Вуйко Дорко - Маковей Осип
Але добре було йому з сим жалем чи| тугою, бо переглядав сі чуття радіючи, хоч і не без оцінки, як се, в редактора "Письма для народу" було в звичаю.
— Nil novi! 1 — рішив небавом коротко.— Звичайна туга за сим, чого не мається, за родинним життям, іза родинними втіхами і клопотами. Таке вже Не раз спадало йому на думку, він знає сю тугу, та не вважав би себе поважним вуйком Дорком і директором, якому $же волосся сивіє, коли б сій молодечій спокусі подався. Родинне життя( — чи справді в йому стілько чарівного?
Пан директор переходить думкбю доми знайомих родин і находить у не одній незгоду, недостаток, Невдоволення, розчаровання, а що більше — тугу за такою самотою, якої він має доволі. Адже були й такі, що завидували йому, його самітності, казали: "Який тобі клопіт? Ти вільний, безжурний птах; ніхто тебе не в'яже, і ти нікого; витратиш нині що — добре, не витратиш — друге добре; не дбаєш, що завтра буде, бо на себе все заробиш..." Лю^и завидують йому, а він буває іноді такий невдоволений з, себе! Погана, вічно невдоволена вдача людська — та й тілько!
І що довше пан директор думав над прикметами самітного життя, тим гарнішими вони йому здавалися. Поки поїзд минув дві станції, пан директор зложив собі в голові таку переконуючу оборону самітного життя, о сам із удоволення аж усміхався, як учений, що бачить перед собою готову свою працю, якою сподівається здивувати цілий світ.
Але коли на третій стації поїзд станув, думки пана директора, що досі поза теорію не виходили, повернулися відразу в інший бік. Крізь вікно побачив, як до сусіднього переділу сідала разом із старшою жінкою якась панна, що ні з того ні з сього нагадала йому Маню. Враз побачив вуйко своячку мов живу перед собою. Немов сидить собі проти нього, сміється збитошно, як дитина, а тут і промовить відразу поважно, як дозріла особа.
Бачить її вуйко в уяві своїй і приглядається оком знавця. Легкодушна? — ні! Негарна? — Але ж Гарна, а може, й дуже гарна! Не інтересується нічим? —і І то ні! На все цікава. До того щира, весела, розважна... А яка дома?
"Ей, Дорку,-— остерігає себе пан директор;— не вір лиш ти жіноцтву! Читав ти, в голову тобі цвяшком вбилася думка 1 Н і чого нового (латин.).
що кохання — то огонь; підійдеш занадто близько — попечешся, відійдеш занадто далеко — не зігрієшся, а станеш собі в мірі — і зігрієшся, і не попечешся. Нехай собі панночки ростуть здорові і віддаються за кого хочуть, а ти їх не займай і не дайся зайняти. Таки найліпша позиція вуйка: всі тебе люблять, і ти всіх любиш, і однака тобі і Маня, і Оля, і Галя і як там вони ще називаються".
Але як-то, як-то Маня сказала? "Ти мені сподобався!" Гм... ну що ж? Чому ж би не мав подобатись? Вуйко всім подобається...
Локомотив свище довго-довго, аж усі думки директорові проганяє в ліс, яким саме поїзд переїжджає. Вже смеркає, надворі така краса весняна, що ні надивитися на неї, ні на-любувати. Дорко визирає крізь вікно в ліс, бачить будника, як стоїть біля своєї хати з червоно-білою лопатою, і завидує йому, що може собі жити в такім прекраснім лісі. Але поїзд минає небавом ліс і стає на новій стації. По вагонах починає тяжко ступати якийсь чоловік, що запалює лампи.
Дорко сідає собі гарненько в куточку, чує мовби дрімоту, здогадується, що тому все ще винна минула ніч, і дозволяє вже мріям безладно снуватися в голові, не дбаючи, чи є в них логіка, чи ні. Поїзд їде далі, колеса торохкотять у такт та вколисують утомленого Дорка...
