! Поховаємо на плацдармі!..
Черниш не міг так легко порозумітися з своїми. Для них треба інших слів. Прощальна туга стоїть у голубих очах Ягідки. Чим його втішити, чим підбадьорити? Як розбуркати силу, що зараз дрімає в оцих широких плечах юнака, в оцих дебелих, розвинутих руках? Важко? Але ж ти командир, ти комуніст, зумій знайти дорогу до його серця...
— Ви, Ягідко, добре орудуєте веслом?
— Непогано.
— Мабуть, часто рибалили вдома?
— Не часто, але по неділях їздив... коли господар пускав.
— Який господар?
— А той, що я в нього служив.
— Ви служили? Ким? .
Ягідка почервонів, як зганьблений.
— Все разом було... І чабанував... і бринзу робив...
Взимку всю худобу сам порав... Дванадцять років відба-трачив.
— Дванадцять з двадцяти! І круглий рік? Чорт візьми, це ж каторга! Невже-таки не можна було Інакше? Иона теж он батракував, але ж він тільки посезонне.
— Я н? міг посезонне, бо я... безрідний. Ні кола, ні двора. Та, може, це й краще...
— Чому краще?
— А тому, що як шибоне ось на Мораві, то ніхто не голоситиме. Нікому й не згикнеться.
— Це ви, Ягідко, занадто вже...
— Чому занадто? Скажете, не так? Це тільки для годиться кожен удає, що ти йому потрібен... А я, товаришу гвардії лейтенант, уже давно знаю, що нікому я не потрібен. Як нап'юся ось навіки моравської води, то й не помітить ніхто. І нічого тут не вдієш... Бо кому це болить по-справжньому — чи був Ягідка на світі, чи не було його?
Боєць безнадійно махнув рукою, немов уже поховав себе.
— Все це дурниці, — сказав Черниш після неприємної, гнітючої паузи. — Безрідний, непотрібний... Дурниці, товаришу Ягідко. Давайте подумаєм інакше: ось ви незабаром вийдете на тому березі. Що він зараз являє собою? Чужа, небезпечна земля, начинений фашистськими військами шмат австрійської території. Місце, де ще тільки передбачається створити плацдарм. Але як тільки ти, Ягідко, ступиш там своєю ногою, одразу все зміниться. Той загадковий берег перестане бути просто собі берегом, він уже стане плацдармом. Станеться на землі подія, хай невелика, хай не вирішальна, проте вона відгукнеться негайно до сотень інших подій, вплине на них, внесе зміни в долю багатьох людей. І якщо зараз, доки ти сидиш у цих чагарях і виливаєш мені свою хандру, може, про тебе й справді мало хто думає, то тоді про тебе подумають всі. Для противника ти станеш великою небезпекою, Для друзів ти станеш вкрай потрібним, не лише потрібним, а просто-таки необхідним, дорогим. Тоді ти побачиш, яка в тебе рідня! Весь полк, вся армія з блискавичною швидкістю дізнається, що в неї на такій-го ділянці за Моравою уже з'явився плацдарм. Звідки, яким чином? Дуже просто: адже там став уже своєю ногою гвардії рядовий Ягідка. Підтримати його негайно! Допомогти йому будь-що! Можеш уявити собі, скільки тоді людей за тебе переживатиме. Всі погляди звернуться до тебе, всі думки будуть про тебе, тисячі людей працюватимуть ради тебе. Аякже! Задля тебе десь на Уралі дівчина добу не виходитиме з цеху. Ради тебе Верховна Ставка задасть комусь добру нагінку, щоб краще про тебе піклувались, щоб часом не загинув там, не пропав оцей гвардії рядовий Ягідка! Тобі у високих штабах, не досипаючи ночей, вироблятимуть найкращі маршрути. Тобі сапери будуватимуть мости. Ради тебе потягнуться обози всіма шляхами. А хто про тебе, рядового Ягідку, забуде в цей напружений час, то, чого доброго, ще й під трибунал піде... Тут не до жартів... Як же ти можеш після цього сказати, що ти безрідний і непотрібний? Та який батько, яка мати вкладе стільки серця у якогось свого Ягідку, скільки вкладе в тебе Вітчизна!
— Здорово, — засміявся боєць, закривши обличчя руками. Товариші захоплено дивились на нього. Наче сидів перед ними не зніяковілий ізмаїльський парубійко, а вже хтось набагато важливіший і цінніший за нього. Черниш схвильовано продовжував:
— А перескочиш ти Мораву, вирвешся на широкий тактичний простір, прийдеш першим туди, де тебе люди роками ждуть. Тебе там ще ні разу і в вічі не бачили, а вже думають про тебе давно. Ти вже їм потрібний, ти вже у них свій. Знаєш, як тебе там зустрінуть? Бачив, як нас зустрічала Словаччина? З дзвонами, квітами, з відкритою душеюі Ти для них будеш і найближчим, і найдорожчим, і найріднішим. Перші подяки — тобі, перші привіти — тобі, перша любов народів — тобі. Бо ти най-передовіший з передових, ти — визволитель!..
Черниш замовк, збуджений, розпалений. — Це все так, товаришу гвардії лейтенант. Але ж для цього треба бути найпередовішим?
— Безумовно.
— Таким, як наш старшина? Як брати Блаженки?.. Як всі ваші "брянчики"?
