Вуйко Дорко - Маковей Осип
Вечеря вже вистигла, вГн напився самого чаю, закурив папіросу і думав, до якої роботи братися. Вийняв свіже число газети політичної і там у новинках найшов вістку про вінчання свого брата.
Щасливий брат! Тепер собі розмовляє з молоденькою жінкою, він веселий, вона весела... а тим часом старший брат сидить отеє одинокий у своїй хаті разом зі своїми невеселими думками. Хата гарна, убрана майже вибагливо — всі то кажуть,— та чому вона здається не раз темною печерою, ведмежим логовищем? Чому у ній не раз так скучно, так тихо, так непривітно? Колись, у дні бідовання, так убране мешкання, яке тепер має, було для нього ідеалом, а тепер не вдовольняють його ані ті біленькі довгі та широкі завіски при вікнах, ані портьєри, фотелі і дивани — нічого. Все йому здається чимсь звичайним, начеб до того звик не від яких п'ятьох-шістьох літ, а зроду.
Товаришки життя треба — он що! І найкращі квіти в золоченім кошику не заступлять сього живого квіту, що вміє так любо усміхатися, і найкраще щебетання канарків не заступить щебетання маленьких жвавих діточок. Без товаришки життя чоловік собі ворог — власне, ворог правдивий, се дійсна правда. Ніхто чоловікові так не дошкулить, як іноді сам собі дошкулиш осоружними думками. І нема кому ані розрадити тебе, ані розвеселити, додати духу; живеш собі, як отсей канарок у клітці... Та ні, сей же канарок "жонатий"...
Не пощастило Доркові з порівнянням, облишмо те. Коротко сказавши, коли можна ще женитись — а всі так кажуть,— то треба оженитися; на видавництва грошей не викидати, складати гріш до гроша, щоб забезпечити будучину собі і... і кому? звісно, жінці! Хто ж вона? Невже панна Маня?.. Ба! коли б вона схотіла! Чому ж би не схотіла?! Адже казала: "Ти мені подобаєшся!"
"Дорку, Дорку! — спитає себе у своїх мріях пан директор,— розваж-но тільки спокійно! Скажемо, що ти батько такій доньці, як панна Маня, і тій Мані подобаєшся своєю розвагою, а не молодечою жвавістю, такий Дорко, як ти, чоловік без декрету, що не може на випадок оставити сім'ї ніякого забезпечення. Чи ти віддав би Маню за такого Дорка? Правда, що ні? А як вона сама хоче? То нічого, вона не знає життя... Ніде правди діти, ти вже старий кавалер, волосся вже сивіє, нерозумних примх маєш багато, а якби ти оженився, здобув би справдешній анархістичний елемент до хати. Настав би інший лад, видавництва пішли би в кут, не одна робота громадська не зробилась би, жінка намовила б шукати певної посади, прийшлось би покинути ту цілу копу любої дітвори, з якої колись будуть добрі, щирі прихильники до рідного народу, яка до тебе привикла, а ти до неї,— словом, ціле життя змінилось би. Подумай, Дорку!"
І думав він так із годину, і нічого не видумав. Поклався спати, думав у ліжку з півгодини, і таки не рішив справи. Остання ясна думка його перед самим сном була така, що хто йде проти природи, на сім природа мститься... З сією думкою він і заснув.
І пішли йому дні за днями, як звичайно, одностайно, без надмірної радості і без надмірного смутку. Мрії про одруження не покидали його, та вже не дошкулювали так, як під першим враженням розмови зі своячкою. Він робив свою щоденну роботу дома і по товариствах і дуже часто забував про свої далекі заміри, а зміна способу життя на інший здавалась йому щораз більше неможливою. Раз іще, в три тижні по весіллю, подратував його лист від брата, в якім і Маня — зовсім випадково — мала нагоду "поцілувати дорогого вуйка Дорка" і просити його в гості до Середлісся. Відписав зараз, що дуже рад би приїхати, але не може.
"На вакації, може, приїде... А то спокуса!" — думав собі ввечері, добродушно всміхаючись. А що сьогодні на загальних зборах одного товариства висказали йому признання і подяку за його працю, а до того розпродав за кілька гульденів своїх видавництв і конференція учительська добре висловилася про його інститут, то нині настав у його в душі рішучий зворот. "Ні, Маню!—думав він собі.— Оженитися кождий може, та не кождий може і хоче дати гроші на видавництва, що збільшують рідну літературу, не кождий хоче працювати в товариствах народних, не кождий схоче доглядати так ті людські діти, як я радо доглядаю, словом — без зарозумілості сказавши,— не кождий хоче жертвувати свою силу і працю на річ громадську. Мені дає се таке чисте вдоволення, якого б, може, і життя з тобою не дало! Адже й ти сама казала, що не годиться покидати справи народної для своєї користі.' Розпитаю я Іванського, що він думає. Віддам тебе заміж, за дружбу буду, коли схочеш, але на спокусу себе не дам. Мені вже заповіт би писати, а не женитися... От нині я такий втомлений, розбитий... ох!"
Надворі було душно від червневої спеки, і тому Дорко чувся втомленим, встав, простяг руки і випростував нахилене тіло. Спати хочеться! Обмився, як щовечора, холодною водою, витер тіло рушником, поклався на ліжко і зітхнув: "Ой боже, боже, чому я не мільйонер! І другим робив би добро, і сам зазнав би його!"
Хоч Дорко так гарно рішив справу, а краще мрію про своє одруження, але при першій зустрічі з Іванським по сім рішенню таки не починав розмови про Маню. Сю появу витолкував собі потім так, що не треба тепер непокоїти Іванського, коли вчиться до іспиту. Нехай .перше здасть екзамена, а тоді вже Дорко заходиться сватати його, коли схоче. Нащо йому завертати тепер голову романсами?
