Пропащі - Нечуй-Левицький Іван

Лукина слухала й тільки веселенько осміхалась.

— Мамо моя! Я б вас і послухала, та серце моє й мене чомусь не слухає. Скажіть Хаврусеві, що я за його не піду заміж, та й годі.

Стара мати заплакала й почала просити дочку:

— Дочко моя! ти ж хіба не знаєш, як я цілий вік свій бідувала та поневірялась з вами, скільки я напрацювалась! У мене од роботи болять усі кістки, неначе ломакою побиті. Ми цілий вік їмо сливе самий хліб та пісний борщ. Я вже одвикла і од м’яса й навіть не можу його їсти, бо чогось гидую. Хоч би на старість я одпочила, притулившись до тебе в багатого Хавруся…

Маруся плакала, а Лукині стало шкода матері: вона й собі заплакала, але то були не гіркі сльози безталання, коли людина плаче й надії не має. Ті сльози швидко висохли, як роса на сонці. І од того часу мати то просила й плакала, то лаяла й гризла Лукину щодня, щовечора…

Вона сказала Климові Хаврусеві, щоб підождав до осені.

III

Настало літо, прийшли жнива. Улас став у пана жати за сніп. Стара Маруся послала Лукину жати хліб за сніп на панському лану, а сама хапала те жито, що посіяла в городі.

Лукина знала, що буде щодня бачитись з Уласом на полі. Вона заквітчалась оргинією та настурцями, убралась в нову спідницю й побігла з серпом на поле. Улас зайняв постать поруч з Лукиною, балакав з нею цілий день і неначе не міг наговориться й надивитись на неї. Всі женці верталися в село гуртом. Улас вертався вдвох з Лукиною й доводив її щодня до самої хати. Ті жнива здавались Лукині ніби святками або гулянкою.

Через тиждень Лукина прикмітила, що Улас чогось зайняв займань далеченько од неї. Вона цілий день бачила його жовтий бриль, слідкувала за ним очима: Улас вже зайняв постать поруч з якоюсь дівчиною. Настав вечір. Лукина все сподівалась, що Улас прийде до неї й піде разом з нею в село, але Улас десь щез, неначе сховався в гущавині високих житів. Лукина почала тривожитись і наглядати за Уласом.

"Чом це Улас вже не стає зо мною на постаті жати? Чого це він неначе одмикує та тікає од мене? Може, я сказала йому щось неприємне, противне? Може, я вразила його якимсь докірливим словом", — думала Лукина, хапаючи серпом густу пшеницю, й передумала все, що говорила з ним у ті дні: вона не забула ні одного словечка з розмови.

І свої думки, і його солодкі слова склались в її серці, як сплетені квітки в віночку. Вона розвивала той пахучий вінок у своїй пам’яті квітка за квіткою. "В понеділок він говорив, як ми будемо вкупі жити, як будемо хазяйнувать. Позавчора я розказувала йому, як я злякалась тоді, як він приплив човном в бережині до нашого городу… Він сміявся, сміявся з Івана. Потім ми мовчали… Він тільки дивився на мої очі… Я говорила йому за свою матір, як вона та брат силували мене йти заміж за Клима…" Лукина все передумала й тільки важко зітхнула, її душа була ясна, як вода в Расаві в тиху годину.

Одного дня вона цілий день назирала за Уласом. Ввечері вона не пішла вкупі з женцями в село й сіла за копою. Улас зостався удвох з якоюсь дівчиною й пішов з нею поруч суголовком. Лукина побігла слідком за ними поміж високими житами. Улас ішов, балакаючи з дівчиною. За житами нанизу почався луг. Улас пішов стежкою поміж старими дубами та вільшиною. Стежка вилась далі все наниз до течії. З-за дубів піднімався дим синім пасмом. Дівчина спинилась. Улас і собі став, побалакав ще з дівчиною, а далі обняв її, поцілував і вернувся назад. Дівчина пішла стежкою далі. Лукина стояла під грушею й не могла рушить з місця, її ноги ніби приросли до землі. Улас наблизився і вглядів Лукину.

