Некультурна - Кобилянська Ольга

Сидить, пряде, курить, говорить до кота, до собачки, до своїх пещених курей, сміється до них, ворожить в карти, в кукурудзи, і їй не смутно. Вечорами, як сніг б'є до дрібних вікон її хатини, вітер гомонить беззвучним голосом своїм, вона сидить, скулившися коло печі з люлькою в роті, і слухає чогось. Сильний шум валить воздухом. Валить з Рунга і Магури, як хмари птахів, а вітер розносить його. Рунг і Магура погнівалися... їй не страшно. Запукає хто до дверей, вона й не ворухнеться з місця.

— Хто там? — питає рівним, сміливим голосом і не отворить, доки не дізнається докладно, хто і чого прийшов. Їй лиш ліньки вставати з вигідного теплого місця,— але щоб лякалася чого, то ні.

Думка — то в неї — сон.

Все, що видумає, толкує собі:

— Се дав бог мені такий сон...

В неї є і сестра. Старша від неї, Текля, гарна, як вона, так само бездітна вдовиця, як вона, але вона її не любить. Вони і не мешкають разом. Від часу, як Текля старалася відбити від неї Малининого сина, вона стратила для неї серце.

Впрочім, вона...

Зажартує до неї хто-небудь з чоловіків або з парубків, вона вже зараз береться до його ременя і шукає за мошонкою, за тютюном... безлична!

Кілька разів давав їй пан Куба тютюн — гей-гей! де би вона була зайшла, якби була хотіла!.. Але в неї було лице...

В її хаті непорядок і убожество.

Довга дубова лавиця, з почорнілих дошок збите ліжко, такий самий стіл, груба неповоротка скриня, на жердці недбало завішені речі — і то майже все. Зате стіни майже повні. Барвні малюнки, яскраві папери, стяжки, дерев'яні хрестики, горнятка, засохлі цвіти, а в вікні понсові цвітучі цвіти, що тиснуться надармо до замарганого скла по дрібку сонця.

Між всім тим і завсігди оживлена вона. Сидить і або пряде, а як ні, то вирізує з дерев що-небудь. Хрести, ложки, мисочки або що-небудь інше дрібне, що їй на думку прийде.

— Хто вас вивчив таке робити? — питали її раз.

— Хто! — каже здивована.— Сама з себе! Так сидіти — не вдам. Як візьму дерево в руки, воно вже і саме виправиться.

Одного разу схоронилася в неї одна пані від дощу. Побачивши, що вона пряде гарно, і дізнавшися, що вона перебирає і для других прясти, приносила їй вже відтак роботу і заплату сама додому. Від часу до часу дарувала їй тютюну, завваживши, що се приводило її в дуже балакливий настрій. Гуцулка прив'язалася до неї, мов дитина, а коли її одного разу не було довший час дома і вона побачила її відтак несподівано на дорозі, з превеликої утіхи поцілувала її, на велике зчудування пані, в самі уста!

— Аж мені полегшало, що побачила вас знов! — говорила утішно.— Прийдіть до мене на вишні. Саме тепер зрілі,— запрошувала щиро паню.

— А принести вам і тютюну? Чи ви, може, вже перестали курити? — питала ніби поважно пані.

— Ой, де перестала! — відповіла вона майже з переляком.— Ще більше злюбила!

— Так? Ну, то я прийду і принесу вам пачку, а ви приладьте велику китицю жовтих гвоздиків... вже десь розцвілися у вас!..

— Ще і як! — хвалиться.— Такі великі в них головки і пишні... що — ей боже!

Другого дня по обіді вертала пані з проходу і вступила до неї. Застала її, як шила. Слухала її балаканки, а відтак спитала:

— Чому я в вас ніколи не бачу вишиваної сорочки, Параско? В гуцулок прецінь завсігди білля вишиване.

Вона змішалася трохи.