Як приїхав додому, де містився інститут під його доглядом, мов не пізнавав власної хати. Все там стояло на своїм місці, як перше, порядок був зразковий, але тепер, при світлі від лампи, те все здалось йому якимось непривітним, що просто не міг дивитися. А вже найбільше дратували його власні видавництва, що спокійно в ладі лежали собі в куті хати на шафі, звідки визирали, крізь вікна та немов просилися в світ поміж люди... Ліжко було вже постелене', а слуга питався, чи чого не треба.
— Не треба нічого,— відповів пан директор непривітно.— Канарки їсти дістали?
— Дістали.
— А квітки поливані?
— Поливані.
— Ну, то можеш іти спати.
Слуга вийшов, а пан директор умився, натерся холодною водою і зараз ліг на ліжко. Довго лежав і не міг заснути. Будильник, що ніколи не дратував його, тепер, здавалося, цокав так дуже, мов молотом бив об голову. Дорко слухав його довго, але вкінці не втерпів, завинув його в рушник і сховав у столик. Але небавом тиша гірше ще вражала його, ніж те одномірне цокання. Вийняв годинник знову зі столика, поставив і за якої чверть години заснув.
Вранці в шість годин пан директор, по своєму звичаю, збудився. Не вставав зараз, тілько складав собі програму на цілий день.
Треба вислати число газети передплатникам, передати зібрані на весіллі гроші комітетові будови театру, зробити коректу двох аркушів свого видавництва, піти до ,каси ощадності вийняти п'ятдесятку, щоб заплатити друк, порахувати касу інституту, а тоді ввечері піти на два засідання виділів товариств, одно о п'ятій годині, друге о сьомій.
Треба ж знати, що хоч Дорко титулу урядового не мав, але на титулах почесних йому не збувало. Був доглядачем інституту для учеників, редактором "Письма для народу" і власних видавництв, виділовим чотирьох товариств, членом десятьох товариств, між іншим, і читальні в своїм ріднім селі, до того був також коректором книжок, видаваних власним коштом...
Титули сі не давали Доркові здебільшого ніякого зиску, але зате вимагали багато роботи, не раз стільки, що не міг собі дати ради. А що мав хвальну звичку, не кидати не зробленого, то бувало сидів пізно поза північ при лампі і томив свою сивіючу голову і короткозорі очі.
До кав'ярні і шиночку не заходив ніколи, тільки вільного часу ввечері приходив до касина, де до дев'ятої години грав віста або тарока, а о дев'ятій вертав додому на вечерю. Давніше можна було бачити його на вечорницях, як заохочував молодіж бавитися, але остатніми літами перестав бувати на забавах. Тільки коли приїхав Народний театр до столиці, Дорко брав абонемент і щодня приходив на вистави театральні, з яких більшу часть бачив по десять разів.
Полежавши з півгодини, пан директор устав із ліжка, умився, одягся і пішов у ті світлиці, де снідали його вихованці. Оглянув кожного по черзі і при однім станув:
— А ти де собі розбив так ніс?
— Вчора" штовхнув мене один у школі, і я розбив собі об лаву.
— Для чого ж він тебе штовхнув?
— Я нічого... сидів собі...
— І він без причини тебе штовхнув?! Ей, Влодзю, що з тебе буде? На конференції поданий з трьох предметів, у школі збиткуєш,— підеш, небоже, гуси пасти.
— Та я, прошу пана директора... Я вже тепер учуся,— виправдувався ученик.
— А ти як думав, що то не твій обов'язок учитися, що ти ласку робиш татові і мені, коли вчишся? Ну-ну, вчися, якось-то буде,— і директор погладив хлопця по голові.— Дуже розбив ти собі ніс?
— Ні, тільки шкурку здер.