Але скоро лише Дорко так пояснив собі свою мовчанку перед Іванським, зараз із великим криком піднялася у його совість: "Дорку, сивий Дорку, не дури себе! Тобі Маня подобалася, і ти заздрісний. Сам боїшся її брати і другому не хочеш відступити. Коли б Іванський се знав, що Маня йому рада, він вчився би вдвоє пильніше! А ти таку казку видумав! Негарно, Дорку, шануй свій сивий волос!"
І пошанував Дорко свій сивий, чи краще сивіючий волос, що його здержував уже від не одної "дурниці", і зараз на другий день у касині почав розмову з Іванським.
— Як же там, пане Василю, йде вам наука до іспиту?
— Досить не швидко. Такий гарний час, весна: годі вчитися.
— Вчіться, вчіться, не відкладайте! Куди поїдете на вакації?
— Може, до Середлісся,— до свояка, учителя.
— З того буде панна Маня дуже рада. , — Чому? — спитав учитель цікаво.
— Кожна панна на селі рада інтелігентному чоловікові. Іванському не подобалася така відповідь, але сказав:
— Вона сама також не остається позад світа, читає багато, варто з нею розмовляти.
— Досить очитана, і мені так здається. Я там із нею небагато балакав, то й не міг пізнати.
— О, я її знаю добре! Пане директор, скажіть мені, що вона вам казала про мене?
— Казала, що ви їй подобались,— говорив директор помалу, мов знехочу, і, помітивши, яке велике враження зробили сі слова на учителя, додав із усміхом: — Як звичайно подобаються паннам люди, що можуть женитися.
— Панні Мані не кождий подобається. Вона дуже щира і правду каже.
— На сій щирості зле вийде,— говорив Дорко байдужно,— нині тільки кокетка може зловити жениха. А проте я не знаю її добре. Шість літ із нею не бачився... Заграєте, може, віста?
— Ні, пане директор, мушу йти додому. Граматики вчуся, дуже неприємна річ, помалу йде... Мушу йти. Прошу вас, як будете писати до Мані, поклоніться їй від мене.
— Добре, добре, ходіть на годинку, заграємо собі,— просив Дорко.
— Ні, годі! Добраніч вам!
— Добраніч! — і директор значучо усміхнувся.
Вдоволений грав віста цілу годину, жартував із партнерів і був в якнайліпшім настрою. Ще того самого вечора, прийшовши додому, написав лист до свояків у Середлісся. Сам не мав ніякого діла до них, але щоб було до чого долучити поздоровлення від Іванського, писав і про себе, про свою тугу за селом, обіцював приїхати до Середлісся, яке йому Іванський дуже захвалив разом із родиною священи-ковою, і, мов знехочу, додав, що сей Іванський у липні складає іспит на гімназіального професора.
В три дні потім одержав пан директор лист від панни Мані:
"Мій дорогий вуйцю!"
— Вуйцю, вуйцю! — повторив директор.— Який я їй вуйцьо? Сам трохи не освідчився їй як не вуйцьо, а вона: "Вуйцю!" Ну, що дальше?
"Я так втішилася Вашим листом (ну, певно! — подумав собі Дорко), що якби Ви були в нас, то я б Вас за те в сиву голову поцілувала (в сиву голову, ага! — додав Дорко). І зроблю так, певно, коли приїдете до нас на вакації. (Хто знає, чи приїду?) Втішило нас, що Іванський про наш дім не забуває (нас утішило, розумію, значить: тебе утішило), а я Вам, дорогий Вуііцю, під секретом скажу, що якби він на вакації приїхав до Середлісся, та ще й з Вами (нащо мене там?), то я б дешевим способом мала університет у себе, а радше агрономію, теологію і філософію, з чого, певно, мала б велику користь, слухаючи Ваших викладів". (Ну, чи з моєї теології і агрономії мала б ти користь, то ще питання, але з філософії — певно! — подумав собі вуйко).
Далі писала панна Маня про родинні відносини, запрошувала вуйка конечно до себе і поздоровляла його "щиро" від родини і від себе.
Пан директор сховав лист у столик.
"Віддав я вже кілька дівчат замуж, треба й Маню віддати! — поставив собі.— Воля божа!"
Виконати сю постанову прийшлося Доркові зовсім легко, несподівано легко. В день, коли Іванський складав іспит, він, здавалося, без потреби походжав собі біля університету. Сам заходив кілька разів до будинку і вивідувався у знайомих, як іспит іде.— Добре йде! — впевняли його ті, що були при іспиті, і пан директор радий-прерадий був із того. Виходив знов на улицю, топтав плити каменні та пильнував, коли Іванський вийде з будинку. Навіть про обід забув.
Вже було добре з півдня, коли в дверях університетського будинку з явився Іванський. Дорко пізнав його по поставі і по одежі, але лиця не міг добре доглянути. Не хотів бігти йому назустріч, щоб собі не подумав нічого, тільки так ішов улицею, що мусив зустрінутись із ним.
— Пане директор, я зложив іспит! — зачав Іванський радісним голосом.
— А! Гратулюю вам! — промовив Дорко також радісним голосом.
— Тепер я до вас, пане директор, маю діло. Добре, що ви мені тут навинулись. Може, де ступимо на чарочку? Прошу!
— Чому б ні? Ви нині повинні платити.
— Але ж дуже радо, особливо вам!
В реставрації за вином почав Іванський:
— Ви мене знаєте, пане директор?
— Адже знаю не віднині!
— Я собі...
— Пан професор тепер! — докінчив Дорко жартом.
— Ні, не то.
