Від чуття при сутності - Прохасько Тарас
Памва навіть припускав, що насправді нічого не станеться, ні на поверхні, ні глибше — бо саму втрату він вже пережив кілька разів уявно.
Вони почали роздягатися. Кожен приніс якусь одежу для фільму, треба було переодягнутися і зробити фотографії, щоб побачити, як це виглядає. Було холодно. Водій, голий до пояса, приніс відразу чотири шклянки з горілкою, вони випили і нічого не відчули — починався екстаз. Памва казав, що францисканство не тоді, коли не холодно голому, а коли, мерзнучи, розбираєшся. Їхній одяг залишився на кріслах. Вийшли надвір, сонце все ж трошки гріло. Стали навпроти дверей: Памва у черевиках на босу ногу, стертих штанах і плащі, під яким нічого не було, ґалереїст босий, у самому лиш довгому обвислому светрі, шахіст теж босий, білі полотняні штани закочені, кілька сорочок одна на одній, рукавиці без пальців, хустка зав’язана на голові. Вони трохи так постояли — курили, віталися із знайомими, пропус каючи їх до дверей, розглядали себе у шклі, дивно рухалися, спостерігаючи за тінями, — треба було посправжньому змерзнути. Нарешті водій почав фотографувати: по одному, по двоє, всіх разом, лиця, зі спини, збоку, здалека, перейшов ши на інший бік площі. Памва попросив, щоб ще сфотогра фувати тіні і віддзеркалення. Нарешті плівка закінчилася, вони пішли до печі, вдягалися, витираючи брудні ноги, пили просто з фляшки Памвину вишнівку. Тепер було добре, як колись.
Прощаючись, випили ще горілки (завтра Памва принесе п’єсу, водій зробить фотографії і візьме камери, ґалереїст позичить у ґалереї потрібні лампи, шахіст розрахує час кожного фраґменту і нарисує схему послідовності епізодів; післязавтра перед ранком поїдуть на поливалці до озера в лісі, через двітри години вже всім треба буде вернутися до міста). Памва пішов з шахістом, він мав ще трохи часу.
Шахіст жив з того, що грав на гроші в сквері у шахи, тому й називався шахістом. Він мав дуже атракційний стиль гри, завжди збирав найбільше глядачів. Від найпершого ходу все робив для того, щоб створити на шахівниці якнайбільше небезпечних нерозв’язаних положень. Він підводив свої фіґури майже до фіґур суперника, виставляв більшість фіґур на поля під ударом, однак страхуючи їх іншими, переважно одна страхувала відразу кілька полів, він нагромаджував таким чином кільканадцять гострих моментів одночасно, добиваючись певної статики, нічого не збиваючи, навіть тоді, коли це було потрібно. Нарешті вичерпувалися можливості шахівниці. Тоді починався неперервний ланцюг почерго вого вбивання фіґур, без жодної зупинки, аж поки не залишалося по дві. А в таких ситуаціях шахіст умів грати так нудно і надійно, що ніколи не програвав.
У сквері його вже чекали, глядачі почали викладати гроші. Памва хотів трохи подивитися, але виявилося, що через хвилювання, холод і швидке пиття настільки сп’янів, що не міг зосереджуватися. Він посидів на сусідній лавці, але знову було недобре, не міг сидіти, не міг ні нахилитися ліктями до колін, ні спертися спиною на лавку. Повільно пішов алеєю догори, через діри до черевиків понабивалося багато дрібних і гострих червоних камінців, і Памва зійшов зі стежки, розкидуючи ногами жмутки листя, іноді продираючись через якісь кущі, через цілі смуги ялівцю і тисів, мало не як у горах. Ворони просто відходили вбік, деякі тримали у дзьобі горіхи.
Памва пройшов через цілий парк, який видався невели ким, хоч і йти догори, зайшов у бар готелю, замовив подвійну гірку каву (готель і бар були дуже дорогими, тому Памва попросив до кави краплю холодного молока) і вийшов з філіжанкою надвір. Сидів на низенькому паркані, тримаючи губами сиґарету, чекаючи, в кого б прикурити, бо хоч мав сірники, але не наважувався їх шукати, потім запалювати сірника, прикривати вогонь від вітру. Щоб зігрітися, знав добрий спосіб — треба тримати горнятко не руками — так гріються тільки руки — а затиснути між колінами. Нарешті прикурив, при тому чув, що власний голос змінений через труднощі артикуляції, коли просив вогню. Пив так повільно, що кава з молоком кілька разів міняла смак впродовж охолодження.
Відразу за готелем був невеликий базар. Памві раптом нестерпно захотілося шинки. Він купив трохи у м’ясника. Памва любив ляди зимового базару, коли всього дуже мало, але все на диво якісне і міфологічне. Біля окремого ряду було людно, розлазилися химерні побудови з диму — там про давали тютюни. Памва розважався, пробуючи самокрутки з різних ґатунків тютюну, випитуючи про місцевість, мацаючи пальцями цидулковий папір. Йому сподобалася архаїчність ситуації; багато чоловіків серйозно курили, дослухаючись до власних вражень і пильнуючи за найменшими мінами інших. Може, тому, що тютюни нагадували смак житану капрал, а може, було важливим відчути себе серед цих людей одним з них, але Памва, не думаючи і не вважаючи, купив по шклянці різних тютюнів, зсипаючи до однієї торбинки. Він підозрівав, що зможе викомбінувати вдома справжній житан.
