Маруся Богуславка - Нечуй-Левицький Іван

Татарський солод, козацька вода; Татарські дрова, козацькі труда.

Ой, з того пива Зробили козаки з татарами превелике диво.

Татари догадались,

Від козаків утікали,

А козаки нарікали.

Ой ви, татарове,

Пеські синове!

Чом ви не дожидаєте,

Нашого пива не допиваєте? Струни мої, струни золотії! заграйте мені

стиха;

Ачей козак-нетяжище позабуде лиха! (Кобзар починає веселої).

В нас, у Січі той норов,

Хто отченаш знає;

Як умився, вставши вранці,

То" й чарки шукає.

Чи чарка то, чи ківш буде,

Не глядить переміни;

Гладко п'ють, з лука б'ють

До нічної тіні.

Козаки (дрібно).

Гладко п'ють, з лука б'ють До нічної тіні.

Лук натягнем, стріли пустим, Брязнем тятивою;

Ой, мусить утікати Кримський хан з ордою!

Байда (виступає поперед війська).

Козаки! ставайте в ряд! Помолимось богу!

Козаки й народ (моляться).

Пошли нам, боже, щастя-долю

В нашому поході!

Подай нам силу на турків стати,

Ще й татар звоювати;

Мир християнський од бусурманів,

Од нечестивих обороняти;

Славу козацьку, славу України

На поталу не дати.

Поможи нам, боже, на ворога стати.

Байда (сідає на коня).

Виступайте, козаки! На ворога! Слава!

Козаки.

Слава, слава, слава!

Ой, заржіть, заржіть, коні вороні!

Під круту гору йдучи;

Ой, заспівайте ви, козаченьки,

У поход виступаючи.

Коні біжать, земля дрижить,

Степи полягають;

Козаченьки-запорожці

На татар виїжджають.

Молодиці й дівчата (жалібно).

Ой, коли б ми, нещасливі,

Зозулині крила мали,

То б ми з вами, козаками,

День і ніч літали;

Все над вами щебетали,

Вас би розважали

Та своїми крилечками

Від сонця прикривали,

Гострі стріли татарськії

На татар одбивали.

Ой, коли б ми, безталанні,

Та орлині крила мали,

То ми б полетіли,

Ваші кості позбирати,

На широкому Дунаї

Та й пополоскати,

У шовкову хустиночку

Та й позавивати;

А щоб своїх козаченьків

Навік споминати. Разом

Козаки (торжественно).

Кінь ірже, води не п'є, Доріженьку чує! Бог знає, бог відає, Де козак ночує. Ой, стелиться йому Зелений лист-лопушина, А під головами Козацькая жупанина. Розвивайся, сухий дубе, Завтра мороз буде; Виступайте, козаченьки, Зараз битва буде. Зашуміла дібрівонька, Ще й гай зелененький: Ой, виступив з України Козак молоденький.

Козаки виступають. За кулісами пісню чути тихіше. Молодиці й дівчата.

Ой, повій, вітроньку, по крутій горі

Та по шовковій траві

Та ізбери, боже, всі любощі мої,

Та понеси, боже, аж до милого мого,

Та положи, боже, в головоньці його;

Він раненько встане,

На любощі гляне

Та й мене спом'яне.

За кулісами далеко чути пісню.

Козаки.

Ой, на горі та женці жнуть, А попід горою, попід зеленою

Козаки йдуть. Попереду пан хорунжий; Під ним кониченько, під ним вороненький

Грає дуже.

Настя (прожогом кидається слідком за козаками).

Піду на край світуї Знайду свою дочку, Помщуся над ворогами! Помщуся! (Вибігає).

Завіса падає. ДІЯ ТРЕТЯ

День. Видно Босфор, Цареград і Золотий Ріг. На самому березі Босфору сад Юсуфа-паші, в саду його дворець. Серед саду купа пальм, під пальмами кіоск. По обидва боки кіоска, між кущами рож, олеандрів, кипарисів два фонтани. В кіосці сидить Маруся Богуслав-ка, найстарша і любима Юсуфова жінка, в чалмі і турецькім костюмі. Між кущами і квітками, коло фонтанів, на кушетках лежать і сидять другі Юсуфові жінки. Прислужниці арабки, туркені, негритянки й українки розносять кофе, фрукти і шербети. Євнух ходить з ключами. Жінки Юсуфа зачіпають, смикають євнуха. Маруся нічого не їсть, одсилаючи прислужниць рукою, і журиться, схиливши голову. Юсуф-паша входить в садок з дворця з здоровою люлькою

в зубах.