— Чого це ти, Лукино, вертаєшся додому манівцем?— спитався Улас, спинившись коло Лукини.

— А тим вертаюсь манівцем, щоб побачиться з тобою, бо ми вже давно бачились, — обізвалась Лукина.

— От і добре! Ходім же лугом додому однією стежечкою, — сказав Улас, осміхаючись.

— Смійся, смійся з сироти, бодай з тебе ворог насміявся!.. Йди сам додому цею стежкою, а я піду іншою, бо вже наші стежки, надісь, розійшлись навіки, як туман по лісі. Я все бачила, — сказала Лукина з гнівом.

— То що ж, що бачила? Любив я досі білявих, а тепер чорнява чогось нависла на очі, — промовив Улас і нахабно подивився Лукині просто в очі.

— А ти ж божився, а ти ж присягався мене любити й більш нікого! Од тих сліз, що я вилила за тобою в березі під калиною, і трава посохла б, — сказала жалібно Лукина.

— Оце ж пак! Як посохла, то й знов виросте, — сказав Улас і почав робить цигарку, насипаючи тютюну, а потім додав: — А коли не хочеш іти зо мною, то бувай здорова, чорноока, але не чорнобрива!

— Не дурно ж дівчата казали, що у твого серця сім п’ятниць на тиждень! — гукнула Лукина навздогін Уласові.

Улас, не обертаючись, пішов стежкою. В Лукини запаморочилась голова: вона все стояла на одному місці й забула, куди йти стежкою до села.

— Боже мій! Пропаща я, пропаща навіки! — крикнула Лукина, піднявши руки до неба, й самі ноги несли її вузькою стежечкою.

Стежечка повилася між лозами та вербами, далі пішла попід коноплями та під вільхами й довела до криниці. Проти криниці на горбі стояла біла здорова хата у старому садку. То починався присілок. Лукина не сіла, а впала на цямрини криниці й схилила голову. Сльози закрапали з її очей і котились по щоках.

Вечір наступав. Верхи вільх та верб у лузі горіли червоним світом, а кущі верболозу та ліщини вкрила вже густа тінь. Лукина ніби скам’яніла й отерпла, сидячи на цямрині. Вона ніби крізь сон чула, як десь у лузі жалібно туркотала горлиця, як кругом білої хати літали й щебетали ластівки, а несподіване горе здавило молоду дівчину в грудях, впилося гадиною в самісіньке серце…

Коли це з хати вийшла дівчина з відрами на плечах і попрямувала вогкою стежечкою до криниці. На дівчині червоніла спідниця з лапатими чорними квітками. Лукина по одежі одразу впізнала ту дівчину, з котрою йшов з поля Улас, і, впізнавши, опам’яталась.

Дівчина прийшла до криниці, сказала "добривечір" і почала набирати воду. Лукина глянула зблизька на її лице і трохи не крикнула. Дівка була чорнява, але немолода, погана, кирпата. Під щелепами на шиї позападали глибокі ямки; було знати, що в неї були задавнені здорові жовна. На широкому жовтому лобі чорніли товсті чорні брови.

"Так от для кого покинув мене Улас! Я думала, що він покохав якусь красуню чорнобриву й покинув мене для пишних брів!" — заворушилась думка в Лукини. Вона несподівано спиталася в дівчини:

— Чи у твого батька є поле?

— Є, ще й доволі. Мій батько заможний, — обізвалась дівчина. Вона насилу підняла на плечі важкі відра, аж трохи застогнала.

Лукина все зрозуміла: для неї наче сонцем освітилась темна Уласова душа, його змінлива вдача, що була спахнула коханням та швидко й прохолола.