Коли Памва вернувся, на дошці шахіста залишилось чотири фіґурки. Памва сів на лавку збоку. Вона була роз вернута в бік парку. В полі зору нікого не було. Через сукно сонце сильно нагрівало. В ці останні дні осені Памві не хотілося рухатися, напружуватися, здавалося найправиль нішим нерухомо сидіти, нагріваючись промінням, наби раючи тепла на зиму. Памва примружив очі, наставивши лице до сонця. Він залишив під повіками таку вузьку шпарку, що бачив лиш сплющений обривок сонця, обмо таний нитками світла, заплутаний у павутину, яскраву зсередини. Памві здавалося, так він собі уявляв, що пере буває на дні надгустого пересиченого розчину осені у височенній прозорій шклянці. Дерева вже за шклом, у висоту шклянка закінчується небом, а на дні Памва і осад листя.
Звуки потрібні ще й для того, щоб синхронізувати плин часу з перебігом візії. На дні шклянки було майже так тихо, як і в каньйоні. Памва навіть не цілком чув власний голос, коли почав говорити щось із шахістом. Той виграв досить грошей і хотів почастувати пивом. Памва зауважив, що і те, що він думає, не говорячи, звучить якось спотворено. На лавці сиділо двоє псів — малих, дуже інтеліґентних, вони притулилися до Памви, але не лежали, а сиділи полюдськи, в одного на голові не було шерсті — тільки брови і довкола очей, — шкіра була суха, гладенька, на потилиці збиралася у рухливі складки. Пси прийшли не знати звідки, нічого не просили, лиш спокійно чекали, коли їм дадуть те, що пахне у кишені. Памва погодував псів шинкою і пішов за шахістом. Пси не побігли з ними, а далі сиділи на лавці.
Памві здавалося, що шахіст дуже цілеспрямовано здійснює щось, про що Памва не знає, а він просто ледве за ним встигає. Звуки ж відстають або випереджують те, від чого вони мали б залежати, тому те, від чого мали б залежати звуки, але відстають або випереджують, є або сповільнено розтягненим, або пришвидшеностислим: вдарився ще в парку головою об галузку, хоч ніякої галузки і не було видно, але все ж він нагинався, то як міг зачепитися, і де міг подітися пакунок з тютюнами, якщо його не підібрав шахіст, чи там, де пили пиво, і сонце настільки спотворило бачення через звичайне шкло, що знадвору всередину виглядало як тераріум з іншими істотами і внутрішнім підсвітленням (а зсередини — ніби сидиш у пивниці під вікном із сонцем на заході, а людей бачиш лиш тих, що найближчі, і знизу догори, чи у трамваї, що їздив у неділю від цвинтаря до цвинтаря, це попри будинок Памви, але з таким згущеним запахом хризантем, що вже би нудило, якби якийсь інший запах, а не хризантем).
Анну треба зустрічати трохи по дев’ятій, а вже о четвертій Памва був удома і цілком добре себе почував. У ґалерею знову не зайшов (мав оглянути нові лампи), зупи варити не треба. Однак взявся перебирати фасолю. Довший час мав перед очима галюцинаційно забарвлені неправильні кульки фасолин, які перебивали будьяке тло, і тому якийсь час потім перед очима мав лиш галюцинаційні фасольки, на тлі яких розповзалося все.
Очевидно, що перебирання пальцями впорядковує мислення на медитативний лад — вервиці, обертання валків з текстами, добре темперований клавір; коли пальці автоматично добре роблять щось, то можна думати те, чого б не міг подумати, думаючи, що роблять пальці. Памва подумав про Анну.
Анна приїжджала ненадовго. Але ні він, ні вона не уявляли собі любові у її місті, тому вона або приїжджала ненадовго, або їхали кудись разом. Анна була значно молодша від Памви, а виглядала ще молодшою. Вони познайомилися тоді, коли вона вчилася в університеті. Вона вже була одружена і знала, що ніколи не житиме з Памвою, хоч ніяк не зможе без нього зовсім. Йому здавалося, що її любов має якийсь типологічний характер — вона любить не власне Памву, а естетику типу: типу його тіла, типу мислення, типу лиця, навіть типу біографії і досвіду, типу естетики його життя. А він відчував неймовірну ніжність, яка переростала у постійний страх за неї і передчасну готовність розправи, якби їй лиш щось хтось заподіяв. Памва дуже довго мучився невизначеністю їхнього стану, йому було важливо бачити її щодня протягом дня, однак вона сама поступово повернула все в інший бік, вона наполягала на тілесній компенсації, хотіла його тіла. Все у транскрипції тілесної любові. Переказати все риторикою тіла. Врешті, такий підхід виявився раціональним і психотерапевтичним, бо форма їхніх стосунків набула самодостатності. Поза тим вона не існувала поза Памвою. І не лише тому, що ніколи не мала кращого і відповіднішого чоловіка; передовсім зробила Памву героєм, об’єктом, темою своїх досліджень і міркувань. Дивно, що Анна була філософом, ще дивніше — вона працювала філософом у центрі постсучасних досліджень. Займалася проблемами тіла і тексту, текстуальності тіла і тілесності тексту, про музику Памви написала книжку (солористика: прозвучання заради поруху), і Памва був для неї одиноким доступом до первинного досвіду, може, він і був текстом у філософському розумінні, але у житті Анни лиш Памва існував як ненаписаний і нечитаний предмет філософствування. Іноді Памва думав, що може не дбати, як жити далі, бо є книжки, які перебрали на себе всі його відповідальності.
Памва відклав фасолю аж тоді, коли в кухні почало темніти.
