Некультурна - Кобилянська Ольга

"Розковтало би тобі голову",— гадаю собі та й не рушаюся з-під печі. Що мені за причина тримати тебе в хаті, як ти мені не до вподоби? Нема людей на світі? Звікую і сама, а не схочу... не журюся, що не найду; найду!

Забрався.

І здибує він мене не раз то тут, то там, трактує тютюном і все мені говорить:

— Лелічко,— каже,— дуже мене за вами серце болить!

А я відказую:

— Вас, бадіко, за мною серце болить, а мене за вами серце не болить! — Та й так. Тепер я знов сама. Живу, як приходить, часом добре, часом зле; як що час наднесе — вибраного нема. І як вже є, а щастя таки в мене є. На тютюн в мене все є, хоч би крейцар, хоч би два, а є!

— Ет щастя! — закинула пані з нетаєним глумом в голосі.

Вона глянула на паню своїми мудрими живими очима.

— Як кому яке попадеться! — сказала.— Сумувати не сумую, бо не дав бог за чим сумувати та й і не вдала б то. Що загадаю, зроблю. Їсти маю що... весело мені... добре мені, а може, буде ще ліпше! Вже один мошняг [16] казав мені, що при мені дуже велике щастя. Ще як Юрій жив.

Одної днини збирали ми вишні. В суботу. Я на дереві, Юрій на землі; збирає, що впаде. Надходить мошняг, просить що-небудь.

— Винеси йому миску муки! — каже мені Юрій.

Я махнула надолину, винесла.

— Ну,— каже він,— вже як ти така милосердна, що пожалувала мене, то занеси се вже і до моєї хати; вона недалеко звідси. За те вичитаю тобі з мого письма, яка в тебе доля.

Я віднесла, а він витяг з скринчини грубу книжку, стару таку, та й вичитав. Вичитав все, як було і що мало ще бути. Що я не звідси, і за Юрія, і за слабість, з чого, і все, все...

— В тебе,— каже,— таке щастя, що не покине тебе ніколи. В душу поклав тобі бог твоє щастя, щоб не мог ло тебе ніколи покинути; і так стоїть тобі до смерті: щастя, веселість, радість. Смутку нема. Вікуй здорова!

Тому я кажу, що в мене щастя є.

По легкій задумі сказала:

— Трапиться мені щось добре, аби було на кого хату лишити і аби було до лиця,— прийму. Не трапиться, лишуся на божу волю.

— Беріть сестру до себе!

— Сестру?.. Ей боже! вже тогди я би без свічки вмерла. Ні, до неї мене не тягне. Буду сама. Сонце до моєї хати впаде!

І досі вона ще сама.

Газдує, вештається по своїй хаті і своїм городі, і гуртом тягнуться за нею її собачка, кури, кіт і дві білі плекані безрога, котрі назвала іменами Іван і Параска.

Часом ходить на роботу до деяких газдів до сіна. Ся робота наймиліша їй над усе. В неділю прибирається кокетливо і йде до церкви, а по обіді — або відвідає її хто, а як ні, розпирається вигідно на призьбі — коло себе своє звичайне товариство — і пакає люльку...

— Гай, в місто! — кличуть деякі знакомі газдині, минаючи її хату.

Вона здвигає Плечима і сміється.

— Загубила мошонку, нема за що купувати горілки!

— Гай, лиш так подивитися!

— Боюся, щоби мене хто не врік! Ідіть здорові самі... в мене є діти,— та й погласкає то, що саме найближче коло неї: кота, або пса, або котре з курят...

А вони, уражені, ідуть далі.

"Яка джінгаш!" Але, проте, люблять її. Вона добра сусідка; знається на різних зіллях і на руку добра. Дасть що, є з всього парть — не можна гніватися на ню.

* * *

Одного дня зранку видряпалася вона лісом на самий верх Магури, збираючи малини. Коли мала вже повну коновку, звернулася в сторону полудневу, де було легше сходити, бо ліс переривався великими левадами та і гора була менше стрімка.

