Страчене життя - Тесленко Архип

чи не чуть ще?

Насупив брови отець Полiєвкт: .

— Не чуть...

— А коли ж буде чуть?

— Не знаю... Можна проситься iнше куди. Хто там ще єсть до мене? — гукнув до дверей.

Щось важке-важке пiдступило пiд горло Оленцi. Похнюпилась, пiшла од його. На пiшохода дожидав її Грищенко, щоб рiазом додому йти. Веселий такий.

— Ну, слава богу, — почав до Оденки, йдучи, — прийняв прошеніє i "гаразд" сказав... Воно й не що, а все-таки у второкласнiй вчителювати краще. Мiй знакомий один у городському вчителює, бачив я сьогоднi йото, такий у гудзиках! Форма нiчого в городському. I в второкласшй нiчого: канти червонi, кокарда.

"І ти задоволений, — думає Оленка про Грищенка. — Ти, що так про форму мариш! Значить, про даровитих тiльки балачки, а на дiлi— хоч вiн i нiкчемний, пустий, тiльки ворон збивать з тупiль, а, — аби цуцик!.. Де ж обiцянка хоч?"

Толока. Будяки проти сонця так червонiютї". Роззирає Грищенко сюди-туди, всмiхається. Оленка нiчого, повiсила голову, йде.

"Так он воно що! — про Полiєвкта думає.— Ось яка любов до-ближнього!.. "Дбать у проповiдях"... а в життi... слова однi... Значить, єсть любов тiльки до честi од ближнього! I за неоддання її ви так одпихаєте од себе його! I ви ще служителями Христовими себе вважаєте!"

Пригадалася Оленцi тут притча про виноградарiв, у якiй хазяїн один послав слуг до виноградарiв забрать ягоди, а виноградарi взяли й тих слуг повбивали.

"Убивцi! — подумала. — Хто й служив би йому, ви й того уб'єте".

Пригадалося їй i те, що нагорода у неї — євангелiя позолочена.

"Нащо ви хоч золотите її!" — подумала.

Другого дняi і ранок ще, а в хатi гризня.

Мати на батька:

— Ноги муляють черевики позалатуванi, нових треба!

А батько:

— Нащо керсету у глину вробила? Глядiть треба, коли брать нiгде нiчого.

Вона знов про город йому.

"Чого ж тепер сподiваться менi? — думає Оленка. — Що робить? Гинуть... гинуть у цьому пеклi серед гризнi, вбожества?"

Вийшла з хати, стала на порозi.

"Та що ж робить-таки?"— думає.

Пiшла в садочок, сiла на лавцi, пiдоперлась рукою.

"Хiба знов до Полiєвкта пiти? — думає.-— Так... стоїть пак iти до такого?! Проситься в iншу єпархiю?.. Хоча... не такi пак i там Полiєвкти! Хiба,.. в земську школу вдариться?"

Здумала про земство Оленка, здумала й про Кочуру, який чимсь у земствi єсть, Савка казав. Пригадала студента його, якого зострiчала, їдучи додому. Про Лсю, дачника-вчителя, про яких Савка розказував, здумала. Про панiв, про яких десь у книзi читала, згадала. Були освiченi, багатi були. Людям, що працювать чи вчиться бажали, а не мали змоги, запомагали.

"А що, якби це до Кочур сходить? — думає. — Люде теж багатi, освiченi, не попiвської, звiсно, освiти. А не краще пак чоловiк освiченiший? i люде з знакомствами, звiсно. А жить так бажаеться... жить, працювать, робить щось таке гарне, велике... Невже б вони як-небудь не запомогли це менi, не пристроїли де абощо! Сходжу. Тiльки самiй нiяково мов. Чи не пiшов би й Сергiй за товариша?"

Прокралась до Сергiя Оленка.

Згодився Сергiй пiти, тим бiльше що Кочурин студент ще був i знакомий йому. Iшов колись у Книшiвку Сергiй та од тiчки собак оборонив його в полi, як вiн саме гуляв. З того часу здоровкаються.

Порiшили в недiлю сходить до Кочури.

XII

Прийшла й недiля. Ранок. Посилає батько до церкви Оленку, не йде. Полiєвкт їй на думцi.

"Чого я пiду, — думає, — коли служителi церкви такi!"

