Маруся Богуславка - Нечуй-Левицький Іван

Мамо моя! Все зроблю для вас! Оддам вам свою душу, піду для вас в огонь і воду. Украду ключі у Юсуфа, випущу невольників-козакїв, випущу брата, та тільки... та тільки не вб'ю мого Юсуфа, бо я його жінка, мати його дітей!..

Настя. Ти не українка! Ти бусурманка! Зовсім потуречилась для нещасної розкоші... Горе моє!

Маруся. Мамо! Пожалій мою душу, моє бідне сеоце! Я люблю Юсуфа. Все зроблю, тільки його та дітей не згублю з світу. Оцими слабими руками я перевернула б усе погане цаоство, що так наробило шкоди моїй дорогій Україні, зруйнувала б погані вооожї городи й села, якби моя сила, та тільки пожалію своїх дітей та ЮсуФа. Мамо моя! Як він мене любить, як він мені годить! Боже мій! Я*а я нещаслива! За що ти, боже, так караєш мене! (Плаче).

Настя. Марусю, і я людина! Нехай буде по-твоєму! Я була на Запорожжі, я жалувалась на ворогів запорожцям; я змовилась з ними... Я винишпорила все в Цареграді: ходила прохачкою, підслухала на улицях, в панських домах, стрічалася оце недавно в Цареграді з перебраними знакомими запорожцями. Вони швидко будуть тут. Я обіцяла їм викинути на березі знак, як вже буде все готово. Марусе! Швидко запалають оці погані палаци, оце зміїне гнізло! А тим часом ми випустимо на ^волю орлів.

Маруся. Мамо! Ти розпекла мою душу, запалила помстою моє серце. Я ненавиджу ворогів, що зруйнували наш рідний край, завдали мені й тобі стільки горя, стільки жалю, що продавали мене, як невольницю, на базарах! Нехай гинуть мої вороги й вороги України!

Настя. Так, дочко! Тепео ти знов моя дитина, моя дорога Маруся! Тепер я знайшла свою дочку, свою дорогу Марусю. (Гаряче обнімає Марусю). Маруся й Настя (весело).

Хто був причина нещастя мого. Щоб мій ввесь смуток упав на його, Шоб мої сльози впали на його, Щоб він не бачив сонця ясного! Я зсохла, зв'яла, виплакала очі,

Не збуду смутку ні вдень, ні вночі. Де наші сльози впадуть на камінь який, Хоч би найтвердіший, пороблять знаки. Ой, не пропаду я, ой, не загину, Бо солодко вмерти за Україну! Пошли ж мені, боже, долю єдину, Щоб побачити хоч раз Україну! Маруся (обнімає й цілує матір). Мамо! Я скажу

Юсуфові, що хочу вас зоставити нянькою коло своїх

дітей.

Настя. Про мене, роби, як знаєш! (Одягається в турецьку одежу й бере дітей за руки. Обидві йдуть до палацу).

Завіса падає.

ДІЯ ЧЕТВЕРТА Перша картина

Тюрма в Цареграді. В тюрмі сидять козаки, приковані до стін, до стовпів. Серед тюрми сидить гетьман Байда, прикований до стовпа; на ногах у його залізні кайдани. Козаки худі, замлілі, ледве прикриті одежею. Серед тюрми кам'яний стіл.

ВИХІД 1

Байда, Панас, козаки.

Байда, Панас й козаки.

Ой, не сизі орли на широкому степу заклекотали —

То бідні невольники-козаки в тяжкій неволі заплакали,

Угору руки підіймали, кайданами забряжчали,

Господа милосердного прохали та благали!

Подай нам, господи, з неба, чого нам треба!

Подай нам, господи, з Низу буйний вітер!

Ой, чи не встане на Чорному морі бистра хвиля.

Ой, чи не принесе до нас по Чорному морю запорожців!

Та вже ж нам ся турецька каторга надоїла,

Кайдани-залізо ноги повривали,

Біле тіло козацьке коло жовтої кості пошмульгали.

Ти, земле турецька, віро бусурманська!

Ти, розлуко християнська!

Не одного ти розлучила з отцем, з матір'ю,

Або брата з сестрою,

Або мужа з вірною жоною!

Байда й Панас.

Соколе ясний,

Брате наш рідний!

