Страчене життя - Тесленко Архип

вйсокомiрнi, байдужi?"

Рояль годi лунать. Входить якась панночка в коричневому; за нею й студент. Посiдали до чаю й вони. Поколотив ложечкою у стаканi студент, глянув на Сергiя й Оленку та:

— Може, й ви хочете чаю? Сiдайте.

Робить нiчого. Сiли на порожнi стiльцi. Гукнув студент горничну. Та два стакани винесла, поставила перед ними. Стоять тi стакани порожнi: рожева панночка усiм наливає, а їм i нi.

— Люся! — студент до неї. — Налий он.

Наливає Люся, всмiхається.

— Я й забула, — каже.

Смакує Оленка той чай i без сахарю, без нiчого.

"Чого я пiшла сюди." — думає.

Усатий щось про Персiю балакать почав. Голос його такий противний Оленцi. А пики у всiх страх осоружнi якi! I таке все їй вороже, чуже: i банка з варенням, i зелений балкон, i бiлi дверi, що йдуть у покої. А повiтря так воняе панами.

Почали розходиться: усатий надвiр з Люсею, студент у покої. Тi теж — хто куди. Зiстались удвох Сергiй та Оленка.

— Ходiм звiдцiля! — до Сергiя вона.

Сергiй:

— А про мiсце ж?..

Аж побiлiла Оленка:

— Та що я, собачка яка, щоб прохать мiсця в таких ситих, байдужих, дiло мать з такими?

Сергiй:

— Так хоч книжки... — Пiдiйшов до дверей: — Павле Iвановичу! — гукнув.

Виходить студент.

— Так книжки... — Сергiй йому.

— Можна... Ось я папi скажу тiльки. — Пiшов. Виходить i папа, дивиться сторч.

— Що таке? — питає.

— Байрона почитать... Будьте ласкавi, — Сергiй йому.

Подививсь-подививсь пан на ситець Сергiєвi, далi:

— Прийдете iншим разом коли, або... може, я вам передам як-небудь, шукать зараз далеко. — Пiшов.

— I попрощаться нi з ким! — всмiхнувся Сергiй. "I я пiшла до їх!.. — думає Оленка, йдучи дорогою. — Мала прохать їх!.. На вiщо це схоже? Яка ж я дурочка!.. Не навчив Полiевкт, полiзла... надiялась так, марила... Якi ж жалiбнi мої мрiї, надiї!.. Яка ж легкодуха я! У людей отак вiрить, шукать запомоги у когось. А, щоб мене чорт узяв!"

Сергiй:

— Значить, так... Посилай прошенiє тепер за мiсцем сюди-туди...

— А, пiшли вони, всi мiсця i люди! Не бачить їх, злих, не чуть їх!..

Доходять до села свого. Сонце з пiвдня вже звернуло. Душно. Вигiн. Бiля вiтряка в холодочку сидять хлопцi, дiвчата. Данило, в синiй жилетцi, положив руку Ганнi на шию, а шия у неї така у намистi. Петро, що колись з ним Оленка в школу ходила, схилився на Прiську. Такi веселi: спiвають, жартують.

"Щасливi! — думає Оленка про їх. — Спiвають собi, i до всяких iнтелiгентних, освiчених, ситих, тупих їм дiла нема! Що, якби це так i собi. Жить дома, спiвать так у недiлю, а в будень на городi чи в полi робить... Квiточки, сонечко... I все так просто, до природи так близько. Нiяких "освiчених", нiякої iнтелiгенцiї тобi тупої, нiкчемної... Пiшла вона!.."

ХІІІ

Почала Оленка й справдi привчаться жити дома. Уперiд матерi до роботи хапається. Зриває, чистить квасолю; зрiзує, вибиває соняшники; се-те робить. Та дарма. Почує гризню в хатi, кинеться їсти, та нiчого, — сумна така зробиться.

А то сидить вона раз у садочку. Сергiй в хатi у себе грає на скрипцi. Дверi одчиненi в його, i чути Оленцi гру ту. Слухає, — i так жалко їй. Пригадується Їй рояль, на якрму вона вчилася грать; пригадується те, про вiщо так недавно марила вона: вiн— милий, задумливий, книги, картини... Де ж воно це?

А раз увiходить у хату Оленка. Садять на лавi у їй:

батько i Якiв Васюк, сусiда один.

