Від чуття при сутності - Прохасько Тарас
Щойно тепер роздягнувся. Він не міг згадати — чи добивався до старого побитого піаніно у ресторанчику з пивом, витісняючи тапера, чи це приверзлося (навіть пити намагався там, де був хоч який інструмент, бо міг досягти такого стану, коли фізично неможливо не грати, але так само часто Памві снилося, що виконує щось своє на фортепіано у незнаному місці, і до самого фортепіано торкається вперше, при цьому завжди розумілося, що присутнє ще якесь додаткове відчуття присутності). Натомість був певний, що Анна — єдина жінка в його житті, з якою не може філософст вувати.
Фасолю Памва відніс у лабораторію. Лабораторія була у другій кімнаті (з другої кімнати була лабораторія). Вся фасоля складалася на підлозі під вікном. Вікно можна було затемнити цілковито. Памва взяв лопату і насипав два повні відра піску з паки, що розміщалася посеред кімнати. Останні тижні те, що записувалося у реєстрі справ як "лабораторія", означало — перебрати ще трохи фасолі, досипаючи до тої, що сушилася, винести до смітника на подвір’ї два відра піску. Пісок він зсипав на окрему купу, може, комусь знадобиться. Вітер ставав усе сильнішим, приліпив до Памвиної купи обривки якихось паперів, Памва їх привалив піском з відра. У купі денеде траплялися маленькі макетики хатинок, мости з дитячих залізниць, гілочки ялівцю, що виглядали як зменшені дерева. Бо у паці довший час моделювався каньйон. Лабораторія існувала для віднайдення світла. Памва зрозумів колись, що його сон не мав би такої сили, якби не освітлення. Він захотів відтворити його і зробити звичайний, але дуже якісний діафільм про каньйон. Посеред порожньої кімнати поставив паку з піском, виліпив русло, береги, вбудував усі деталі ландшафту, пустив воду. Мав три фотоапарати. Один закріпив на рухомій щоглі зверху, другий встановив на штативі, а з третім переміщався навколо макета. Пробував усі можливі способи — через товщу різнокольорових розчинів, при різноманітній комбінації ламп, крізь різні рослини, зафарбовані аркуші паперу, пару, шкло, дим, марлю теж.
Виходили дуже гарні слайди, але відчуття присутності не було. Колись він медитував про різних жінок, котрі були з ним. Вони з’являлися у дивній формі. Одна — лиш у вигляді відображення у рухливій воді, інша замість контура постаті мала нестійку смужку вогню, ще одна виникала тільки в момент спалаху від іскри запальнички без газу, а остання існувала дуже близько, але притулена до якоїсь тканини з одного боку, а він — за крок від неї з другого. Незважаючи на все це, Памва знав, що вони присутні, а він при сутності, і що незвичні прояви від чуття. А от фотографії каньйону, зроблені на макеті, були чужими. Його каньйо новості не було, і він не перебував у тому каньйоні, котрий був. Памва відвів з паки воду і почав виносити пісок. Залишилося ще зовсім небагато. Краще не намагатися бути присутнім насильно. Краще зачекати, коли знову буде насправді. Краще такі речі переживати проживаючи. І кожне проживання буде видаватися так, ніби між ним і попереднім нічого не відбувалося. То ж можливо. А у розмонтованій лабораторії вирощувати гіацинти і крокуси, хай навіть марокканську маріхуану (смітники стояли посеред подвір’я, обмеженого дуже гарними довгими двоповерховими будин ками з неперервними балконами, ринвами, що йшли просто у підземну каналізацію, залізними сходами на різних рівнях; щовечора світилася інша комбінація вікон, висвічуючи щораз іншу територію; Памва ніколи не йшов звідси швид ше, ніж через кілька хвилин).
До приїзду Анни залишалося зовсім небагато часу. Памва хотів скупатися. Вода дуже довго нагрівалася не тільки тому, що слабкий газ через те, що всі почали палити у печах, а передовсім тому, що вже у ріці була надзвичайно холодною. До лазнички він взяв фляшку рому, перед приїздами Анни ром його знечулював.
Памва ще не почав митися, лиш грівся у воді, коли задзвонив телефон. Він мусив іти до телефона голим і мок рим через цілу квартиру. Сказали, що треба сьогодні ввечір прийти на нічне чергування — Памва працював медбратом у складі кардіологічної бриґади швидкої допомоги. Він був перегрітий і змерз, тоді ще й розбурхався, і почало трясти так сильно, що аж м’язи заболіли саме від тремтіння. Мусив ще трохи полежати у ванні, але накінець обіллявся холодною водою.
Памва сидів у кухні при столі. Всі дверцята креденса були відкриті, він час від часу вставав, брав щось звідти і знову сідав до столу. Памва любив несподівані виклики. Насам перед тому, що понад усе цінував перенапруження; до того ж це завжди цікаво. Памві подобався навіть ритм дуже чіткого, продуманого і послідовного збирання. Він випив страшенно міцну каву, з’їв ложку меду, чотири таблетки аспірину, розмішав у шклянці води глюкозу й аскорбінову кислоту, надушив соку двох ґрейпфрутів, доповнив фля шечку елеутерококу коньяком і випив усе відразу. Нарешті запарив чефір і закурив. Але не зміг сидіти, залишив запалену сиґарету і пішов одягатися. Тоді взяв магнітофон, чисту тасьму, мікрофон, приніс до кухні. Сиґарета вигоріла майже вся, Памва припалив від неї нову. Був у штанах, черевиках і майці, шлейки звисали з боків. Він натер чоло ромом, а руки кремом з алое. Приготував магнітофон для запису, накинув на плечі важкого зимового плаща; тим часом зотліла ще одна сиґарета.