Ти на Вкраїні

Часто буваєш:

Полинь ти, соколе ясний,

Брате наш рідний,

Та на Вкраїну;

Перед ворітьми в батька-матері

Сядь, упади,

Жалібно проквили:

Та нехай батько добре дбає,

Грунти збуває, скарби збирає,

Та нехай синів своїх

З неволі турецької

Та й викупляє!

Козаки.

Та не треба нам поклон посилати, Батькові-матері жалю завдавати. Хоч батько-мати будуть добре дбати, Грунти збувати, скарби збирати, Та не знатимуть, в якій неволі Синів своїх шукати; Що сюди ніхто не заходжає, І люд хрещений не заїжджає; Тільки соколи ясні літають, На високій тюрмі сідають, Жалібно квилять-проквиляють.

Двері тюрми тихо одчиняються. В тюрму входять дві женщини в чорній одежі, з чорними чадрами на головах, з дірками на чадрах, прорізаними для очей. Вони обидві виймають з-під піл ліхтарі. В обох у руках великі пучки квіток і зеленого листя.

ВИХІД 2

Козаки, Байда, Панас, Маруся Богуславка й Настя.

Козаки. Хто ви такі? Що ви за люде? Байда. Чи ви живі люде, чи, може, з того світу тіні нещасних невольників, що загинули в сій тюрмі? Чого вам

од нас треба? Ми вже шість літ у неволі пробуваємо, світу божого, сонця праведного, людей хрещених не бачимо.

Маруся. Ми не тіні; ми живі люде.

Панас. Боже мій! Український язик! І який рідний, знакомий голос!

Козаки. Чи нам здалося, чи ми справді почули рідну мову і десь чуваний давно-давно дівочий голос? Хто ви? Як ви сюди прийшли?

Маруся (здіймає чадру і виймає ліхтар з-під поли). Я Маруся Богуславка. Не бійтесь, не лякайтесь!

Настя (здіймає чадру і виймає ліхтар). А я Настя, Марусина мати. Чи впізнали нас? Чи впізнали мене, колись молоду, здорову, а тепер стару та сиву Настю?

Козаки.

Ой, як ми вас, бідні невольники, зачували, Ми Марусю Богуславку і її матір По річах пізнали.

Настя. Чи всі ви ще живі, орли мої? Чи живий ще гетьман Байда? Чи живий ще тут мій милий син Панас? Чи, може, спочиває вже в сирій землі?

Маруся. Чи живий ще мій брат?

Панас. Мамо! Сестро! Чи вже ж оце я чую ваш голос, чи вже ж оце я бачу вас? Чи не сниться мені знов той чудовий сон, що я ніби все бачу матір і сестру, все говорю і не наговорюся з ними?

Настя. Сину мій, дитино моя! (Кидається на шию Панасові й, обіймаючи його, плаче).

Маруся. Братику мій, соколе мій! (Біжить до Панаса і падає йому на груди).

Настя. Чи думала я, чи гадала знайти тебе, сину мій, на чужині, в неволі, в тюрмі, в тяжких кайданах, а твою сестру в гаремі поганого турка? Чи на те ж я тебе породила на світ божий, щоб ти пропадав в сій поганій каторзі! Вставай, сину мій! Скидай кайдани! Я швидко наведу туркам гостей з Запорожжя. Я своїми руками запалю оцю тюрму, де прийняли муки козаки, і буду милуватись пожежею. Вставай, сину! Розбивай кайдани! Вилітайте, орли, на волю! Я хижою птицею слідкувала за вами на стенах, минала козацький труп, розкиданий по степу, помочила ноги козацькою кров'ю, а таки вислідила вас! Розбивайте кайдани!

Маруся й Настя виймають з-під одежі ключі, пилки; одмикають і перепилюють кайдани. Козаки визволяють один другого з кайданів.

Панас (встає і кидається до матері). Ой, обшмуль-гали кайдани до кості козацьке тіло! Я не встою на ногах!.. Я шість літ, мамо, не стояв на ногах!.. (Заточується. Маруся й Настя підхоплюють його під боки й садовлять).

Маруся.

Ой ви, козаки, бідні невольники! Ви шість літ в тюрмі пробуваєте, Світу божого, сонця праведного не видаєте; Угадайте, що в нашій землі християнській за

день тепера?