Васюк:

— Треба оддати, пора вже — до батька.

А батько позичав колись у його рублiв скiльки на плаття Оленцi.

— Пiдождiть трохи,— проситься, — Ось Оленка заробить, оддам.. — Повернувсь до Оленки: — Оце ж пам'ятай, дочко...

"Бiдний батько, — подумала Оденка, — i вiн же не знає про дiла мої! А що буде, як узнає?"

Думала;! думала, послала просьбу в iншу епархiю за мiсцем-таки. Второкласної не згадує вже. " Хоч би у церковноприходськiй, — думає,-— бути".

Палажка ж своє дiло робила: за вгород Михайловi голову гризла та гризла. Остапчук теж. Де стрiне його:

— А що, як про вгород? — питає.

— Та так... — почухається Михайдо, — не знаю.

— Подумай.

I Михайло вже усяк передумав.

А то в полудень якось увiходить Палажка з комiрки:

— Сi та тi хазяйнували б тебе,— почала на його. — Дiжу на завтра вчинять, а борошна нема, а ти... шукай борошна йди та город, що попустив, одбирай!

Жито ще тiльки возили з поля тодi, й нового борошна не було ще. Кiнчив Михайло жилетку, що саме латав, надiв її, взяв мiшечок, вийшов з хати... Куди йти? Напозичався вже так, що й у вiчi людям дивиться нiяково. Стоїть, на город Василiв дивиться.

"Нi, таки справдi одiбрать те, що попустив,— думає. — Який кущ картоплi продав би з тiї смужечки, мовляла Палажка, i то б же яка це запомога була! А чи грiх який за одбнрання чи й за те, що на Василя треба казать "захопив", то... Остапчук же первий цро це нагадав. Йому й грiх нехай. Та й... хоч би й менi! То хіба тут такий уже грiх, що й одмолить не мфжна його? Я ж вiрую в бога! Друга рїч у бога не вiрувать, як Сергiй он: коли-не-коли ти в церквi побачиш йото, а побачиш,то як пень вiн стоїть. А я ж таки... з усердям стою. I до святих знамуюсь, i все; i пости сповняю, говiю разiв скiльки на год. А на страснiй недiлi й озвару не їм. Дає Остапчук пораду, спасибi йому, так, значить, i буть. А дай до його сходжу, побалакаю та й борошна в його, може, вiзьму".

Балачка з Остапчуком про це вже була коротка у їх. Зiставалось тiльки свiдка знайти. Недалеко ходили по його. В Остапчука тодi саме був на роботi, дрова рубав, Омелько Бовкун. Омелька цього знають у селi як чоловiка, що легко його пiдмогоричить можна: любить випити, любить i збрехать. Сам невеличкий, нiс синiй. Покликали в хату його.

— От що, Омельку, — почав Остапчук до його, — наш могорич ось з Михайлом тобi.

— Як саме?

— У брата Михайлового города батькiвського бiльш, нiж у Михайла, так... чи не посвiдчив би ти в судi, що Василь, мов, сам захопив його стiльки собi.

Подививсь-подививсь Омелько на Остапчука, на Михайла, всмiхнувся, далi:

— А одвiту тут нiякого не буде менi?

— Ого-го! — зареготав Остапчук. — Якого одвiту?

— А що я не знаю iменно, як там... У холодну не вкинуть?

— Хто вкине? Василь? мужик необразований? Що вiн тямить? Сердитий, i тiльки; так нам наплювать на те. А як захопив? Скажем... мм... та нащо й здалося це: ми, суддi, далi й допитувать не будем тебе, щоб i не спiткнуть.

— Так чого ж? Можу.

Узявсь Остапчук i жалобу написать, бо й за це, думав, якийсь день поробиться йому. А вiн бачив, як жалоби пишуться, не одна перебувала в руках. Тiльки як йому нiколи тодi саме було, збирався їхать за медом у пасiку, а завтра недiля, то вiн сказав Михайловi:

— Завтра, гуляючи, я сам надiйду до тебе та в тебе й напишемо.

Взяв на одробiток Михайло борошна в його, пiшов.

XIV

Прийшов Остапчук до Михайла в недiлю.

— Трудне дiло — позви, — почав до його. — Усе треба, щоб хтось руку тяг за тобою, давав стежку тобi та й написав жалобу гарно... чогось воно стоїть!