Між 2 і 3 діями минуло шість ЛІТ. ВИХІД 1

Маруся Богуславка, жінка паші, Юсуф-паша, євнух, жінки Юсуфа-паші, прислужниці, хори арабів

і негрів.

1-а жінка (до євнуха). Ож глянь, які в мене очі.

2-а жінка. А подивись, які в мене брови! (Плеще долонею євнуха по спині).

3-я жінка (смикає ззаду). А вгадай. Хто тебе смикнув? (Утікає. Євнух доганяє її).

4-а жінка. На, поцілуй мене! А зась! (Утікає).

Всі жінки беруться за руки і крутяться кругом євнуха.

Євнух. Не пустуйте, бо скажу паші!

Жінки Юсуфа. Ой, дід, дідуган, ізогнувся, як дуга, а ми молоденькі, гуляти раденькі! Ой, пусти нас, старий діду, в місто погуляти.

Євнух. Ой, пустіть! Ой, гвалт!

Юсуф (виходить з дверей свого палацу). Нехай пошле аллах щастя й здоров'я моїй найстаршій жінці і всім моїм жінкам!

Всі жінки перестають пустувати і кланяються. Прислужниці падають на коліна і потім виходять з євнухом. Маруся встає з кіоска назустріч паші; паша поспішає до неї.

Юсуф. Не вставай передо мною, моя зоре!

Маруся. Зоря стрічає сонце ясного ранку. Нехай пошле бог здоров'я моєму дорогому паші!

Юсуф (виводить Марусю по східцях в кіоск і садовить коло себе). Зоре моя вечірня! Ти й досі журишся, ти й досі сумуєш? Чи жаль тобі твого роду, твоєї матері, чи твого покійного мужа, чи України? Тетерю давно вбито на войні, він не встане з могили... а наше небо пишніше й синіше од українського; наші сади зеленіші, наші квітки кращі. В мене срібла-золота, скільки твоя душа забажає. Я всю тебе обсиплю перлами, обсиплю золотом, тільки будь весела!

Маруся. Я Тетерю давно забула... Чи можна ж вічно любити того, кого давно нема на світі? Я люблю свого Юсуфа і своїх дітей, та ніколи не забуду своєї матері і своєї України. Гарне тут небо, як синій оксамит. Се море блищить, наче обсипане золотом та перлами. Сі пальми підпирають вінцями високе синє небо. Од пахощів розкішних квіток мені солодко на душі... Але там далеко, над Россю, скелі, вкриті зеленим мохом, гори й долини з дубовими лісами. Там в зеленому лузі є в камені криниця, що кам'янкою зветься... Як згадаю свою Україну, то моє серце кров'ю обіллється... Я неначе бачу над Россю, на горі батьківську хату в вишневім садочку. Вибачай мені за моє серце, мій пане! Маруся.

Пройшли мої літа, 1

Ой, та марно з світу,

Як лист по воді!

А вже мої стежки

Там, на Україні,

Позаростали;

А вже ж мене родинонька

Позабувала...

Ой, вийду, ой, гляну,

Що я в чужині,

Ой, стану, подумаю,

Горенько мені!

Ой, не видно України,

Тільки видно море:

Куди піду, чи що зроблю,

То все в серці горе.

Юсуф. Разом

Пройшли твої літа, Та не марно з світу, Як лист по воді! А вже ж твої стежки Там, на Україні, Позаростали,

А вже ж тебе родинонька

Позабувала...

О, забудь, серденько,

Що ти в чужині,

Ой, не думай, не гадай,

Що горе тобі.

Ой, не видно України,

Тільки видно море,

Розвеселись, моє серце!

Викинь з серця горе!

Ю с у ф. Марусе! сонце моє, зоре моя! Забудь усе і будь щаслива. Я хочу, щоб ти була щаслива. Я б оддав небо й землю за твою радість; я б оддав всі зорі з неба, ввесь світ ясного повного місяця за один твій осміх. Будь же весела! Гей, слуги! (Плеще в долоні; прислужниці входять). Покличте сюди співаків та співачок!