Сіла тут спочивати.

Була задоволена. За малини дістане найменше шість шісток — зможе собі що справити. Що? — ще не знає напевне. Добре, що буде за що...

Обтерла піт з чола — хустка, що звисала їй на плечі, була тяжка і парила її — а відтак вийняла люльку, набила тютюном і запалила.

Округ неї зелень. Видко далеко-широко саме верхів'я інших гір, бо Магура висока гора, а небо таке чисте, синє, сіяє світлом, що мимоволі повіки на очі спадають. Високо понад всі прочі шпилі, здається, випинається Рарив. Його обдає темно-зелений ліс, сповитий в прозору мряку, а з того лісу близько Рарива виринають дві однакові стіни кам'яні, стоячі рівно одна проти другої, мов шпалір, що веде до пишної скали...

Там "mоаrа dracului".

І дивиться вона на то, дивиться довго — аж пізнала! Сплюнула. Таже вона там була! Загубила ще тогди хустку, прекрасну, червону, як волічка, [17] і новіську люльку! Гей, яку люльку! лиш пан Куба купував такі люльки...

А відтак розсміялося в ній серце молодим сміхом. Якого страху набралася вона тогди в поганім тім млині, мало розуму не стратила; ну, але мала щастя, і все вийшло на добре — а от якби так другому... ей боже!

Роздумувала, пригадувала, а коли викурила, згадала поворот додому.

Завтра неділя... хоче іти на Рунг, збирати гриби. На нім виростають прекрасні гриби; насушить собі на зиму з кілька вінків — добре буде; але і дома є робота і треба і за нині спорнити, і за завтра. Та й з циганами мусить видітися. Старий циган жебрав визичити йому дві шістки, обіцяв за те принести раз дров з лісу, бодай не збрехав! бо бреше з кождим словом... а вона казала, що дасть, як буде вертати... та й треба би вже, може, вертати... будуть визирати, бо знають, котрою дорогою пішла і верне... вони тут дома, мов ті чорні ворони.

Однак вона ще втомлена і їй не хочеться рушати з місця. Не зробить роботи нині, то не піде завтра, але її година не вибила ще! А якби не було сього року грибів? А якби завтра вже таки зранку упав дощ?.. Так видумує і дурить себе, усміхаючись очима, щоб лиш посидіти тут довше!.. Добре сидиться тут.

Відтак побачила далеко перед собою на одній леваді колибу і товар. Чи в колибі є хто? Чи порожня? Її зібрала охота, жива молодеча цікавість дізнатися, що то, почути тут на самоті людський голос, і крикнула з цілої сили дзвінким ясним голосом: "Гей-гей!"

З колиби вийшов якийсь чоловік і обглянувся, чи побачив її?

Не знала. Зате добилося до неї довге сумовите "гей, гей!!", пригадуюче їй щось з давніх літ; з давніх, як ще була у Гаврісана...

Невиразне почуття пережитого якогось щастя обгорнуло її, переміняючися само з себе в думку: "Добрий був Гаврісан!"

Відтак, не надумуючися вже більше, кинулася в траву. Таки проспиться: встала так досвіта, а тепер іде до полудня. Перележить полуднє тут; що їй за причина квапитися додому? Зробить що або не зробить, все лиш для себе, а не для другого! Цигани прийдуть і збудять, як забавиться. Циган двох шісток не лишить. Проклятий! Але вона їх любить. Коли і не зачепить їх словом, вони завсігди веселі! А вигади в них... ну, циганські! Розкинулася край лісу наполовині в тіні. Коновку з малинами поставила недалеко від себе і, підсунувши кулак під голову, прижмурила очі.

Над нею, коло неї увихається у воздусі і над цвітами, що буяють з трави, безліч дрібосеньких комашок, гомонять в тихій гармонії. Недалеко її ніг вертяться і спішаться рудаві мурахи, а там далі, може, три кроки від її голови вигрівається на великім, мов її хата, камені, що його гора висадила з себе, напівзвинена гадина, красується неповорушно проти сонця, прижмуривши дрібні оченята...