— Потрудіться, спасибi вам, — Михайло йому. — Я вже вам за це услугую.

— Да, да! Молотить послухаєш.

Сiв Остапчук писать i жалобу ту. Взяв на лутцi чорнило Оленчине, перо, всмiхається.

— Тiльки знаєш що? — до Михайла каже. — Я на пишу, а пiсля мене ще й переписать треба комусь: я — суддя, i негарно, щоб моя рука була на прошенiї.

Знайшов Остапчук бомажку у себе в кишенi, пише.

Злiг Михайло на стiл:

— А хто ж це перепише? — питає у його. — Оленка хiба?

— Да, да! Вона ж согласна на позов на цей?

— За це вже й не знаю я. А Палажка:

— Согласна не согласна, дитина рiдна: перепише,

— сидить на полу, всмiхається.

— Да, да! — оскирнувсь Остапчук. — Дитина рiдна:

одних думок з батьком, з матiр'ю бути должна... Написав Остапчук, продививсь, далi:

— Ну, тепер i її... як її?.. погукайте.

Оленка тодi саме в садочку була. Якась пташка щебетала на гiллячцi, i вона сидiла слухала; перед нею розгорнута книжка лежала.

Постукала мати у шибку, увiйшла Оленка в хату.

— Здрастуйте! — кивнула до Остапчука головою.

Вiн:

— Здрастуй! Тут ось чорновочка тобi, а перепиши сядь.

"Суддя, i такий неввiчливий! — подумала Оленка,— на "ти"..." — Почервонiла.

Взяла чорновочку ту, дивиться в неї. Так-таки й написано: "Васьiлiй захопил огорода..." Знала, звiсно, Оленка, що це неправда. Подивилась-подивилась та й положила на стiл її.

— Не буду я цього переписувать, — каже.

— Чому? — гукнула мати на неї.

— Тому що... зла не робiть! — та й iде до порога. Перебiгла мати дорогу їй:

— Куди ти? — визвiрилась. — Нащо ти вчилась ось стiльки?

А Остапчук свариться пальцем на Оленку:

— Грiшно так! — каже. — Грiшно упорною буть. Ти знаєш, що значить не спушаться матерi-батька? ти... ти вчила заповiдi?

Оленка:

— Прошу не тикать на мене! — до Остапчука. Всмiхнувсь Остапчук:

— А хiба... з якого двора ти?

— Вчила заповiдi? — почав i Михайло. — Повинуйся, в писанiї сказано.

— Чого вам треба од мене?! — крикнула Оленка.

Мати:

— Ворогiв жалко тобi? — Штовх, штовх у спину її: — Переписуй ото, того треба нам!

Побiлiла Оленка, оступилась до полу та:

— За що ж... за що ж зневага така?

— Та стоїть пак тобi, ледащо, їсти давать, га? — хитає мати головою.

Розсердивсь i Михайло на неслухнянiсть Оленчину.

— Ох-хо-хо! — зiтхнув. — Скоромне у пiснi днi... до церкви не виженеш.

А Палажка до Остапчука:

— Сало у середу, в п'ятницю їсть, — на Оленку показує. — Єсть для борщу трохи, — бере, хлiб маже ним.

Удавили сльози Оленку, не знає, що вже й робить. Взяла ту чорновку, перо, бомагу, сiла за стiл, переписує.

Всмiхається Остапчук.

— Вот так... — навчав її. — Що говорять тобi, слушать нада. I пости чтить нада, до церкви ходить, і... i всьо, потому: грiшно. Через те бог i дощу не дає, що тепер у його вiрують так.

Переписала Оленка, кинула ручку, вийшла надвiр. Так їй важко, досадне. Куди йти, що робить? Постояла трохи в садочку, на вигiн пiшла. Ходить.

"Зло,то є зло! —думає. — Хай уже хто, а то... батько наваживсь на таке дiло низьке... богомiльний такий... От i вiра!"

Збоку в Оленки лежить кладовище, по пiдгiр'ю так розiслалось i таке в деревi все.

"Лежать люде, — думає, — i байдуже їм зло".

Повернула до кладовища. Ровом обгороджене. Полинь, нехвороща стирчить на ровi. Увiйшла у ворота. Стерня вiвсяна зразу на голiй мiсцинi, так жовтiє на сонцi. Хрести, могили пiшли в деревцi невеличкому, видно — недавнi.