На цей раз мусив запалювати сірника і почав говорити. Він хотів сказати, що часом все розлазиться, але розпов зається, втрачає керунок, але опановує поверхнями і площинами, що існує деструкція, яка заперечує можливість чистоти стилю, руйнує риторичні побудови і ставить під сумнів логоцентризм, визнання деструкції вертає свободу не вибирати, а тому можна бути серед всього і зі всім, це не риторика, а лінґвістика, хаос боронить від невідворотності, в інакшому разі миришся з тим, що все тримається на жінках, котрі переживають оргазм.
Памва трохи розказав про ті дні. Про те, що іноді живеш, ніби перебиваєш якийсь смак іншим, але і той не такий, як треба, тоді щось ще, знову зле, далі, далі трохи ліпше, треба трішки підправити, нарешті стає ніяк. Спеціально для Анни він наголосив на тім, що текст оповіді про день мусить залежати від дня — за ритмом, насиченістю, густиною, настроєм і силою напору. Саме звідси йому перестало подобатися наговорене, він ще трохи поговорив, а потім перемотав на початок і стер усе записане. Хотів спробувати ще раз. Врешті, треба казати іноді те, що розумієш. Найваж ливіше — Памва відразу ж намагався сформулювати імператив — знати і дати знати, що розумієш. Коли вони були разом, не траплялося відповідного моменту, а тепер не було Анни і видавалося непотрібним робити це без неї, хай і для неї.
Памві було приємно передчувати те, що відбудеться. Добре було уявляти собі, як Анна сюди прийде, як вона буде рухатися, коли нікого більше не буде, з’їсть приготовану ним вечерю, щось вип’є, послухає його голос, може, вийде на балкон, залізе до ліжка, буде чекати, засне, щоб скорше минула ніч. А Памва ще і крім того знав, що зуміє прийти хоч на хвильку посеред ночі, ще не знати як. Ця переко наність у майже неможливому відчувалася особливо гостро. Він переключився на радіо і крутився різними просторами ефіру. Зауважив раптом, що шкала частот — сильне джерело світла. В якомусь місті співав Коен; Памва зробив так, що це записалося з радіо на магнітофон. Перешкоди сильні, але пісня майже ціла. Памва знову перемотав на початок, прослухав Коена і зрозумів, що він залишить його для Анни. Часу залишалося дуже мало. Він швидко проговорив у мікрофон свої улюблені вірші Бродського, тяжко вимов ляючи слова поросійськи. На тасьмі записалося, як Памва затягувався сиґаретою і як видмухував дим.
Швидко зняв плащ, вбрав кілька светрів, натягнув шлейки і знову плащ. Ковтнув дві таблетки нітрогліцерину і вийшов на сходи, сховавши ключ у домовленому місці. У довгий коридор на першому поверсі між сходами і брамою вітер понамітав твердого сухого листя. Воно далі рухалося і шкрябало голосно бетонну підлогу, мов кігті малих звірів. Все подвір’я заповнилося місяцем. Починався мороз, і здавалося, що саме місячне світло — його причина. Довкола місяця не було хмар, однак коли Памва скоро йшов через подвір’я, піднявши лице до неба, то щось рухалося — або сам місяць, або найосвітленіший фраґмент неба. Більші калабані видавалися теплими, а от менші перетворилися на лід аж до дна. І лиш там, де лежав який листок, збереглася вода.
Памва знав таку дорогу до лікарні, котрою можна було пройти, не виходячи на вулицю — самими лиш подвір’ями. Шалена тахікардія — наслідок неспання і всіх стимуляторів — аж перебивала дихання. Відчувалося, як від надниркових залоз, наповнених адреналіном і всякими іншими гормо нами, розходиться по всій спині такий лоскіт, ніби судини були окуповані різними комахами; важко витримувати. Тіло було у максимальному тонусі — кожен рух робився так, щоб витратити якнайбільше енергії; Памва ледве стримувався, аби не зробити сальто.
На одному подвір’ї в альтанці сиділи якісь люди, Памва побачив три сиґаретні вогники. В цім районі його знали, до того ж був старшим, тому не почував жодної небезпеки. Він відійшов досить далеко від альтанки, коли почув, що ззаду хтось біжить. Памва повернувся і побачив великого пса, котрий мчав по алейці просто до нього. Памва зробив кілька кроків назустріч, сильно тупаючи ногами і ревучи, як звір; руки виставив уперед. Пес зупинився, але не відступив і ще не перестав нападати. Памва мусив безперервно дивитися на нього і тримати себе у напруженні. Помалу відходив крок за кроком назад, а пес так само напружено і помалу ішов за Памвою, чекаючи, коли той хоч трошки відвернеться і можна буде напасти. Памва відчував усередині зрушення більше, ніж від нітрогліцерину. Так вони пройшли близько десяти кроків, видно, перетнули якусь межу, бо пес раптово розслабився, отріпався, замахав хвостом і цілковито збайдужів до Памви. Ще пару кроків Памва зробив зад куючи, а потім повернувся, мало не упав, бо заплуталися ноги. Він слабнув настільки очевидно, що відчував, як важче стає виконати кожну наступну фазу розтягнутого у часі одного кроку. Весь адреналін вибухнув і розвіявся. Памва присів і перечекав найбільшу слабість.