— Безсовiсна! — батько на неї. — Хiба ж можна до церкви не йти? Це Сергiй усе тебе зводить з ума!

— Отож... — Палажка од печi. — Там не тiльки Сергiй у бога не вiрує, а сяка-така й мати його: у церквi вже хто його зна коли її й бачили!

А Оришка й справдi тодi давненько вже в церквi була: ходить їй трудно було; мочила коноплi пiд холод раз та захолодила ноги, болiли. Палажка ж i сама ранiш коли-не-коли бувала в церквi, а тепер, як стала Оленка "баришенькою", часто стала бувать. Увiйде, запишається так, а вiзьме свiчку, закопилить губу та аж на самий перед лiзе ставить: дивiться, мов, люде, чия я мати.

Сонце вже височенько було. Батько до служби пiшов, Оленка до Кочури збираться давай. Внесла з комiрки плаття голубе, празникове, керсет плисовий. Що надiть? Те й те приношене. А в шкiльному синенькому, яке зараз на їй, i зовсiм не личить iти: коротке, й лiктi вже видно. Голубе празникове мов найчистiше, — надiла: приношене-таки й ситцеве.

"Нiчого, — думає, — до людей освiчених iду: не поди-йують".

На вигонi ждав Сергiй її, теж у ситцевiй блузцi, пiшли. Поле. Ось жито стоїть у копах. Скот пасеться в стернi. А ось гречка бiлiє-цвiте. Мед пахне-пахне, а бджоли тiльки джж!.. Так гарно йти.

Балка ось. Хтось вибiгає велосипедом iз неї: бiла сорочка, картуз бiлий, синя околиця. Хто? Студент Кочурин! Добiгає...

— Здрастуйте! — до Сергiя. Велосипед похитнувсь, i вiн зскочив. Почоломкався з Сергiєм. Познакомив з ним i Оленку Сергiй.

Вiн:

— Ху! Ухекався так... катаюсь... — Вийняв платок з кишенi, утирає лоба. — Ху! Люблю побiгать до чаю, краще питиметься. А ви ж це куди? — до Сергiя.

Сергiй:

— А так... ходимо... — збрехав поки що.

— Засидiлись?.. Читаєте, мабуть, усе?

— Не дуже, — Сергiй йому. — Книг немає таких. — Помовчав. — У вас там не можна б розжиться якої коли?

— Зайдiть коли. У нас гарна бiблiотека. Чому ж?.. I погуляємо в нас. I ви... — звернувсь до Оленки студент.

Так радiсно всмiхнулась Оленка: цього ж їй i треба. Почервонiла та й очi в землю.

— Не стiсняйтесь,— студент їй, — я знаю про вас: розказував Савка, як зострiчалиеь тодi, пам'ятаєте?

— А коли б же й справдi до вас забрести? — Сергiй до студента.

— Хоч i зараз ходiмте.

Пiшли. Студент велосипеда веде, Оленка з ним поруч iде. Так бадьоро йде. "Ану, — думає, — як привiтають пани нас? Тi, про яких я читала, були такi добрi: i пригрiють чоловiка, й розважать. Звiсно, люде освiченi: про людськiсть знають уже i багатi: бiднiсть не злить їх. А як я буду поводиться з ними? Як скажуть: " Не стiсняйтесь, будьте як дома"... "Дякую", — скажу. Картини в їх єсть, квiтки: побачу якi. Книг попрошу. Рояль, може, в їх єсть, пограю... так бажається... так давно вже грала".

— Що ж, ви кончили школу ту? — студент до Оленки.

— Кончила.

— Розказував Савка... Iнтересно: так попали учиться. Хист, видно, до грамоти маєте. Що ж тепер робить думаєте?

Помовчала Оленка, далi:

— Не знаю й що.

— Як! Знання свої в життi прикладайте. Учителькою гарною можна б вам буть абощо. Iнтересно: з народа сами, та якби стали видатним чим. Працюйте.

Всмiхнулась Оленка:

— Не знаю тiльки, де б працювать.

— Чого?

— З батюшками не везе щось менi: пообiщав один мiсце, потiм... одказ.

— О! — зареготав студент. — Знали з ким мать дiло! Киньте попiв.

— А як би в земську школу менi. Як на вашу думку: з церковноучительської можна туди?

— А чому ж? Хоча... знайомство єсть яке в вас?

