Жива могила - Старицька-Черняхівська Людмила

Завмер голос бандуриста; по хаті розлігся плач — в нім було усе: і жалість, і радість, і розрядка болісно-напруженого стану.

Цілу ніч не спала Дарина. Безсонна з радощів ніч! Він живий, він повернеться повитий славою! Збулися її мрії! Невже, невже настане щастя? Не спиться Дарині, не спроможна вона заснути, а думки одна за другу заманливіші товпляться в її голові. Розповісти б, поділитися б з кимось своїм щастям! І палко шепочуть вуста: коханий мій, жаданий мій — ти живий, ти також будеш щасливий!

На ранок усіх підняла тривога: приїхав пан Жмайло. Вискочила Дарина, зібралася на ґанку вся челядь. Важко зліз пан з коня, махнув челяді рукою, ледве поздоровкався з жінкою, сухо зиркнув на Дарину, мовчки пройшов до своєї кімнати — і ні слова... Ахнули всі й диву далися: що з ним сталося? Ветхим стариганом став Жмайло: очі провалилися, ніс загострився гачком, побіліли чуприна й вуса, зігнувся колись могутній стан; похмурий, як дощова хмара. Чи не захворів? Що трапилося? Кинулася до нього пані розпитувати: що й до чого, але даремно — мовчить Жмайло. "Не занедужав ти часом? Не гукнути нам знахарку? А, може, покликати батюшку?"

"Ховати вже мене хочеш? — Жмайло повільно підвів згаслі очі на дружину. — Заважаю вам? — він зареготав. — Не трудися — ще не скоро помру!"

"Та що ти, бігме, полікували б тебе, дивишся й допомогло б, бачу: щось тобі муляє, до себе не подібний..."

"Не подібний, кажеш?.."

"Ти геть з обличчя спав, я усе ж пошлю..."

"Облиш! Сам себе вмію лікувати і ніщо мене не тривожить! Дурне тобі лізе до голови. Затям: ніщо!!" Він стукнув кулаком по столі: "Йди собі!"

Чому ж про Романа батько не каже й слова? Якась підозра закрадається в Даринчину душу. Спитати — духу бракує. Нехай відпочине й поправиться — тоді. Розпитує в козаків: кажуть — живий, здоровий, з гучною славою, з багатими дарунками з походу поїхав; ще до Дністра його бачили...

Чому ж мимоволі щемить і стискається серце? З приїздом пана Жмайла ті крихітки весілля, що зблискували часом, загасли, і щось важке, гнітюче навалилося на домівку. Минув тиждень — старому не ліпше, він кріпиться, хоче обдурити себе й інших; минає другий — відчуває Жмайло наближення смерті і скликає він до своєї світлиці всіх домочадців: хай послухають його останню волю. Увійшла Дарина та так і остовпіла на порозі: вона й раніше лякалася цієї похмурої кімнати, а сьогодні тут було жахливо — тут пахло смертю.

Праворуч од дверей, на низькому оттомані, вкритому зеленою ковдрою, на високо підмощених червоних подушках лежав батько. Ні, це не він! Дарина не пізнала його: перед нею лежав столітній старець. Як страшно вирізнялося на подушках зеленкувато-жовте висхле обличчя. Сива чуприна розпатлалася, запечені губи гадючаться жорсткою посмішкою. Глянув на Дарину Жмайло — і затерпла вона.

Всі стоять, нахиливши голови; поруч старого плаче пані: про що вона жалкує? Що принесла їй ця людина окрім зла? Жмайло підвівся на ліктях і почав хрипким голосом:

"Зібрав я вас тут усіх, щоб ви почули мою останню волю: моя остання воля об тім, щоб дочка моя Дарина вийшла заміж; вона сама лишилася серед нашого роду — їй і продовжити його треба. Поклянись, жінко, що рід мій не згасне!"

Пані намагалася щось відповісти, та голос не слухався.

"А ти, — звернувся він до Дарини, — ти поклянися мені, що слухатимеш матір; я і з того світу вас усіх бачитиму. Поклянися!"

Дарина здригнулася.

"На коліна і клянися!"

"Батьку, тату... а!.."