Входять араби й арабки.

Одна арабка. Той щасливий, хто знає пишну ніч над щасливою Аравією і ті зорі, що не сяють, а горять на чистому небі. Пишна краса синього нічного неба, що дише холодком на огневу землю, лащиться до серця, капає холодною росою на прив'ялі пахучі квітки, на пальмові сади. Твої очі, княгине, темніші од тієї ночі і ясніші од зірок. Твої очі то дають росяну прохолоду, то гріють огнем, на кого ти глянеш.

Пишні й рівні пальми в садах Мекки й Медини, а твій стан ще рівніший; йому позавидують наші пальми. Перед красою твого лиця засоромляться йорданські рожі. З уст твоїх капають пахощі смирни, з очей твоїх ллються пахощі Ливана. На твоїх щоках світить рання зоря. Твій голос, як голос холодного струмочка в гарячий день під пальмами. Нехай же аллах наллє твоє серце радістю.

Палає гаряче сонце над Аравією. Гарячі верхи червоних скель червоніють, як розпечене залізо. Пашить пісок, як натоплена піч, а холодна криниця під пальмами, а тихий холодок манить нас, як очі й брови молодої дівчини. Наші шатра стоять під пальмами... Аллах, аллах! Наші смертельні вороги бедуїни вгляділи нас... їх коні, як вихрі, закрутились по піску. Засвистіли кулі в пальмовому листі. Вставайте, брати, боронить волю! Станьте за скелі! Підніміть шаблі! Готуйте рушниці! Вдарили, і розніс вітер дим і з димом наших ворогів.

Грій же тебе сонце! Світіть пишні зорі! Лийте пахощі, сади й квітки. Нехай пальми схиляться над твоєю головою і прикриють тебе, як ти гулятимеш по саду.

Араби й арабки танцюють. Негри виступають.

Один негр. Які пишні наші ліси, облиті гарячим сонцем, де од тепла мліє душа й тіло! Є там пишний і вольний край, де Білий Ніл бере воду з густого лісу. Над гарячою водою сплелося дерево докупи гіллям і заховало од неситих очей білого чоловіка волю птиці, звіра й чорного чоловіка. Як солодка воля в тих гарячих лісах, нехай буде така солодка од щастя твоя жизнь.

Сонце сіло за високими скелями. Вода в Нілі запалала червоним огнем. Надворі холодок. Заревли леви й тигри в лісі, закричали птиці на воді. Ми будем щасливі в вольному лісі, ми будем вольні. Будь же, наша княгине, така щаслива, як ми колись будем щасливі в диких лісах Африки, як щасливий вольний звір у лісі, вольна птиця в небі.

Дикий танець негрів. Юсуф плеще в долоні. Входять європеянки і танцюють. Після їх виступають баядерки і фігурірують.

Маруся. Дякую тобі, мій ласкавий пане! Я доволі натішилась. Нехай аллах пошле тобі щастя й довгу жизнь

за те, що ти мене пригрів на чужині. Я весела. Дякую тобі!

Ю с у ф. Радість злинула на моє серце сизою голубкою, бо ти стала весела. Тішся, серце! Візьми човен, попливи на Босфор, милуйся морем. Будь щаслива! Прощай!

Маруся. Я трохи втомилась і хочу одпочити на самоті.

Юсуф і всі його жінки виходять.

ВИХІД 2 Маруся сама.

Маруся (ходить, задумавшись, попід пальмами).

Ой, піду я, сяду в зеленому саду, Чи не прийде доля мені на пораду? Мій сад процвітає, доленьки немає... Либонь мене моя доля покинути має.

(Сідає між кущами рож коло фонтана).

Ой, піду я, сяду між рожами в гаю; Квітки процвітають, аж очі вбирають; Рожа процвітає, як зіронька сяє; Либонь мене моя доля покинути має.

(Стає над морем).

Ой, піду я, стану на тім бережечку. Вода в морі на сонечку, як блискавка, сяє... Ой, як мені тяжко, ой, як мені важко! Мене одну моя доля покинути має... Ой, гаю мій, гаю, зелений розмаю! Ой, дай мені, милий боже, те, що я думаю! День і ніч гадаю та про Україну... Нехай цвіте Україна, лучче я загину.