— А ви гадаєте, що вони такими вродились? Думаєте, вони явились торік до Брянського довершеними гвардійцями? Запевняю, що Хаєцького теж тягали тоді за ремінь не згірше, ніж він зараз вас тягає. І мене свого часу тягали, і Сагайду... Не одразу Москва будувалась. Але саме в тому і полягає одна з переваг нашої армії, що ми швидко і безупинно вдосконалюємось, зростаємо, міцніємо. Швидше, ніж інші! Сьогодні ви. Ягідко, просто собі рядовий, завтра ни вже хороший боєць, позавтра ви — герой, переможець, улюбленець народу...
— Тільки в атаці не озирайся назад, — спокійно порадив Ягідці наводчик Шестаков. — То — пагуба. Сівши в човна, забудь про власний берег...
— Але про товаришів не забувай ні на мить, — додав Бойко, який разом з Шестаковим прийшов у роту з 3-го Українського. — А то біда!.. Ми як форсували Дунай взимку, по тонкій кризі, то довелось за руки братися, чоловік по двадцять. Візьмемось і йдемо так. Міцно мусили триматись, хай ось Шестаков скаже! Якщо один і провалювався, то ті, що йшли поруч, одразу підхоплювали і не давали втонути. А якби поодинці рушили, кожен сам по собі, то багато хто з нас накрився б...
Ягідка уважно слухав. Потім про щось швидко заговорив по-молдавському до своїх земляків. Вислухавши Ягідку, молдавани помітно пожвавішали, розвеселились.
— Про що ви там секретничаєте? — усміхнувся Черниш.
— Він каже, — охоче переклали вони Чернишеві, — що господар йому завжди брехав! Господар його день у день вчив, що найкраще в житті самому. Найшвидше до мети, мовляв, приходить той, хто йде одинцем через голови інших...
— Це таки брехня, — погодився Черииш. — Найшвидше приходить колектив.
ІХ
— Ти знаєш, що це не мої примхи, це бажання маси, колективу, з яким ти не можеш не рахуватись, — говорив у цей час майор Воронцов командирові полку Саміеву. — Зрештою, ми з тобою, може, за цей колектив ордени одержуємо...
— Я вже сказав, Воронцов, і давай на цьому кінчимо... Як сказав, так і буде. Доки все там не кінчу — хай сидять тут. Мало чого кому заманеться!
Мова йшла про полкових знаменщиків. Воронцов наполягав, щоб Самієв дозволив знаменщикам переправитися на той бік, як тільки атакуючі закріпляться на плацдармі. Він посилався на факти, обом добре відомі.
— Ти ж чув, Самієв, солдатське прислів'я: де прапор пронесено, там уже ми в землю вросли. Коли прапор буде на плацдармі, сила, впевненість кожного бійця виросте в сто крат. Тоді ти його нічим не зіпхнеш звідти. Хіба твій боєць, відчувши поблизу присутність прапора, позадкує від нього хоча б на крок? Ти сам бачив, як у Варті реагували підрозділи на появу біля них знаменщиків у найкритичніший момент бою. Може, ми там і вистояли тільки завдяки цьому...
Самієв заперечував категорично:
— В Варті було одне, тут інше. Ти знаєш, з ким нам доведеться мати справу на цьому плацдармі. Доки нам наведуть переправу та перекинуть артилерію, "тигри" можуть нас тричі змішати з землею. Ще, може, так припруть до берега, що... Краще припинімо дискусію.
— Саме щоб цього не трапилось, щоб не приперли, я й пропоную...
— Краще не пропонуй мені, Воронцов! На цей раз ти мене не загітуєш. Я пропаду, ти пропадеш — нас з тобою замінять. А коли з прапором що-небудь трапиться? Ти уявляєш собі? Самогубство для полку! Як ти взагалі можеш таке мені пропонувати?
— Не таке, а зовсім протилежне. Якщо вже на те пішло, то я згоден відповідальність за прапор взяти на себе.
— Дякую! Але поки ти будеш "відповідати", мені, як командиру, вже голову знімуть. Я проти таких .ефектів. Форсуємо, поширимось, підемо вперед, отоді дам команду. Не бійся, Багіров нас не загубить, у чорта в зубах найде.
Так на цей раз вони й розійшлись, не знайшовши спільного рішення.
Воронцов дружив з командиром полку, любив його за рішучість та чесність в бою, за гарячий темперамент. Воронцов щоразу був у захваті від свого таджика, коли той керував боєм. Це було справжнє мистецтво, впевнене, завжди винахідливе, точне. Але й слабостей запального академіка теж, безперечно, ніхто не знав краще за Воронцова. Проявом однієї з таких самієвських слабостей Воронцов вважав і цю прикру розмову, яка щойно відбулася між ним і його крутим "хазяїном". Як можна в такий час тримати знаменщиків в обозі? Як може Самієв недооцінювати значення їхньої присутності там, в самому пеклі? Адже це з його боку короткозорість... І нічим ти його не проймеш, коли вже упреться на своєму... "Бувають моменти, коли він стає просто-таки нестерпним", — сердито подумав Воронцов і рушив у батальйони.
Ішов густо заселеним лісом, важко ступаючи і трохи сутулячись, як вічний вантажник, що повсякчас несе на плечах якусь невидиму ношу, До всього, приглядався, все обмацував своїми уважними сірими очима. Зупинявся біля десантних груп, звично брав на пробу їхній настрій.
Перед боєм Воронцов, здається, непокоївся більше, ніж під час самаго бою. Зараз його приємно вражало, що В підрозділах панує загальне пожвавлення, звідусіль б'ють ті самовпевнені зухвалі вогники, які можна помітити перед наступом лише серед справді бувалих вояків.
На галявині проти сонця бронебійники під орудою безвусого єфрейтора розіклали багаття, варять відшукану хтозна-де смолу.