"Клянешся?"

"А Роман?"

Старий підвівся, блиснув очима і моторошно зареготав: "Тепер, — вигукнув він громовим голосом і повернув до Дарини жовті білки очей, — тепер і за Романа..." Але кров ринула горлом і задушила останні слова. Страшний хрип, підведена рука закостеніла в повітрі. Дарина заплющилася, пані кинулася до оттоманки — на подушках лежав жахливий труп.

Розділ VII

Поховали Жмайла. Минула зима. Спритні велетні-хмари викрали й врятували від жорстокої зими красуню Ладу-весну. Пролетіла Лада над землею, усміхнулася тепло і випарувався останній сніжок і розтанула остання бурулька. Над зеленим озером підвів голову дідусь-водяний і сонними очима озирнувся навкруги; з блакитної річки випірнула радісна русалонька; застрибали, зареготали в ожил ому лісі спритні мавки... Прилетіли й жайворонки, та не принесли звістки про пана Романа.

Ось і розкішний травень, потяглися теплі місячні ночі з неугавними солов'їними руладами. Дарині не спиться... душно в низеньких кімнатках... а в садку так тепло... так гарно! У повітрі тонкі пахощі, десь поблизу співає соловейко, від болота чути розмірений жаб'ячий крик, стежки в квітах, у темряві на листках виблискують хрущі... а з-під широких темних листків, з-під прохолодної тіні тендітні конвалії простягають свої голівки до блідого місячного сяйва. Все живе, все диха, все готується до нового життя; а вона? Все перетліло в ній, все поховано... в глибоко запалих очах не видно ні вогню, ні променя, ні іскринки. Хоча б довідатися, нарешті, — що з Романом, де він? Чи живий, чи... вона боялася закінчити думку.

"Господи... якщо... помер він, то візьми й мене до себе, не розлучай мене з ним, не жити мені без нього тут... не жити! — Довга жасминова гілка зачепилася за голову й осипала дівчину запашним цвітом. — Романе, якщо ти... ти ж бачиш, як я потерпаю, чому ж ти?.." Вона благально дивилася в небо, ніби сподіваючись від нього відповіді. Але глибоке, темне небо мовчало. Дарина рушила стежкою. Ось і знайоме місце. Скільки щасливих вечорів пролинуло тут! Все, як і раніш: тихо шепочуться тополі, так само визирає з-за дерев дворогий місяць. "Та де ж ти, Романе, де ти?" Із запалих очей викотилася остання сльоза. "А ти дав клятву, ти обіцяв не кидати мене ніколи. Клявся! Не приїхав, не забрав до себе! А ти, місяцю, ти ж був за свідка, то чому мовчиш тепер?"

Пролунав глухий тупіт. Дарина здригнулася... що це? Чи не сон це? До муру підскакав Роман. Голова його похилена на груди, скрізь вії сумно дивляться напівприплющені очі, обличчя бліде... шапка збита набік, чуб звисає над холодним чолом, губи зціплені, рука попустила поводи...

"Романе!" — Дарина кинулася до нього, він міцно пригорнув її, але ж які холодні ті обійми! — "Приїхав до тебе!" — "Знала, знала, моє щастя, що ти мене не кинеш!" — "Сідай, поїдемо!" — "Куди?" — "До мене, до моєї домівки". — "Коханий мій, навіщо? Ліпше поїхати до матері, вона погодиться, вона згодна!" — "Ні, не можна. Сідай скорше та їдьмо!" Дарина обхопила руками Романову шию, він посадив її впоперек сідла, притримуючи за стан. Кінь тихо рушив. їдуть широким подвір'ям — все спить навколо. Наблизилися до високої брами — вона безшелесно впала.

"Коханий мій, куди ж ми їдемо?"

"До моєї домівки!"

"А де ж вона?"

"Там, недалеко".

Таємнича, безмовна ніч. Місяць заливає землю холодним світом. Виблискують крем'яні гори — стрічкою в'ється попереду шлях. Кінь безгучно ступає; мелькають ліси і яруги. Місяць освітлює Романове лице. Чому воно таке бліде? Дивиться на неї, ті ж самі сірі очі, тільки чому вони напівприплющені й такі сумні?

