Жива могила - Старицька-Черняхівська Людмила
Люди заворушилися; підійшли ближче до хреста. Приклалася Дарина й одразу озирнулася: просто на неї впритул дивиться пара сірих променистих очей, та як дивляться! Зашарілися дівочі щоки, вона нагнула голову й пройшла собі далі. — "Зі святим Спасом бувайте здорові!" — каже отець Андрій і матушка, звертаючись до пана й пані Жмайлів: "Просимо ж до нас на трапезу, удостойте, панове, честі!" — І священик дав панові й пані по великій проскурі. "Спасибі, — пихато відповів Жмайло, — але маю вдома справи, та й не звик у гостях обідати", — і сухо глянув на отця Андрія. — "Ну так дочку панночку залиште в нас", — пролунав дзвінкий голосок і Олеся прохально подивилася на Жмайла.
"Як, саму? Не знаю, з ким ще моя донька може здибатися в батюшки". В цей час на паперті з'явився ставний молодий козак і пішов геть.
"Та залиште вже, зробіть таку ласку", — несміливо додала матушка і низько вклонилася.
"Тату, я давно не бачилася з Олесею", — ласкаво цілуючи батькову руку, промовила Дарина.
"А завтра ми привеземо її додому!"
"На них можна полишити дитину", — вступилася й пані.
"То хай буде по-вашому, нехай лишається; але щоб завтра надвечір була вже дома. Ну, дочко, бувай здорова!"
"Спасибі, тату!" — Дарина знову поцілувала руку батькові й матері і, обійнявшись з Олесею, весело побігла
до хати. — "Слухай, серденько, Іван Богуш сьогодні приїхав, який гарний та веселий, та гострий. Ще гарніший зробився і..." — не домовляючи, перебиваючи саму себе, шепоче Олеся Дарині: — "Поспішав, каже, щоб тебе побачити", — і ллються безкінечні уривчасті фрази, вигуки: "Боже мій, лишечко моє, щастя моє!" — і все більше запалюються червоні Олесині щічки. А в отця Андрія вже все готове для прийому дорогих гостей: на широкому подвір'ї білими довгими смугами розтягнуто полотнища, на яких стоять миски з борщем, кашею, холодцем, варениками, ковбасами... а посередині двору пишаються два барила з медом і горілкою. У світлиці чекають найпочесніших гостей. Тут все прибрано по-празниковому: підлогу посилано піском, біля ікон білі, гаптовані рушники, цілі вінки квітів, жевріють лампадки; довгий стіл поверх дорогоцінного килима накритий тонким білим обрусом і заставлений вишуканими чарками, кубками, полумисками.
Попадя оглянула все хорошенько: непогано, гості вдовольняться, маємо чим почастувати! "В ім'я Отця, і Сина, і Святого Духа!" — пролунало за дверима. "Амінь", — відповіла вона. На порозі появився отець Андрій з гостями. Почалися традиційні церемонії, предковічні звичаї, давні і непорушні. Нарешті отець Андрій, підтримуючи рукою широкий рукав ряси, врочисто благословив трапезу, і гості посідали за стіл. Нібито щось підштовхнуло Дарину; вона підвела очі: просто перед нею сидить той самий козак і знову пильно дивиться на неї... Дивне й незрозуміле почуття охопило Дарину: і вона не може одірвати від нього очей. Ох, і гарне ж у нього обличчя, не так щоб і дуже вродливе, а побачиш хоч раз — ніколи не забудеш. На високе чоло красиво лягають хвилясті темні пасма волосся, чорні брови трішки насуплені, шовкові вуса... вуста посміхаються трохи сумно... та головне, — очі, світлі, сталеві, здається, ллється з них світло, і такі вони чудовні, ніби промовляють щось, тільки Дарина ще не може їх зрозуміти... і страшно, і любо!