— А якби до вашого батька звернуться?

— Звернiться. Познакомлю.

Всмiхається Оленка: "Ось-ось чого бажаю, досягну", — думає.

— I вам, знаєте що! — студент до неї. — Чому б вам не поступить на курси медичнi, як сестра моя?.. Буть лiкаркою, полегчать людям страждання, визволять од смертi їх.

Дивиться Оленка. "Боже мiй,-— думає. — Яке ж велике дiло полегчать людям страждання, визволять од смертi їх!" — Помовчала: — А як же б поступить на тi курси, трудно, мабуть, з моєю освiтою?

— Чого? Пiдготовиться можна. До Люсi, сестри моєї, звернiться: та скаже, як там.

"Так от! — думає Оленка. — Що, якби пiдготовиться? А можна ж так: учителювать i готовиться! А в Люсi, може, есть i книги такi... От якби й справдi! Життя таке коротке... Чом не використувать його на щось гарне, велике? Тiльки... на курсах коштiв же треба! Ну, та як небудь там... мiж людьми добрими... А як Люся? Вона така, мабуть, добра... от подружити б!.. А студент? — Позирнула на студента Оленка: такий гарний, чорнявий, худощавенький трохи i так грiє од його. I велосипед його такий хороший, i блуза, i все..."

Серденько так забилось у неї.

Увiйшли у яр величезний якийсь. Дерева-дерева зеленiє в йому! А дiм такий бiлий, здоровий на пiдгiр'ї стоїть. Став ось. Верби позвисали над ним, сонечко грає в водi. Гребля. Ворота помережанi. З-за огорожi дощаної визирає акацiя. У хвiртку ввiйшли. Волоськi орiхи позвисали над стежку, квiтки перед домом рябiють. А рояль так лунає в одчиненi вiкна! Ну й згуки ж, небеснi згуки! Так i линуть у душу Оленцi: хочеться їй i плакать, i смiяться. "Люде, — хочеться крикнуть. — Нащо зло на свiтi здалось?"

Балкон зеленню повитий. В прогалявину видно: пани сидять на балконі, саме чаюють, блищить самовар.

Так Оленцi боязко-радiсно.

Поставив студент велосипеда на дворi, на балкон їх веде. Стiл довгий-довгий, а ласощiв усяких!

-— Здрастуйте! — Сергiй та Оленка до панiв, так соромливо. Стали на порозi, стоять.

Подивились-подивились пани їм на ситець, та й нiчого.

— Снiдаєте вже? — студент до панiв.

— Еге, — хтось промовив.

А Кочура старий, лисий, здоровий, — знають Сергiй та Оленка його: у город часто через Вербiвку їздить поз їх, — чвякає щось та:

— А то ж що за люде? — на Сергiя та Оленку показує.

Студент:

— Та це... знакомі мої: учитель народний i... хоче у земство проситься, — показав на Оленку.

— Гм! — буркнув Кочура та й губу закопилив так призро.

Почервонiв студент, наче йому соромно стало, що привiв знакомих таких; промовив "знакомтесь" та й пiшов у покої.

Почервонiла й Оленка: "Та невже це так нас вiтають! — подумала. — I студент... так ласкаво балакав дорогою, а тут... чкурнув мерщiй. Слова однi... марнi, пустi".

Скраю ось сидить якась панночка. Плаття рожеве на їй, а щiчки пухкенькi такi.

Дає їй руку Сергiй так невмiло, несмiлко; Оленка теж так саме за ним. Всмiхається панночка, тиче їм пальчики. Переглянулась з кимсь усатим, п'ятенце на щоцi, обоє всмiхаються. Ще дужче почервонiла Оленка. Дiйшла до старого Кочури, саме запихається грiнкою, не бачить їх.

— Здрастуйте! — Сергiй до його.

Глянув, ткнув свої пальцi їм, мнякi та товстi. Дiйшли до усатого з п'ятенцем на щоцi, газету саме читає, — теж такої. " Познакомились " ще з панiєю якоюсь товстою, мабуть, Кочурихою. Та дала їм пальцi так милостиво:

— Здрастуй, здрастуй, голубушка, — до Оленки

всмiхнулась.

Поставали далi пiд стiною обоє, стоять.

"Та невже це така iнтелiгенцiя, — думає Оленка, дивлячись на панiв, — такi люде освiченi...