Козаки.

Гей, дівко-бранко!

Марусе Богуславко!

По чім ми можемо знати,

Що в нашій землі християнській за день тепера? Що вже шість літ у неволі пробуваєм, Божого світу, сонця праведного не видаєм.

Маруся.

Ой козаки,

Ви бідні невольники!

Сьогодня у нашій землі християнській

Святий празник, роковий день Великдень!

Байда.

Та бодай ти, дівко-бранко, Марусю Богуславко, Щастя-долі собі не мала, Як ти нам святий празник, Роковий день Великдень сказала!

Настя накриває білою скатертею стіл, ставить на столі ліхтарі, засвічує свічки, кладе паску, ставить букети квіток, обсипає стіл і тюрму зеленим листом, роздає квітки козакам.

Маруся.

Ой козаки, ви бідні невольники, Та не лайте мене, не проклинайте: Бо як буде мій Юсуф-паша на рамзан до мечеті

виїжджати,

То буде мені, бранці,

Марусі Богуславці,

На руки ключі віддавати;

То буду я з матір'ю до темниці приходжати,

Темницю відмикати,

Вас всіх, бідних невольників, на волю

випускати.

Козаки.

Ой, добре ти вчиниш, Як на волю нас випустиш! Ой, добре ми вчинимо, Як з неволі втечемо!

Маруся, Настя, Панас і Байда.

Ой, були в нас батько й рідная мати, А тепер нікому порадоньки дати! Та були в нас брати й рідні сестри, А тепер нікому на розум нас звести! Та були в нас луги, були й криниці, А тепер нікому подати водиці. Не дай, боже, смерті, на чужині вмерти, Ой, нікому доглянути до самої смерті!

Ой добре ми вчинимо,

Як з неволі втечемо!

Через темний ліс ясним соколом перелинемо;

Через довгий степ перепілочком перебіжимо;

Через бистрі ріки білим лебедоньком переплинемо!

Через великі городи голубоньком перелинемо!

В Україні впадемо,

Над річкою Россю.

Крильця опустимо,

Веселенько загудемо;

Мир християнський,

Народ український

Та й розвеселимо!

Козаки.

Ой, добре ми вчинимо, Як з неволі втечемо! В Україні впадемо, Крильця опустимо. На старій оселі Веселенько загудемо!

Маруся й Настя. Розговійтесь, бідні невольники, після шести літ довгого посту!

Козаки приступають до стола, беруть по шматочку паски й квітки в руки. Чути великодні й весняні мотиви.

Маруся.

Ой, по чім ви, козаки, Сидячи в тюрмі, Літечко знали,

Що ніколи світу не видали? Козаки.

Ой, по тім ми літечко знали:

Йшла туркеня улицею,

З холодною водицею,

Та вирвала цвіту-квіту,

Та вкинула у темницю.

Ой, по тім ми літечко пізнали! Маруся. А надворі весна красна! соловейки щебечуть, зозулі кують, сади цвітуть. Десь далеко-далеко на Україні дівчата веснянок співають:

А вже весна, а вже красна!

Із стріх вода капле.

Ой, весна красна! Що нам принесла?

Принесла тепло і добреє літечко...

Малим дітям — в ручечки бити,

А старим дідам — раду радити,

А старим бабам — посидіннячко,

А господарям — поле орати,

А господиням — на кроснах ткати,

А молодим дівочкам — погуляти,

А вам, бідним невольникам, —

Та на Україну мерщій тікати!

Всі (забравши квітки й листя в руки). А вже весна, а вже красна! Із стріх вода капле. А вже ж тобі, невольнику, Мандрівочка пахне!

Завіса падає. Друга картина

Видно Босфор, Цареград і бік Юсуфового саду з фонтаном. Велике каміння вганяється в море. В сад виступає один бік Юсуфового палацу і одна башта тюрми з дверима. Між палацом і тюрмою залізні гратки; через низькі гратки видно улицю. За палацом і садом

видно на горі верхи домів і мінарети мечетей, ілюмінованих в ніч рамзана. На самій горі, на двох дуже ілюмінованих високих мінаретах стоять два муеддини й скликають турків на молитву. Надворі ніч, тільки од ілюмінації ллється тихий світ на сад, на море.