"Ну, пане Романе, поїздив ти по світах немало, повідай нам, що робиться в далеких краях заморських", — запросив до бесіди священик. Козак перевів погляд на нього. Розмова зайшла про далекі країни. Дивні речі розповідав пан Роман і як цікаво! Слухає Дарина і їй-право, широкі обрії розкриваються перед нею: бачить вона розкішні королівські двори; прозирає в дрімучих лісах старовинні монастирі, похмурі келії ченців... і страшно їй і чудовно!
"А як же з вірою? — перебив батюшка. — Чи в бла-гочестії пробувають чужоземці?"
"Ах, отче, отче! До Карпат ще наша віра, а далі — католицька. Там уже ксьондзи та єзуїти володіють світом: в ім'я Христове ріжуть, палять, меч і вогонь пройшов через весь край!"
"Заступи, спаси й помилуй!" — батюшка перехрестився; на всіх обличчях з'явилося напруження; попадя зблідла.
"Ех, рушити б нам та провчити цих католиків!" — докинув старий, поважний козак. — "Та і в нас під боком вони водяться!" — зауважив інший.
"Правда, панове: король без грошей, магнати свавілля чинять, люди вбогі скаржаться... не тим вже духом Польща диха!" — вигукнув Роман.
"Ой, буде колись їм похмілля!" — озвалися голоси.
"Бог люби єсть, братове", — сказав батюшка. "Так, так, отче, саме люби єсть", — проказало за ним кілька сивих чуприн.
Розмова зайшла про далекі країни; Роман розповідав про неприступні гордовиті замки, про величні собори, про різні хитрі машини...
"Ото ми все слухаємо й дивуємося, а у пана Романа порожня чарка! Гей, пане, влий собі отого угорського, не згірш за королівське буде! Та кланяйся ж, матушко!" — повернувся до дружини отець Андрій.
"Дякую, вже пив, досить".
"Е, не можна, пане: хто чарки лічить, той добра не зичить".
"За здоров'я ясної панночки!" — тихо вимовив пан Роман через стіл до Дарини. Вона низко опустила голову, а він знову ласкаво зазирнув їй в очі.
Слухає Дарина, не наслухається... "Ех, панове! — вигукнув хтось і вдарив кулаком по столу. — В гостях добре, а вдома краще!" — "Панове, за волю, за наш край!" — отець Андрій високо підняв важкий кубок. "Віват, віват!" — пролунало навкруги.
Обід завершується. За стародавнім звичаєм, поставивши на срібну тацю коштовний кубок, низько вклоняючись, Олеся обійшла всіх гостей: "За неньку — повненьку, за отця — до кінця, а за милу — цим, щоб було весело всім", — припрошує Олеся Івана Богуша, а оченята її так хитренько усміхаються з-під опущених вій. Ой, чимало зусиль треба докласти пану Івану, щоб прилюдно не кинутися до неї і не розцілувати ці наповнені радістю життєдайні оченята! Старі козаки лишилися допивати мальвазію, мед та угорське, а молодь і панночки вийшли на дворище.
"Ох, сподобалася ж ти йому, — підштовхнула Олеся ліктем Дарину, — і в церкві очей з тебе не пускав, і зараз".
"Хто він такий, не знаєш, Олесю?" — "Аякже: Роман Громика, син Василя Громики. Він у братстві навчався, а це вернувся з-за моря до батька в гості". — Громика! Холодна, гостра струя пробігла від голови і зупинилася в серці Дарини. Громика! Це ворог знавіснілий, заклятий ворог; проте даремно намагається настроїти себе Дарина: нема в серці ненависті, ні...