І розпаношилася полуднева тишина.

В ній тонуть всі звуки, мов у невидимім морі; розходиться далеко тут шум старого лісу, де в нім лучаться Магура з Рунгом. Тишина впиває жадібно кождий свіжий надплив його і оживляється ним...

Добре лежиться тут! Бог знає, чому так добре! Перед її замкненими очима міняються різні барви. Жовтаві, червонаві — чудні такі! Пересуваються уривані, неясні думки; відтак стає одна думка виразно: "Хіба візьму його!" Вона нав'язується до того, що занимало її послідніми часами дуже живо. До майстра, що його викинула з хати. Прилазить раз у раз до старої Малини і товче їй голову, щоб намовляла її, Параску, прийняти його знов у хату! Не може без неї жити,— каже. Виробила йому що, чи що таке! Все його тягне до неї. Вже аби як, то не буде пити; нехай лиш його прийме!

І стара Малина оповіла їй все те і намовляла прийняти його назад.

Але вона про те і чути не хоче. Що їй без нього за біда? Хіба що за дрова тяжко... А він все лізе! Оногди приходить вона з міста... ходила по зерно для курей... дивиться... перед хатою купа нарубаних дров! А вона зараз знала, що то він нарубав! За кілька днів вертає з роботи, дивиться — на призьбі його кожух і пара чобіт... Що їй робити? Не викине, бо ще хтось вкраде!.. Добре би було, якби не пив, бо, щоправда, добрий чоловік! Руки не поклав на ню ніколи; та й до роботи вдатний. Речі має файні, два кожухи, два сердаки...

"Бери його, може, устаткується! — говорить їй раз у раз сон.— Все буде легше; пліт самий не стоїть, треба його підперти. А одним колом його не підопреш!"

Се вертиться їй у голові. Вона таки прийме його, попробує ще раз з ним жити. Все як він так хоче, хто знає, може, добре буде. Не раз думає чоловік, що воно зле, а воно таки добре; а що правда, не вона проситься до нього, а він до неї. А заведе знов нелад в хаті, вона дасть собі раду. В неї кулаки ще здорові, ще звалить п'яного до землі. Але як вже раз звалить... Ну! — попам’ятає він той день! Вона добра, доки добра, але як лиха... мой, мой, мой!..

* * *

Широкий промінь сонця засунувся незамітно до неї і заграв на її лиці; вона вже в півсонку. Їй причувається якесь предивне, майже близьке дзвоніння, як калатання дзвінків при шиї старих овець і кіз, і свист і оклики пастухів, що тримають їх вкупі.

Нараз вона в Гаврісана.

Іде з Юрієм і його товаришем, і минають гору, де пасуться стада пана Куби і Гаврісана. Там чабанисько. Стоїть в леваді під лісом, з патлатим чорним волоссям своїм, сам-один між білими і чорними вівцями, що дрібніють з трави, і плаче в трембіту!

Гей, як тяжко плаче він! Голос трембіти розходиться тужно між горами, смутний такий... довгий... ей боже!

А їй в серці так, якби йшла на смерть, так тяжко їй чомусь! Відтак утихла трембіта; згубивсь десь її голос... і паде округ неї на все чорна темінь. Їй стало лячно, і вона хапає Юрійового товариша за плечі... "Бадіко, рятуйте!"

А він каже: "Тепер відступило твоє щастя від тебе; тепер ти вже без нього будеш проживати на світі!"

Вона з остраху зойкнула та й прокинулася...

Ні! Теміні нема! Довкола ясна днина і блиск полудневого сонця.

Сіла та й протирає очі, а заразом слухає... Ні, трембіти не чути нізвідки... округ неї тихо і лише ліс шумить.

* * *

Поганий сон, але і брехливий! Її щастя не може ніколи її покинути.