— Та десь там є,— відповіла і поглянула по хаті таким поглядом, що з нього виділося відразу, що "нема". Відтак додала, усміхнувшися: — Аж тепер я вас оббрехала! В мене нема писаних сорочок! Не люблю вишивати — та й так. І за дівчини не робила я сього ніколи. Бувалo, виперу файно, щоб біліла, як сніг, і так вбираю. Жіночих робіт я не любила і, таки скажу по правді, не люблю і тепер. Вірите чи ні? — Вигляд її хати свідчив о правді її слів.

— А що ж ви таке любили? — питає пані.

— А що! Челядинські, мужеські роботи. Треба граблі зробити — зроблю. Треба дров врубати — врубаю. Піти з кіньми до коваля — піду. Коновку збити — зіб'ю! Кілька разів ловила я коні у пана Куби на полонині — гей, гей!..

А відтак розсміялася весело.

— Чому ви смієтеся?

— Бо згадала, як не раз бувало. Я заводила кумедію! — її очі розпалювалися, мінилися, молоділа під очима або лучче сказати: не переставала бути молодою.

— Хлопцям голову завертала — не так?

Кутики її уст здригнулися свавільно.

— Та дуріли! — відповіла, і тими словами оповіла одну часть своєї історії.

Якою гарною мусила вона бути! І не лише лицем, що свідчило ще тепер о колишній майже інтелігентній, між тим простим народом незвичайній красі; але ще якоюсь іншою, внутрішньою красою, повною дикого, невиробленого артизму і вічної молодості, що пробивалися ще дотепер однаково сильно в кождім її слові, в погляді її мудрих блискучих очей, в кождім руху її стрункої постаті, а найбільше в живих рухах її голови, Що все прибрана кокетливо в червоно-квітчасту хустку, приковувала несвідомо погляд до себе. Не мала ні крихти в собі з тої грубості, що п'ятнується словом "мужицтво", з котрим ніяк не може ані погодитися, ані зіллятися тонке чувство.

— Завертала! — повторила пані.— А наостанку вийшла за старого, за вдівця. Не так, Параско? Ваш чоловік був вдівець?

Вона подивилася проникливо на паню.

— Та відтак! Вдівець не чоловік? Ну,— додала вкінці,— вийшла, але така була вже воля божа і судільниць!

— А ваша ні? — подразнила її пані.

— Або я знаю? От зійшлися з противних сторін світу, щоби таки тутки побратися. Він чоловік сороклітній, і я тоді дев'ятнадцятилітня дівчина. Мала щастя, та й вже. Його не кождий має, інше то таке безщасне, що обходи його здалека, щоб не перейшло на тебе. В мене воно було, змалку було вже.

— Про ваше щастя ви мені ніколи не говорили, Параско,— каже пані, усміхаючись.

— Не розказувала, бо не питали.

— Ну, то закуріть собі, а руки най спічнуть трохи. Я буду слухати...

— Говорити не велике діло! — відповіла байдужно, а відтак набила свою коротку люльку, пакала довший час мовчки, заким тютюн не запалився, і стала оповідати. Жила від дев'ятого року свого життя у своєї нанашки. [4] Наймалася в своїм селі і на службу, а що роботи не боялася ніколи, було їй всюди добре. В п'ятнадцятім році поховала родичів. Її батько був великий майстер — будував церкви, а цілий її рід славний. Два сини одного її вуйка були таки дуже славні. Файні були оба і все разом держалися. Оба витесували з дерева скрипки, сідла, баклаги; а одного разу пішли оба в ліс рубати дерево; дерево зломилося і убило обох. Убило на місці. Їх і поховали разом в одну яму... А один знов, вуйкового сина син, Андрій йому на ім'я, і вона йому тітка,— той вже найславніший зі всіх. Дещо з того, що він витесував, забрав цісарський син. З такого роду вона, і не з буковинських гуцулів.

— Одної днини,— оповідала,— казала мені нанашка, аби в велике пущення — саме з неділі на понеділок — покласти всі тоті речі, що носиться того дня, т. є. в неділю — під подушку, і що той, що богом суджений, прийде в сні.