А на дворищі вже гримить троїста музика. Під розлогим деревом всілися троє циганів: торохкотять бубони, жаліється скрипка, видзвонюють срібні підкови; несеться навприсядки старий козак, замітаючи широкими шальва-рами пилюку. Колом обступили танцюристів глядачі, лунають вигуки, заохочування, похвали; козачок змінила горлиця. "Ходімо, ходімо", — підбадьорює Леся Дарину. "Щось мені не хочеться, серденько!" — "Та нумо, голубко!" Не хотячи пішла Дарина дрібушечками, але музика нібито промовляє: "а козак, як орел, як побачив, так і вмер". Дарина нахилила голівку, обличчя серйозне, тонкий стан плавно погойдується, а маленькі сап'янці, поблискуючи на сонці, старанно витворюють складні па. "Ух, втомилася!" — і Дарина важко перевела дух. Світлі пасма на чолі від руху розсипалися, вуста напіврозтулені, щоки зашарілися. — "А дозволь-но, ясна панночко, з тобою до танку!" — пролунало над вухом. Поруч з нею стоїть Роман, певно, милується з неї: рука його по-молодечому підкручує вуса, волосся відгорнулося від лоба, очі виблискують — ставний козак!
"А чи знаєте, пане, кого просите до танцю?"
"Знаю, панночко, знаю! Кралю, ліпшої за яку пошукати в світі".
"Тут, пане, не в ласкавих словах сенс; пан забув, що я Жмайлова донька".
Проте в її гордих словах мимоволі звучав жаль.
"Не думав я, що ти недобра, панночко!" — похиливши голову, низьким грудним голосом вимовив Роман і тихо пішов до світлиці.
Начебто щось вкололо Дарину, і жаль і ще якесь незрозуміле почуття; за віщо вона образила козака? А батько, а рід — вони ж вороги... і вкотре даремно викликає Дарина в уяві всі старовинні перекази, всі заповіти і за-кляття предків, — нема в її серці ненависті, сама нудьга...
Ось і скінчився неспокійний день, як хутко він пролетів! Олеся і Дарина в світлиці, за стінкою ледве чути віддалений шум: козаки бенкетують. А в світлиці тихо і темно; перед божницею ледь-ледь тепліє лампадка; в глибині горою подушок біліє ліжко, а в штучне вікно з мозаїчного скла зазирає повний місяць і малює тисячі тремтливих, фантастичних мережив на кам'яній долівці. Олеся не вмовкає: "Серденько, Даринко, якби ти знала, як він мене кохає, каже: не жити йому без мене, мовляв, гине через мене!" — "Невже ти слово дала, адже не віддадуть тебе за козака". — "А я примусу не боюся, з власної волі дала йому слово, як батьки не погодяться — втечу". — "Без благословіння!" — "Бог благословить!" — "А сором?" Відповіді не було. Дарина глянула: Олесині вуста усміхаються, очі заплющені — вона заснула на півслові.
Не спиться Дарині. Вже й на ніч помолилася, а думки все снують, не видно їм кінця... Місяць яскраво світить... нудьга... голова палає... треба освіжитися. Відчинила вікно; до кімнати влетів теплий, пахучий, літній вітерець... дрімають високі тополі... тремтить сріблястим листям осика, а просто до вікна, затоплюючи все сріб-
ним світлом, з високого неба надивляється місяць. Хіба можна заснути такої ночі? Далеко, далеко все видно: крута гора, темні плями лісу, а там, далі — сріблястий степ. Раптом пролунав звук, і сонна ніч стрепенулася... Здалеку, від кручі широкою хвилею, наче жалібний стогін, пронеслися перші акорди пісні і завмерли.
Дарчине серце забилося: та пісня — той стогін — це був голос її душі! І пісня вихлюпнулася і затремтіла в сонному повітрі печальною, невтішною скаргою. У ній мовилося про тугу, про муку самотнього серця, що кохає, про нестерпність нерозділеного почуття: "Ой любив козак та дівчиноньку, як та матір дитятко, а тепер її покидає, як на морі вутятко!" — сумували, плакали звуки...
Застигла Дарина біля вікна, нібито скам'яніла... і тільки пекуча сльоза повільно повзе холодною щокою та тужливо шепочуть вуста:
Навіщо, навіщо?.. Невже...
Розділ III
Пізно підвелася другого дня Дарина. Голова важка, у скронях стука.
