Хлопчик і тінь - Близнець Віктор
А я питаю себе: "Хто й коли назвав крота "зінським щеням"?" У Росії кажуть "слепыш" — ну, це зрозуміло: кріт живе під землею у вічній темряві. А зінське щеня? І чого саме зінське? І чого на вреднющих дітей кажуть: зле, як зінське щеня? Або ще говорять: диви, сікається, мов зінське щеня.
Дехто з малих дубечанців, та навіть Санько і старший у гурті Голованчик, звикли думати, що крота насправді нема, що його просто вигадали люди. Воно так, хто бачив живого крота, хто його ловив, приносив додому? Та й чи можна повірити, що є на землі таке дивовижне створіння — зовсім сліпе, без очей? І що весь час воно живе під землею і ніколи не виходить на світло? Розумієте — ніколи! І що їсть воно корінці, й хробачки, і там же, під землею, народжує дітей, і діти його теж ніколи не виходять на світло? Ні, ви могли б так жити — в глухих підземних норах, в тісноті, в темряві, де не повернутися, ні чхнути, ні сісти, і куди нема ні входу, ні виходу?
Мабуть, саме тому, що для багатьох у Дубечні зінське щеня — істота дивна й страшнувата, істота нічна, утаєна, то й розповіді про неї ходять неймовірні. Пригадується одразу шкільна історія. Стара Куманиха (вона сторожувала коло школи) пішла якось під вечір у сад, щоб викопати молоденьку сливку для свого двору. Та тільки загнала лопату — і тут не сливку вивернула з коренем, а зле роздратоване зінське щеня. Воно було таке розлючене, що пирскало, шипіло і тут же давай кидатися на стару жінку, просто під ноги їй. Куманиха злякалася, кинула лопату, і сливку, і свої рукавиці — та бігом додому. Оце, може, з Куманихи і повелося говорити: зле, як зінське щеня.
Та дехто, навпаки, казав, що кріт — тварина сонна і дуже плохенька, чіпати його зовсім не можна, бо як тільки витягнеш з-під землі, він одразу клякне й вмирає, не терпить сонця. Хазяйновиті тіточки з підлісного хутора любили розповідати зовсім інші історії. Про те, як забрався кріт до них у город і попідривав їм усю картоплю, наче гострим ножем усі корінці попідрізував і бульбу посік надвоє!.. Ось тоді не витримував балачок, чмихав, сердився наш дід Яким і перебивав:
— Не плещіть язиками! Скільки живу, не пам’ятаю, щоб кріт підривав картоплю, та ще й сік — він її зовсім не їсть. Краще кабанця свого зачиняйте, щоб не гасав у вас і в людей по городах…
Одне слово, скільки язиків, стільки й розмов. А хлопці знали про крота одне. Як тільки наставала рання весна, мати Санькова і мати Майкова давали їм відерця у руки и посилали на луг:
"Принесіть землі з кротовиння для квітів. Та не ганяйте там, а швиденько збігайте."
Справді, чорне, перетерте на дрібні грудочки кротовиння щось мало в собі чудодійне: дуже гарно росли в ньому хатні квіти. Як з води, тяглися вони вгору і на літо заплітали всі шибки у вікнах.
Та повернемося на луг, куди прибігли Гаркавка з старшими хлопцями.
Ще й не віддихавшись від марафону, вони протислися до гурту і теж носами туди: що? де? звідки воно взялося?
Майко довго не роздумував, піддав ногою той свіжий горбик землі і під скрик "Не тре!", "Вкусить!" геть до самого споду перевернув кротовиння.
В гурті охнули і вклякли. Мовчки, з німим здивуванням втупилися очима в те, що викотилося з кротової купи. На землі лежало щось невелике, дуже сумирне й сумне на вигляд і зовсім безпомічне! Кріт! Аж ось він який! Їй-право, дуже смішне створіння, крапельку на діда Якима схоже. Здається, зараз воно крякне і скаже дідовим голосом:
— Киш із баржі! Купайтесь собі, не лазьте тут!