"Через поле, через землю покинув мене Улас. У моєї матері нема поля… Кохання моє було задля його тільки іграшкою. Та хіба ж не через поле моя мати хоче мене оддати за нелюба, за отого Хавруся старого?"-промайнула в Лукини думка. Лукина встала з цямрини, зітхнула важко й побрела стежкою до села. Вона перейшла поле, дійшла до села і спинилась на горі. Сонце стояло низько над самісінькою долиною й обливало червоним світом очерети, що цвіли, повикидавши свої пухкі кучеряві волотки, легенькі, як пух. Здавалось, що по долині пливла широка річка з легкого червонуватого пуху. Розкидані подекуди в очеретах кучеряві вільхи та верболоз неначе пливли в пуху, потопали до самого верху; декотрі ніби виринали, показуючи проти сонця свої круглі, як м’ячі, верховіття. Расава лисніла проти сонця, розлившись в очеретах, ніби срібними стрічками. Подекуди лисніли плеса, неначе скляні порозкидані тахлі. Лукина вгляділа свій огород та верби, де Улас божився перед нею й заприсягався любити, і несподівано заридала голосно, як ридають тільки малі діти.

Горе так здавило її коло серця, що вона вхопилася за груди обома руками.

— Тепер же я пропаща, пропаща навіки! — крикнула вона голосно.-Що мені тепер робити, що почать? В кого поради питать? Ой боже мій, боже мій! Нащо мені на цім світі жити, коли і в милого нема правди! Нема правди і в моєї рідної матері! І вона хоче мене занапастить, навіки втопить, — голосила Лукина, стоячи на горі.

Внизу перед нею блищав і грав на сонці ставок. В неї майнула думка піти до ставка і втопиться; їй чогось страшно було вертатись додому, до матері. Вона вже передпочувала, що її жде велике горе там, за кучерявими вербами, де синій димок гнався в небо рівною, тоненькою смужкою.

Сонце закотилося за ліс. Ставок зачервонів проти заходу, неначе политий кров’ю. Лукина збігла з гори до ставка і стала під вербою над кручею; сльози лились з очей річкою. Якась сила неначе направляла її кинутись униз і скочить з кручі. Коли це несподівано хтось затуркотів у неї над самісіньким вухом: турр! турр!

Лукина злякалась, аж затрусилась, і озирнулась. Позад неї стояв Іван Радивиловський і реготався. Він уже це все знав, бо тільки що стрівся з Уласом.

— А що, перелякалась? А знаєш, чого це я прийшов на ці бурти? Га? Не любиш мене, а я візьму з горя та й утоплюся в оцім багнищі, — сказав Іван і так химерно одійшов, а потім розігнався, щоб плигнути з буртів, що Лукина знехотя вдержала сльози й несамохіть подивилась на його.

— Улас вже знайшов собі якусь петербурзьку корову, якусь Мелегерію Султанівну. Ти мене не хочеш любити. Давай разом плигнемо в це болото до жаб на вечерю! Що ж нам більше робить?-сказав Іван і знов розігнався й так химерно скочив, але не з кручі, а під вербу, що Лукину взяла злість, і вона крикнула:

— Одчепись ти од моєї душі! Мені й так важко на серці!

— Ой, і мені важко! Люблять мене дівчата так, що я сливе щовечора приходжу до ставка топитись, та й досі ніяк не втоплюсь: тільки скупаюсь, полякаю жаб та й додому вернусь. Пхни мене, серце Лукино, з кручі, то, може, я якось і втоплюсь, а доброхіть — ніяк не спроможусь.

Іван забіг поперед Лукини й химерно підставив плечі до неї; вона його спересердя і справді штовхнула і пхнула в спину.

— Ходім лучче, Лукино, та повечеряємо, та ляжемо спати, бо люди затого й ніч розберуть. Дивись, уже зовсім смеркло. Бач, не схотіла мене любить, а тепер горе тобі.

Лукина пішла через греблю з Іваном, наче покірлива овечка. Вже пізно вона допленталась додому.