Я так зробила.

Все, що мала, носила того дня на собі, уклала під подушку і лягла спати.

І снилося мені.

Сниться мені, що іду на гору з бесагами, [5] в бесагах сіно. Іду високою горою в траві по пояс в ліс, а ліс сухий. Висохлий такий до найменшої галузки, аж порудів. Смутно так, тихо... Роздивлююся,— а передо мною взялася звідкись брама. З неї виходить чоловік, ні старий ні молодий, і несе місяць в руках, викручує ним. Став передо мною і поклав мені руки на голову та й каже: "Дитино моя! яку гадку маєш, таку май. Будеш іти сім миль і сім годин — найдеш свого судженого!" Та й щез! Се снилося мені. І минув собі час. Я не сиділа. Робила і служила, гарувала, бо була сила. Гей, що за сила була в мене! Живу собі, що мені за біда! Лиш на однім місці не могла довго бути. Все мене кудись тягне; все я десь би ішла; до Буковини заманило мене іти. Аякже, до Буковини на роботу, до сіна. Літом прошу сестру Теклю іти туди зо мною — вона не хоче. Найметься де-небудь і там вже чипить, [6] мов приросла. Але я все мала на думці іти до Буковини, так присудили вже мені судільниці.

Та й пішла.

Насилу намовила сестру та й пішла з другими гуцулами на покоси до Вижниці, до Іспаса. Туди приїхав Гаврісан з тутейших гір, з Брязої, заможний волох, газда, що надзирав над граждами [7] і полонинами пана Куби, і гай — намовляти нас всіх, скільки нас там було, до роботи до панського сіна, до Буковини, до Брязої. Підо мною горить земля, щоб іти. Одні кажуть, що підуть, другі, що не підуть, треті міркують, сестра моя не хоче. А я... ей боже! ішла би таки, як стою — вірите чи ні?

Звернувся Гаврісан до мене та й змірив мене від голови до ніг.

— А ти, мой?

— Піду! — кажу.

— Добре!

Всі, що згодилися їхати з ним — поїхали таки зараз другого дня, а що ні, вернули додому. Сестра моя вернула з ними, але пізніше злюбила тут.

Робимо ми коло сіна далеко в горах, косимо, громадимо, складаємо, дехто копиці, дехто стоги; тут складала я сама стоги, що Гаврісан рот роззявлював! Коло других стогів по два люда,— я коло свого сама. Гей, що була я жвава! Сонце пече, землю розтопити хоче... очей годі на небо звернути, так б'є з нього спека, а в мене руки не в'януть. Кров з тварі [8] туй-туй трісне, так розгріваюся, але не перестаю, доки не скінчу. Пан Куба над'їде — все верхом приходив — пустить коня пасти, а сам розкинеться край лісу або на землю під який стіг в холод, кине капелюх з голови та й дивиться на мене. Коло нікого не стояв він так довго, як коло мене! Відтак витягне свій тютюн, подасть і — "закури собі, Параско!".

Я курю — та й балакаємо. Він питає, а я відповідаю. Добрий був пан, він любив, як я сміялася!

По роботі хочемо назад додому вертати, ба їдемо вже. Велика фіра, набита нашими людьми, я з ними. Пустилися в дорогу, співаємо. Аж тут жене хтось за нами на коні. Гаврісан!

— Параска най лишиться! — кричить.

— Параска назад! Пан казав...

Мусили станути.

— Іди реготатися! — дюгнув мене один парубок, що все сунувся коло мене сидіти, коли я рішилася лишитися в панських граждах.

— Заздрість тобі? — кажу йому та й розсміюся, а всі за мною. Мабуть, тріс зі злості, нім заїхав додому.

І добре було мені тут в Гаврісана.

Роботу собі свою роблю, весело мені, весело... ей боже!

— В тобі жура не любиться,— каже мені Гаврісан.

— А я в неї і не наймуся,— кажу йому.— Не вмію в тугу грати...