А очі? Є в нього очі чи нема? Справді, нема, видно лише навіть не щілинки, а рубчики, де колись були очі.
— Гля, гляньте, — хтось штовхнув Санька, — і вух у нього нема. Як же він чує? А кажуть, дуже сильний слух, метрів за сімсот кроки людини вчуває.
Та всіх найбільше здивували передні лапи у крота. Вони були наче розплескані і вивернуті трохи вбік, скидалися на ноги-ласти. Такими лапами, та ще з твердими кігтями, дуже зручно, мабуть, рити і вигрібати землю.
Зінське щеня поворушилося, повело вусатим хоботком, а комусь здалося: "Зашипить! Кинеться — просто у вічі!" З-за спини хтось замахнувся сікачем і, може, рубонув би із свистом, навпіл розсік би оте безневинне розпластане на землі створіння. Та Гаркавка перехопив руку малого бузувіра:
— Та ти що, здурів! Ану геть звідси, розступіться! — він сердито відштовхнув дітей. — Ви що, не бачите? Не боятися, а берегти його треба! Кріт — він же личинки їсть, безліч комах, шкідників поїдає в землі. Він друг людини, він санітар лугів і лісів наших. А ви?!
Гаркавка важко задихав і крутим поглядом обвів свою команду, мовби не вірячи, що його помічники здатні на таке варварство. І всі побачили, що у їхнього коменданта очі бувають аж білі, з чорною хмарою на споді, з вогнем, — мабуть, саме в такі хвилини, як зараз, коли комендант вривається в гурт і розштовхує зчеплених до бійки "арештантів" або "Стій! Назад!" — кричить патлатим, отим п'яним з ночі, що не раз пробували лізти в його будку на острові. Тоді Гаркавка стає інший, малий, наїжачений і, здається, готовий на все — кидатися на ножі.
Хлопці сопіли, хто винувато, хто спантеличено, а Гаркавка кліпнув сердито оком на землю:
— Ну що, не бачите самі?
Тихо й сумирно лежав біля розкиданої купи бідолаха кріт. Якось печально він водив носом, принюхувався до чужого світу, мабуть, шукав, де його нора і куди б йому сховатися від злючого світла, від тупоту людей, від різких голосів. Йому скоріше під землю б, у свою прохолоду, в пухкий затишок, в царство спасенної темряви, де завжди вогко, де пахне солодкими корінцями і де чути лише, як попискують, шарудять малі хробачки у гніздах.
"Хіба ж воно щеня та ще й зінське? — солідно міркував Санько, який любив ловити в лісі тіні диких звірів ("А крота у мене дома так і зовсім нема"). Казали: шипить, кусається… Ото, видно, баби та страхополохи всякі чудеса вигадують — і кущі на них нападають, і метелики кусаються, і кажани просто в коси впиваються. Правду кажуть: у боягуза сто очей, а душа одна, і та в п’ятах…"
— Принесіть відро, — похмуро звелів Гаркавка.
Хтось із малих помчав до будки, і відро аж задеренчало по п’ятах, коли хлоп’як-колобок гнав назад.
Гаркавка насипав у відро кротової землі, а потім спокійно, як те він міг би робити з їжаком, взяв картуз і почав картузом своїм заганяти у відро крота, а зверху ще присипав його землею. І сказав сердито хлопцям, щоб однесли крота з острова за Десну і десь там випустили…
— А човен старий, вашу довбанку, ви не той, не продасте, щоб сьогодні, — з гарячим захльобуванням, навіть заїкаючись, спитав Майко та боком, боком посунув за Гаркавкою, щоб заглянути йому в очі і якось трохи заласкавити, умилосердити його.
— Який човен? Ану марш звідси, — гримнув на всіх Гаркавка і показав пальцем: туди, під шум і три вітри. — Марш з острова, щоб я і ноги вашої не бачив! Ич, розмахалися тут сікачем! З таких і виростають оті, патлаті, що потім ріжуть і рубають крісла в літаках. Марш, кому я сказав, з острова!