"Романе, голубе мій, що з тобою?"

"А нічого".

"Кохаєш ти мене?"

"Чи я кохаю?" — Він міцно пригорнув її до себе, серце наповнилося не сподіваним уже щастям...

Тиха, мертва ніч; місяць світить; кінь безшумно ступає, а перед очима швидко пропливають гори й степи, ліси. Ось вони заїхали до пралісу — широка пряма просіка, чорні дерева, місяця не видко за ними... тихо в лісі... Подивиться Дарина на Романа і — моторошно їй від цієї тиші.

"Де ж твоя хата?"

"Ось там, уже недалеко".

Ні шелесту, ні звуку, ні пісні... Поминули гору, а шлях усе в'ється. Навколо безлюдний степ... Віддалік блиснув Дністер. Гори все крутішають. І знову питає Дарина в Романа: "Коханий мій, чи скоро твоя хата?" Десь блиснув великий хрест. Роман підняв руку: "Ось — зараз прибудемо!" Серце занило в Дарини. А кінь дереться на стрімку кручу і ніби тінь ковзає над глибокими проваллями, над страшними безоднями. Але ось він зупинився. Перед Дариною невелика капличка з хрестом, а поряд — розчахнута величезна могила.

Глянула Дарина — і все зрозуміла. Нажахана, вона стрибнула з коня і впала на паперть. "Ось воно що! О Боже, Боже, врятуй мене!" Вона заридала й заломила руки. Дивиться на неї Роман сумним поглядом. "Так ось як ти мене кохала??! — Голос його знуджений і докірливий. — Невже ти боїшся свого Романа, невже ти боїшся смерті?" Але Дарина все плаче й ломить руки. — "Ти не бійся, ми не помремо ніколи: наше кохання не може вмерти, воно грітиме наші груди і змусить битися наші серця... Ти ж бачиш, — моє кохання не дозволило мені вмерти, воно примусило мене підвестися з могили і привело до тебе". Але Дарина все плаче й ломить руки. І знову Роман умовляє її: "Іди до мене! — голос тремтить у неземному благанні. — Дай мені покою, дай мені щастя!"

Кінь, опустивши голову, тихо зійшов до могили.

"Бачиш, Дарино, кінь-друзяка і той не кинув мене, невже ти, моя єдина, невже ти покинеш мене?" Та Дарина все ридає й заломлює руки.

"Дарино, ми тільки вдень лежатимемо, поки гомонять люди, але як тільки зайде сонце і срібний обідок місяця виокреслиться в небі, — тоді розкриється наша могила і ми знову вийдемо на землю".

А місяць уже блідне; дмухнув ранковий вітерець, потягло вологістю, пролетіла зграйка куликів. Зарум'яні-лося на сході.

З відчаєм умовляє він Дарину: "Швидше, швидше, кохана моя, вже сонце близько!"

Вона надивляється в його променисті очі: скільки любові, скільки суму в них! — "Дарино! — однією ногою він ступив до могили. — Кохана моя!" Він блідне і ніби тане в повітрі...

"Єдина моя!" — дороге обличчя благально дивиться на неї, руки простягаються востаннє.

"Бери мене, Романе!" Вона кинулася до нього, він підхопив її на руки, в очах зблиснув колишній вогонь: "Моя Дарина, моя!"

Могила тихо закрилася й покрила обох. Десь далеко вдарив дзвін й, торжествуючи, випливло сонце... Звідтоді кожну ніч, щойно сонце закотиться за гору, а над землею пов'ється туманець та в чистій джерельній воді загойдається вечірня зоря, відкривається широка могила і виходять з неї Роман і Дарина; сядуть вони й пригорнуться, не бачені ніким, і ведуть між собою до світанку тихі ніжні бесіди. Тиша; тільки вітер підкрадеться, підслухає бесіду і перекаже верхівкам дерев, що діється на вершечку самотньої могили.

Так, то не струмки збігають зі скелі в урвище, то котяться сльози Романові й Даринчині; то не калина шумить — то їхні голоси ведуть тиху розмову.