Пан директор оглянув добре напухлий ніс у хлопця і, втихомирений, відійшов. Недармо всі кажуть вуйкові, що він був би дуже добрий тато, коли б оженився. Він був уже в тих літах, у яких не то" не вражає чоловіка величне слово вуйко з рожевих уст дорослої своячки, але й діти не здаються вже "сотворіннями", що вміють тільки дошкулювати. Пана директора дітвора любила... Хоч із погляду був суворий і звичайно говорив приказуючим голосом, але діти, ті найліпші психологи, дуже скоро відгадали, що пан директор їх таки любить. Пан директор розважав не раз сам сю річ і нагадував собі не без удоволення загальнознану приказку, що кого діти люблять, той добрий чоловік.
Коли "діти" пішли до школи, пан директор оглянув іще клітку з канарками, зірвав три зів'ялі листки зі своїх квіток, що в нього стояли і на вікні, і в окремім коші, деякі папери сховав у столик, деякі в кишеню, повідчиняв вікна і вийшов на місто.
На роботі, яку собі визначив на ранок, минув йому час до першої години. Втомлений і скулений вертав додому, не звертаючи ніякої уваги на перехожих.
Дома при обіді одна думка зайняла його дуже. Нині заплатив у друкарні п'ятдесят гульденів. Невеликі се вправді грсшіі і не жаль їх видати на якесь видавництво, але годиться подумати, чи не краще би складати їх для себе. А то хто знає, що буде. Вже мав зложених близько три тисячі гульденів на чорну годину, а тепер осталось тільки дві і щось, решту видав без матеріальної користі для себе. Громада... яка там ся громада! Поки працюєш для неї, поти й рада тобі, а занедужаєш — не поможе, мара тебе бери, інший прийде... Погана громада! Не треба так легкодушно витрачати гроші/ ліпше складати їх для себе. Правда, на старість, може б, брати притулили його біля себе — вони ж йому не мало винні! — та допустити до того Дорко і в голові собі не покладає, не хоче бути тягарем нікому.
Тут ураз лице пана директора роз'яснюється, якась важна думка приходить йому до голови, бо з вилками і ножем у руках сидить непорушно і дивиться на протилежну стіну, немов там шукає відповіді на своє питання. Але стіна мовчить, звісно, на те вона й стіна...
В кілька днів потім у касині стрівся Дорко з Іванським, що грав у більярд.
— В більярд граєте,— промовив директор своїм звичайним, ніби суворим голосом, а про іспит не думаєте...
— О ні, пане директор! — відповів Іванський, торкаючи києм кулю.— Вже задачі мої прийняли, в липні усний іспит здаю.
— Ну, то добре,— і Дорко виходить у сусідню світлицю.
"Добре, що Іванський іспит здає? — питається себе пан директор.— Для Іванського добре. Може б, йому сказати, що Маня про нього казала? Ні, нащо? Але зрадів би! То й що з того? Нащо Доркові бути сватом?! Вже й так кілька дівчат висватав, кілька парубків оженив, був дружбою — досить йому того!"
— Добрий вечір! — вітається секретар товариства з паном директором.
— Добрий вечір.
— Пане директор, я маю до вас просьбу. Може б, ви замість мене зробили справоздання на загальні збори? Ви, довголітній виділовий, знаєте всі справи...
— Не зроблю, не маю часу.
— Зробіть, зробіть!
— А ви за той час будете в кав'ярні сидіти? Такий молодий студент, а вже лінивий!
— Я пишу розвідку на університет, часу не маю.
— А ви думаєте, що в мене часу забагато?.. Коли маєте розвідку віддати?
— До двох тижнів.
— Пришліть мені завтра протоколи додому, я напишу справоздання.
І так не раз бувало: Дорко насварить перше, назве лінюхом, самолюбом, а потім бере за других громадську роботу, щоб не мати спокійної ночі.
Просидівши звиш чотири години на нарадах виділів товариства, на яких дав волю свому обуренню на несолідність членів товариства і лінивство авторів, що й за гроші не хочуть нічого робити, пан директор перекинув іще в касині кілька часописів, полагодив із деким менші орудки і, надівши бриля, пішов додому.