Всі попригинали плечі і потовпилися один за одним до річки. Ніхто, мабуть, не думав і не сподівався, що так круто і саме в цю хвилину зміниться настрій у Гаркавки. Правда, з ним таке часто траплялося. Насуплений і поважно-спокійний Гаркавка, коли хтось виводив його з терпіння, обрушував на вашу голову всі громи і блискавки небесні. Дубечанці знали: тоді краще одступитися, не дратувати його, бо гірше буде.
І хлопці потяглися з відром до нового містка на рукав, а комендант, нап’явши на лоба картуз, хмуро й сердито заходився вирівнювати й затоптувати ногами розкидані кротовиння, а після того почовгав самотньо до будки.
"Не провчиш їх, на голову сядуть, — бурчав по дорозі Гаркавка. — З ними треба суворо, без панькання. Ось так: марш з-перед очей і годі, — підбуркував він. — Бо це, скажу я вам, як малі лошата, дозволь їм тільки у шкоду лазити, все тобі витовчуть — і душу… Був колись у нас, пригадую, після війни, бичок. І я з ним балувався, вчив його битися, ну, гра у нас із ним була така: ставав я на коліна і буцав його лобом, а він підстрибував і мене штурхав з розгону. Весело нам, аж хата ходором ходить. А виріс бичок, бугаєм став з горбом на шиї і колись так бухнув у ворота, що всю загорожу підняв на роги. З тою загорожею, як вихор з вогню, вилетів на вулицю (а з носа піна, а очі кров’ю налиті) і ну за людьми ганятися… Ото й кажу: змалечку, з самих пелюшок з ними треба круто! Або візьміть мого сина Артура. Він уже коньками вікна побив директорові — за двійку в табелі, а мати, моя ж таки благовірна Марта, на ногах його все вигойдувала, чукикала і молоком через соску годувала. І вигодувала. Один колись загорожу на роги підняв, і цей, дивлюсь, щось палить у підвалі. "Що ти палиш?" — кричу. А він спокійненько: "Та це, — каже, — динамітні шашки з полігону, я дві там узяв. Інтересно, чи перекине, рознесе нашу хату…" Ні, добрі люди, не всім і не дикий бик страшний. За діточками своїми дивіться".
Гаркавка брів понуро і сам до себе бурчав, і знав, що правду каже, велику правду, та все ж — муляло чогось на душі. Сіро, невесело стало, і погода ніби змінилася, і вітер подув не так, і не з того боку, і ще, дивись, хмар і дощу принесе. І тут Гаркавка зрозумів: не звик він сам порядкувати на острові. Тихо й нудно самому. Навіть небо якесь неприкаяне, і пахне так, як старий вогкуватий од цвілі ситець, що залежався в скрині.
Галасу, тупоту за спиною, живих голосів: "А це що? А тепер куди, Гурію Івановичу?" — ось чого йому не вистачало. І того невидимого оркестру, захвату волі та хлоп’ячого бездомництва, що скрізь і все літо супроводжує його.
Обтрусивши пісок з туфлів, Гаркавка зайшов у дерев’яну будку. Легенький перестінок поділяв його диспетчерську на дві половини. Перша половина була для пасажирів, і тут стояли навіть дві лави, наглухо прибиті до стіни. Валялися під лавами та на підлозі торішні недокурки, затоптана срібна фольга від шоколаду, скручені в трубочку авіаквитки, а в кутку — в’язана дамська рукавичка, на якій спала миша. Побачивши господаря, миша стала на задні лапи, поздоровкалася з комендантом і, ліниво торкнувши вуса, шмигнула в нірку.
— Ану бігом мені, води принесіть! — гукнув Гаркавка у двері і взявся за віник, та схаменувся, згадав, що своїх помічників-розбишак він сам вигнав у шию з поля.
Так без води сухим віником він зашкріб підлогу.
